— Хто се в вас, Марусе?
— Шинкар iз жiнкою.
— Чи давно се ходять вони до вас?
— Се уперше прийшли сьогоднi.
— Як се здумали вони?
— Та шинкар схотiв неодмiнне до нас.
— Чого то?
— Каже, мене забачити.
— А ти ж до їх пiдеш?
— Та ще не знаю, Якiв ще не казав нiчого; як Якiв менi скаже.
Спокiйна собi, люба — от наче вона без жодної думки важкої по квiтчастому полю проходжає вечором тихим та теплим.
Чайченко сидiв iз гiстьми дуже смутний, зiтхав часто; шинкар поглядав на його — неласкавий був погляд той: неначе яка iскра спахувала з чорного його ока… Шинкарка ^j усе всмiхалася.
— Нащо п'єш багато, не пий! — озвалась вона до шинкаря (а вiн чарку за чаркою випивав).
— Чому не пити менi? Уп'юся — мене люба жiнка доведе до господи.
— А як не схочу? — задзвенiла вона жартуючи.
— Не схочеш? — каже, а сам її мiряє поглядом — яка. — Або ж хто тебе запитає, чи хочеш?
Чайченко, слухаючи се, важко зiтхнув й на шинкарку смутненько дивився, а шинкар на його пильно. Маруся вже заговорює, питає, частує — не звiв очей шинкар з Чайченка, — аж той сам схаменувся, сам його погляд на собi почув, — тодi шинкар очi в землю врив.
— Хутко у вас празник, — говорить Маруся до шинкаря, — гостей же до вас, гостей!
— Дякувати, мене добрi люди не забувають! — одкаже шинкар. — Не так за мою щирiсть, як за те, що жiнка хороша, славлють, — то прихильному приятелевi мило подивитися на мою кралю!
Та й засмiявся, а такеньки засмiявся, що й шинкарка трохи стрепенулась.
— А ваш брат у других, чи здоровий вiн з молодою жiнкою? — пита знов Маруся.
— Пом'янiть його душу, шановна хазяєчко! Хiба ви ще не чули? То б я вам давно вже повiстив! Жiночку його молрду взято й завезено кудись… а вiн втопився.
— Як? Боже мiй! Боже мiй! Бiдна ж вона людина!
— Чого — бiдна! Вона у розкошах тепер, їй ще покращало у свiтi… Ну, як на мене, то б не так було: я б не втопився анi повiсився б сам один, а хiба вже вкупцi з коханкою!
Схиливсь до своєї жiнки, оком iскрить.
— Удвох, кажуть, i вмирати охiтнiш! — додав.
Сумно стало. Мова не мовилася.
Стали гостi прощатися i побрались додому. Йдучи, шинкарка озирнулася на Якова i махнула якось йому рукою, тобто незнарошне. Шинкар вхопив її за руку:
— Годi махать, пора перестати! Ходiм iзо мною! — Отсе, не даси добре i з хазяйкою попрощатися, — засмiялась йому шинкарка: — чи ти мене загубити боїшся, як тую голочку?
— Коли загублю, то вишукаю, бувай на тому певна, голубко моя сива! — вiдказав їй.
I пiшли додому. Вона, йдучи з ним, щось щебетала й смiялася, брала його за руку, обернулася ще до нас, крикнула:
— Бувайте здоровi! — Шинкар iшов не оглядаючись. У кiлька день ми перечули через людей, що зчинилась сварка мiж шинкарем i Чайченком i що вигнав шинкар Чайченка з шинку. А зчинилася та сварка за те мiж ними, — казали, — що став шинкар свою жiнку зневажати — вона все оджартовувалась, смiялася, а Чайченко не перемiг свого серця, уступився — мабуть, вже у його бринiло. Як же зчепились вони — така буча збилася, що ледве розняли їх. I казав шинкар Чайченковi: 'Не приходь, — каже, — у шинок бiльше!' А Чайченко кричить: 'Чому?' — 'Не приходь у шинок!' — знов так само йому шинкар говорить. 'Чому?' — 'А то прийди', — промовив шинкар.
Люди вже їх розвели i за Чайченком дверi зачинили. Шинкарка, кажуть, дуже блiда була, дуже, хоч i не втеряла на той час нi хисту свого, анi всмiху. Шинкар же веселий такий, розвеселився i жарти пiдняв… Повiстки розпорошив, таке!.. А Чайченка з того грому нiде не бачив нiхто.
Я приходжу до Марусi: чи все гаразд, Марусе?
— Чоловiк нездужа, — смутно вона менi одказала.
— Коли се вiн занедужав?
— Та вже три днi. I не їсть, i не п'є. А вже по тiй сварцi три днi вийшло.
— Та де ж вiн?
— Лежить у кiмнатi.
А вiн тодi кличе: 'Марусе!' Вона схопилася — кинулась до його.
— Хто се до нас прийшов? — питає.
— Се Хима прийшла мене одвiдати.
Нiчого бiльше не казав i не питав. Маруся до мене вийшла.
Я тодi їй говорю:
— Марусе, чи знаєш ти, що позавчора було?
— Не знаю. Що було? Якiв повернувся недужий. Вчора вранцi прибiгла шинкарка, задихана уся, до мене: нехай Якiв не приходить, бороню йому, в нас бiда! 'Чуєш — не приходь, бороню тобi, — крикнула на Якова, — в нас бiда. Мiй буде казати, що у ярмарок їде, що до приятеля їде — не йми вiри, не приходь'. I побiгла вiд нас. Я бiльш нiчого не знаю. Менi сумно, i боюся, що йому буде недобре!
Змовкли ми та й сидимо собi мовчушi. Багато дечого менi й чулося, i згадувалось!
— Жаль, — кажу, — жаль, та не вернеться!
— Чого жаль? — спитала Маруся.
— Життя молодого, вiку загубленого дарма — чи я ж вже тобi не казала, чого жалко?
— Менi не жаль нiчого, — говорить.
Знов змовкли — сидимо… Вже вечiр пiзнiй. Дiтки поснули, сплять спокiйно сини маленькiї, а на городi вiтер шумить вербами, надворi чорно; блискавиця поблискує.
— Куди тепер пiдеш у негоду таку, — каже Маруся, — заночуй у мене.
А вже дощ гурчить, гурчить i грiм, i блискавиця й вiтер.
— Добре, зостануся, — заночую в тебе. — I зосталася. Чайченко лежав неспокiйно, в тривозi, на лiжку, — зiтхав усе; Маруся прислухалася, а до його не ввiходила, не насмiла бiднесенька. Раз чи два звечора вiн покликав її, спитав, хто в хатi в неї, наче забував, що я прийшла, а що далi вночi, то все частiш, частiш її кликав i все каже: 'Хтось прийшов до нас!' — 'Нема нiкого'. — 'Хтось прийшов; я чув, у дверi стукало, хтось пiд дверима, — вiдчини!' Вона одчинить — нема. Трошки згодом знов її шле: 'Пiд ворiтьми хтось стоїть', то: 'Пiд вiкном хтось добувається'. Вона усе виходила дивитись, вкликала, дожидала — нiкого не було цiлу нiч тую чорну, вiтряну.
Менi почулося, що Чайченко плакав. Маруся не спала, хоч до мене не озивалася словом…
Ha свiтаннi, чуємо, стукають тихенько, там мiцнiш, — Маруся вибiгла, я за нею. 'Хутче, скорiш!' — гукав нам услiд Чайченко…
Одчиняємо ворота, а пiд ворiтьми шинкар.
— Здоровi були! — до Марусi. — А де ваш чоловiк?
— Дома.
— Коли б ви до мене його викликнули, коли дома вiн.
— Вiн нездужає, лежить.
— Не можна й подивитись на його?
— Нездужає. Нащо ее вам так конче його треба?
— Я йому iз ярмарку доброго гостинця привiз. Нездужає, кажете? А я, може, його де стрiну по дорозi! Щасливо!
Швидко пiшов, швидко.
Маруся розказує чоловiку, — не дає своїм питанням промовляти їй. Велiв їй ще та ще розказувати. Вона розказувала.
