втекла від нього. Сказала, що в Будинку художника мене жде Терлецький, це наш спільний знайомий, скульптор. Насправді мене ніхто не ждав, я прибігла додому й повісила афішу в передпокої, малюнками до стіни. Немов відчувала, що Едик прийде, шукатиме…
Провівши Наталю, Білякевич велів Глушицькому відпустити Гурного. Потім викликав Ляшенка.
— Що робив Гурний у Будинку художника?
— Розшукував Терлецького, питав про Літинську. Заходив у бар. Я розмовляв з барменом, той сказав, що Терлецький може бути на дачі.
— А де його дача?
— В Новорусанівському селищі.
Це було відкриття. Правда, незабаром з'ясувалося, що й Терлецький, і Гурний мають беззаперечне алібі, але дача старого скульптора все одно привертала увагу підполковника.
Допит Лізи Кошарної не додав нічого істотного. То була висока серйозна дівчина в окулярах, говорила вона спокійним, рівним голосом, не відводячи погляду від співрозмовника, тільки раз у раз поправляла окуляри, виказуючи цим своє хвилювання.
— Якщо він убив її, то вона, так би мовити, добивалася цього, — переконано сказала Ліза. — Я добре знала її, більш як два роки ми разом ходили в секцію плавання. Коли щось було не так, як їй хотілося, то вона могла й святого вивести з терпіння. Ніколи не забуду, як вона прийшла до мене і наговорила стільки всякої гидоти, що я, мабуть, до кінця днів своїх такого більше не почую. Причому говорила навмисно так, щоб чули батьки мої — вони були в другій кімнаті. Тато й мама у мене дуже делікатні, не наважилися втрутитись і вигнати її геть. Та й я, на жаль, така ж, допустила, щоб вона все говорила. А мама через це подумала, що в її словах є якась правда. Зрештою я все-таки не витерпіла. Але, виходячи, вже в коридорі, Світлана раптом змінила тон, сказала, що не може жити без Валерія, що я повинна зрозуміти це і відступитись од нього. Ще й відступного давала — перстень з діамантом. Я відштовхнула її. Тоді вона сказала таке, що я, не тямлячи себе, схопила її за коси, ладна розбити їй голову об стіну. В ту мить я все могла. Не знаю, як і стрималась. Мені й досі сороммо і страшно, як згадаю. А Світлана не злякалася, навпаки, спокійно так промовила: «Ну, вбий мене. Може, так буде навіть краще».
— Коли це було?
— За день до її смерті.
Відпустивши Лізу, Онопрієнко запитливо глянув на Білякевича.
— Ще одна версія, — озвався підполковник. — Спровоковане вбивство. Може, Кошарна проконсультувалася з досвідченим юристом?
— Навряд, щоб вона видумала цю історію, — похитав головою Онопрієнко. — А що перебільшила трохи, то це безперечно, надала епізоду відповідного забарвлення й звучання. Це вже вдруге я розмовляв з нею, і в мене склалося враження, що вона сама ладна сісти в тюрму, аби тільки допомогти Назарову.
— Хоча її самолюбство і вражене тим, що Назаров їздив із Світланою на базу відпочинку.
— Завидне всепрощення, нічого не скажеш, — мовив Онопрієнко. — Але це емоції, а нам потрібні факти.
Є факти, докопатися до яких дуже нелегко, хоч потім і здається, ніби вони були просто під рукою, аж дивно, що не помічав їх… Та це тільки здається вже згодом…
Наприкінці другого дня Онопрієнко подзвонив Білякевичу, попросив зайти. В кабінеті слідчого підполковник застав жвавого кремезного парубійка з пшеничними вусами, які смішно стирчали над пухкими хлопчачими губами.
— Гідролог і аквалангіст Олександр Орел, — відрекомендував його Онопрієнко.
Орел буїв серед аквалангістів, які знайшли тіло Світлани Мелещук. Гідролог за фахом, він звернув увагу на те, повз що пройшли чи, точніше, пропливли його товариші.
— В озері я помітив, що донна течія в північно-східній частині не досягає тієї прибережної ділянки, де нібито втопилася жінка.
— Її скинули в воду, — уточнив Білякевич.
— Це не має значення, — заперечив Орел. — Людина не палиця, її не закинеш на двадцять п'ять метрів. Тоді я не надав цьому значення. А коли Юхим Євгенович, — він глянув на Онопрієнка, — поговорив зі мною, я знову поїхав на озеро, проміряв усе, побалакав з хлопцями… І вийшло ось що…
Аквалангіст подав підполковникові карту частини Лісового озера й правого берега його. Цю карту накреслив він сам, нанісши на неї причал для човнів і складені на березі залізобетонні плити. В тому місці, де вони лежали, криві лінії, якими Орел позначив донну течію, відступали досить далеко від берега.
— Тут озеро утворює невеличкий затон. Ось він, схожий на підківку. Якби жінка упала в воду саме в цьому місці, течія не віднесла б її тіла туди, де ми його знайшли, — пояснював аквалангіст. — Течія не доходить до затону. Хіба що жінка відплила від берега метрів за двадцять п'ять — тридцять і там утопилась.
— Вона втопилася в затоні.
— А хто це бачив? — досить гостро запитав Орел і одразу ж додав: — Даруйте… Так не могло бути.
— А якщо вона впала в озеро ось тут? — Онопрієнко показав на карті місце праворуч від плит, метрів за п'ятдесят.
— Це інша річ, — погодився гідролог. — Тут взагалі небезпечно — вир.
Білякевич насторожився: точка, яку показав Онопрієнко, була там, де, за словами Назарова, Світлана вперше, на початку літа, пустуючи, стрибнула у воду і її мало не затягло в чорторий.
— Виходить, у затоні вона не могла втопитися?
— Могла, там доволі глибоко. Проте тіло звідти водою не віднесло б. Хіба, може, його хто перетягнув потім.
— Навіщо?
— Звідки ж мені знати?
— Як гідролог, ви можете дати такий висновок? — запитав Онопрієнко.
— Хоч зараз.
— Не поспішайте, — стримав його слідчий. — Це має бути докладний висновок, обгрунтований розрахунками, вимірами й усіма іншими методами. Я ознайомлю вас із тими питаннями, на які ви повинні дати відповідь. Скільки часу вам потрібно на таку роботу?
— Ну, якщо так, то, мабуть, з тиждень, не менше.
Коли Орел пішов, Онопрієнко невесело всміхнувся:
— Чим далі в ліс, тим більше дров. Що ви думаєте, Вікторе Михайловичу, про цю гідрологічну сенсацію?
— Думаю, що вона може підштовхнути нас до розгадки.
— Ну-ну, — недовірливо похитав головою Онопрієнко. — Побачимо.
Повернувшись з управлінської наради, Білякевич побачив біля дверей свого кабінету незнайомого офіцера міліції.
— Ви до мене?
— До вас, товаришу підполковник, — узяв під козирок офіцер. — Старший лейтенант Петришин, дільничний інспектор…
— Приїхали!.. — радісно перебив його Білякевич. — До кінця відпустки приїхали. Ну, молодець, Петришин! Ви навіть не уявляєте, який ви молодець.
Петришин був уже немолодий, дебелий, але підтягнутий, скупий у рухах та словах і, як виявилося, толковий чоловік, а пам'ять мав просто феноменальну.
— Ні, товаришу підполковник, виливки не збереглись. Але я пам'ятаю слід тих «Жигулів». Од лісової дороги він повернув праворуч. «Москвич» Назарова пішов лівіше, до будиночків бази, а «Жигулі» в другий бік рушили, вздовж правого берега. Слід протекторів був чіткий, тільки подекуди його вдавили інші машини. Вранці їх багато наїхало — і рятувальні, й медичні, і наші, з райвідділу. Про те, що там вчинено злочин, одразу не подумали, місце події не охоронялось. А ті «Жигулі» зупинялися біля ялинника, метрів за сто від лісової дороги і метрів за десять від озера. Там вони розвернулись і поїхали назад на лісову дорогу. Я по сліду визначив. Машина не стара, але експлуатували її недбало — масло текло. Візерунок на протекторах — ялинкою. І ще пам'ятаю: там, де стояли «Жигулі», валялися недокурки сигарет. Штук п'ять-шість. Сигарети, я звернув увагу, були без фільтра, а недокурки — пожовані з кінця. Видно, хтось біля машини курив сигарету за сигаретою, бо недокурки лежали недалеко один від одного. Деякі були вже затоптані в землю. А земля там глиниста, в'язка.
На карті, що її склав гідролог Орел, місце стоянки «Жигулів», показане Петришиним, було якраз навпроти виру. Невже це випадковий збіг?..
Надія на успіх була дуже маленька — все-таки понад два місяці минуло. І самоскиди та бульдозери їздили там уздовж і впоперек, і всякі інші машини, та й дощі змивали в озеро листя, сміття. А проте Білякевич і: Онопрієнко цілий день шукали. Їм допомагали Ляшенко, Глушицький, Петришин, Галина Юрко, експерти-криміналісти з науково-технічного відділу. Оглянули кожен сантиметр землі біля ялинника. Та навіть масляної плями ніде не знайшли.
Вже зібралися кінчати марну роботу, коли це Петришин став на коліна, відламав кусок глини, вивернутий, гусеницею бульдозера, й почав обережно розламувати його пальцями.
— Є один. Схоже, з тих, — спокійнісінько, якось аж надто буденно сказав він.
То був недокурок сигарети. Точніше жалюгідні рештки його.
Пізно ввечері в кабінет до Білякевича зайшов начальник науково-технічного відділу підполковник Рубанов, а за ним ще цілий гурт — експерти, Ляшенко, Глушицький, Юрко і навіть черговий по управлінню.
— Ну, з тебе належить, — весело сказав Рубанов, кладучи на стіл акт експертизи. — Тютюн з домішкою маріхуани — двадцять п'ять відсотків. Той самий склад, що й у сигаретах, знайдених серед речей Мелещук. Навіть папір такий самий. Схоже, що з однієї партії.
… Додому Білякевич пішов пішки, хоч було вже за північ і погода не вельми сприяла прогулянці — мрячив колючий, холодний дощ, до того ж підполковник добряче стомився за день. Але він не помічав ні дощу, ні втоми. Його охопило давно вже незнане почуття глибокого задоволення, певності того, що все зроблене вчора, сьогодні, що буде зроблено завтра, позавтрому, через тиждень, приведе зрештою до успіху. Вони — і він, і всі, хто йде з ним рядом, — на правильній стежці. Старі оперативники кажуть, що це чуття сліду; зійти з нього ти не маєш права, та й не захочеш…
… До чотирнадцяти років він був звичайним хлопчаком, непосидющим, допитливим, не вельми старанним — траплялося, не готував уроків, часом хапав двійки, хоч учителі, намагаючись бути об'єктивними, казали, що загалом це непоганий хлопець — кмітливий, здібний, і якби захотів… Але він не хотів. Його
