їй відома одна таємниця, яку звірив мені жінчин батько і про яку сама Інна не знала — а саме, що вона є прийомною дочкою. Спершу я вирішив був, що мені просто здалося, але потім, гарненько обдумавши почуте від Сандри, переконався, що це справді так. Іншого пояснення її словам я не знаходив. А звідси випливало, що Сандра, як і Сідх, не була цілком щира з нами і приховувала щось важливе.
Проте я не став тиснути на дівчину в намаганні змусити її до відвертості. Між нами лише почали налагоджуватися довірливі стосунки, і я не хотів піддавати нашу щойно народжену дружбу аж надто суворому випробуванню, змушуючи Сандру порушити наказ начальства. Вона, либонь, і так завинила перед Сідхом, коли поділилася зі мною своїми здогадами — а може, не просто здогадами. Я бачив, що Сандру пригнічує вся ця потаємність, часом вона ставала похмурою, поринала в задуму, і мені здавалося, що вона вже ладна знехтувати наказами і чесно розповісти нам усе, про що знає і про що здогадується. Проте щоразу почуття обов’язку брало в ній гору, і вона стримувала себе…
Так минуло два тижні — не без сюрпризів, та загалом спокійно, — аж раптом, у ніч з п’ятнадцятого на шістнадцятий день подорожі зник Віштванатан Сідх.
Мілош, що змінив Сідха на варті, стверджував, що інквізитор, розбудивши його, негайно ліг спати і до самого підйому з намету не виходив. Штепан, який разом з Йожефом та Желю ділив намет з Сідхом, рішуче це заперечував. Тієї ночі він спав погано, раз по раз прокидався і був певен, що після чергування інквізитор до намету не повертався. Під ранок барон вирішив, що Сідх ліг спати в іншому наметі, і аж до сніданку про нього не згадував. Младко, який чергував перед Сідхом, не міг пригадати нічого, що проливало б світло на цю історію. За його словами, Сідх перебував у чудовому настрої, як завжди, приязний і добродушний. Леопольд, що прокинувся був серед ночі і півгодини правив теревені з Сідхом, також не помітив у його поведінці нічого підозрілого. На моє прохання, кіт розпитав Сідхову Ґіту, але не зміг витягти з неї жодного корисного факту. Та обставина, що інквізитор зник, не прихопивши з собою кішку і не взявши нічого, крім шаблі, одночасно і трохи заспокоювала, і ще дужче насторожувала. Рівною мірою це могло свідчити як про те, що він просто пішов на прогулянку, так і про те, що залишив табір поспіхом і навіть проти своєї волі.
Квапливо поснідавши, ми ретельно прочесали околиці, однак не знайшли жодного сліду, залишеного Сідхом. Сандрині спроби встановити з ним зв’язок теж не дали результату. У відчаї вона стала навмання надсилати виклики на сусідні Грані, але це було ще безнадійнішою справою, ніж шукати голку в копиці сіна. За найскромнішими нашими підрахунками, кількість Граней, що на них міг потрапити Сідх з часу свого зникнення, вже перевищила сотню тисяч і щохвилини зростала в геометричній проґресії. Та й у кожнім разі, якби інквізитор міг (і хотів) зв’язатися з нами, то давно б так учинив і не змушував нас хвилюватися. Ми робили найрізноманітніші припущення з приводу його зникнення, починаючи з банального нещасного випадку — вийшов прогулятися в лісі, і там його зжер невідомий нам великий хижак, — і закінчуючи підступами темних сил.
Ми з Інною та Сандрою, мабуть, разів десять перевірили цілісність захисного купола і не виявили в ньому ні найменшої вади. Ніщо густіше за повітря не могло потрапити ззовні до табору, не зруйнувавши захист і не здійнявши тривоги. Правда, Сандра говорила, що деякі пекельні істоти здатні перетворюватися на газоподібну хмару, а отже, теоретично могли проникнути крізь силовий бар’єр. Та навіть у такому стані вони зберігали свою інфернальну сутність, і наші коти мали відчути їхню присутність. Отже, Сідх вийшов за межі табору сам — а що з ним сталося далі, нам залишалося тільки гадати.
Особливо паскудним був варіант, що про нього першим заговорив Штепан. Я збагнув, до чого він хилить, буквально з перших же його слів, щойно барон почав розпитувати Сандру про Сідха. Не буду критися: мені також спадало на думку, що з інквізитором може бути не все чисто, проте я ніяк не наважувався висловити її вголос. Дуже не хотілося погано говорити про нього, а надто ж підозрювати в зраді, коли він, можливо, лежить десь мертвий, а зграя голодного вороняччя влаштувала над його тілом свій моторошний бенкет… Тому в душі я був удячний Штепанові, що він позбавив мене прикрої необхідності самому порушувати цю тему.
Як виявилося, Сандра мало що могла розповісти про свого старшого колеґу. Віштванатана Сідха було переведено на Лемос лише два місяці тому, а доти він сім років прослужив на Основі, де й одержав звання лейтенанта-командора. Ходили чутки, що невдовзі його мали призначити новим прецептором Лемоського командорства, а на Сандриного батька чекало підвищення до командора-маґістра і місце у Вищій Раді ордену. Сама дівчина не знала напевно, правда це чи ні. Її батько нічого не підтверджував, але й не спростовував, із чого Сандра зробила висновок, що питання про його нове призначення таки розглядається. А той факт, що він не заперечував проти доччиної подорожі, цілком міг свідчити про те, що незабаром уся родина Торічеллі мала переїхати до Імперії.
„Якщо це справді так,“ — подумки звернулась до мене Інна, — „то Сідх надійна людина. Не думаю, що в Інквізиції призначають на такі відповідальні посади аби-кого.“
„А з іншого боку,“ — зауважив я, — „видається дивним, що Сідх зголосився супроводжувати нас до Вічного Міста, замість знайомитися з поточними справами командорства, яке він мав очолити.“
„Хіба він сам зголосився? Як я розумію, це доручення дав йому сам реґент.“
Ми запитали Сандру, і вона підтвердила:
— Так усе й було. Головний наказав негайно доправити вас до прецепторії й передати в розпорядження пана Сідха. А оскільки, він якраз перебував на Аґрісі, то завертати на Лемос не було потреби. Щоправда, батько пропонував надіслати нам навздогін супровід, але пан Сідх запевнив, що не потребує допомоги.
„А тепер він зник,“ — похмуро прокоментувала Інна, — „і через його самовпевненість ми тут застрягли.“
Я не міг не погодитися з нею. Без Сідха ми ніяк не могли продовжити свою подорож, бо Сандра ще кепсько орієнтувалася на Трактовій Рівнині. Далеко поза межами знайомого їй Лемоського архіпелагу ми могли роками блукати цією безлюдною пустелею, як народ Ізраїлю під проводом Мойсея…
— Ну що ж, — промовила Інна вголос. — Гадаю, Сандро, тобі слід повідомити про все свого батька. Не бачу сенсу чекати далі.
Дівчина зітхнула:
— Мабуть, твоя правда…
— І краще скористайся візуальним зв’язком, — додав я. — Ми також хочемо поговорити з командором.
Сандра сходила до фургону і принесла свою скриньку з магічним причандаллям. Присівши на траву між мною та Інною, вона поставила скриньку перед собою і підняла кришку, з внутрішнього боку якої було вставлено прямокутне дзеркало дюймів дев’яти по діагоналі. Зафіксувавши кришку в такому положенні, щоб бачити в дзеркалі своє відображення, Сандра доторкнулась до його кутів великими і вказівними пальцями обох рук і, заплющивши очі, зосередилася.
Так минуло хвилини зо дві. Інна уважно стежила за всіма маніпуляціями дівчини, а я просто чекав на результат. За минулі два тижні Сандра тричі встановлювала візуальний зв’язок з батьком, усі три рази я був присутній при цьому і вже встиг переконатися, що найближчим часом нам обом годі й сподіватись опанувати цю техніку. Ми ще так мало знали, а ще менше вміли…
Коли Сандра прибрала руки від дзеркала, воно вже нічого не відображало. Раніше срібляста поверхня під шаром скла тепер стала сірою, як екран телевізійного кінескопа в режимі очікування.
— Зараз батько підійде, — сказала Сандра. — Я вже попередила його, що виникли проблеми.
Ми з Інною присунулися до неї ближче, щоб потрапити в поле зору магічного передавача і запросили приєднатися до нас Штепана, вирішивши, що його участь у розмові буде не зайвою. А Леопольд, що не потребував ніякого запрошення, вмостився на колінах у Інни.
Врешті на „екрані“ з’явилося чорно-біле зображення чоловіка з густим темним волоссям і трохи видовженим безвусим і безбородим обличчям. Як і в попередні рази якість картинки була невисокою, десь на рівні старовинного CGA-монітора, тому судити про вік співрозмовника було важко. Проте від Сандри я знав, що позаминулого року її батькові виповнилося п’ятдесят років.
Вінченцо Торічеллі привітався з нами, потім Сандра представила йому Штепана, якого він бачив уперше. Відтак командор зміряв усіх нас пильним поглядом і запитав:
