скористався з того конфлікту — нема. Навіть більше — та сама Алла Храпаль твердить, ніби ввечері дев'ятнадцятого серпня вона була з Миколою Кравцем в кіно, а це заперечує те, що ви казали. І спростувати її твердження ми поки що не можемо. Так що ваші викладки, образно кажучи, притягнуто за вуха. Кравець не міг заздалегідь знати, що Назаров і Мелещук приїдуть у той час на базу, що Назаров зупинить свого «Москвича» біля човнової станції, що Світлані стукне в голову покупатися. Непереконливо, Юхиме Євгеновичу! — Прокурор підійшов до Білякевича: — Вікторе Михайловичу, коли може вирішитись питання про візи подружжю Кравців?
— Якщо у нас не буде заперечень, то через тиждень вони одержать візи.
— У мене заперечень поки що немає, — повертаючись на своє місце, мовив прокурор. — Але буде жаль, якщо їх не буде й через тиждень. Зрозумійте мене правильно, товариші: тут не повинно бути ніяких двозначностей і недомовок.
За ті кілька днів, що вони не бачились, Назаров став жвавіший, бадьоріший. Він уже не горбився, як раніше, не хнюпився, під очима зникли сині круги, та й самі очі оживились.
— Сьогодні ви мені більше подобаєтесь, Валерію Павловичу, — привітно сказав Онопрієнко. — Напевне, цьому сприяє взаєморозуміння, що встановилося між нами.
— Спасибі, Юхиме Євгеновичу, — схвильовано озвався Назаров. — І вам, Вікторе Михайловичу, спасибі.
— Поки що нема за що, — всміхнувся Білякевич. І подумав, що це, либонь, єдина подяка, яку заслужили вони з Онопрієнком за свої клопоти, зусилля, хвилювання, але така подяка варта цього. І ще він подумав, що Назарову слід було б дякувати не так їм, як молодшому лейтенантові Юрко. Хоча для слідства її самодіяльність по суті нічого не дала, а проте їй, Галині Юрко, він зобов'язаний більше, аніж їм…
На цей раз вони поїхали без групи супроводу. Машину вів Назаров. Вів упевнено, поки не в'їхали в лабіринт вулиць Новорусанівського дачного селища. Було вже темно. Будинки, огорожі, палісадники виникали у світлі фар то ліворуч, то праворуч і одразу зникали в темряві.
— Ні, не пам'ятаю, — пригальмувавши на першому ж перехресті, хитнув головою Назаров.
— Повернімо ліворуч, — сказав Білякевич.
Він ще двічі показував, куди їхати, а далі Назаров повів машину впевненіше.
— По-моєму, десь тут, — озвався він, коли промінь фари освітив мурований особняк за ґратчастою огорожею.
— Тут? — обернувся Онопрієнко до Білякевича.
— Трохи далі.
Вони проминули ще дві дачі, й підполковник велів Назарову зупинитися.
— Ось тепер приїхали.
Садиба, коло якої вони стали, була точнісінько така, як та, де Назаров хотів спинитися раніше, — такий же палісадник з голими кущами бузку, такий самий мурований будинок із заскленою верандою і мансардою під пологим дахом. Хіба що огорожа вища і хвіртка в ній масивніша, міцніша.
Білякевич вийшов з машини, гукнув когось. У будинку навпроти одразу ж загорілося світло: в одному вікні рожеве, у другому — голубе.
До «Москвича» підійшов старший лейтенант Петришин, козирнув Білякевичу.
— Хазяїна будинку тридцять, дев'ять Терлецького немає, хвіртка замкнена, — доповів. — А сусіди, що навпроти, приїхали на наше прохання. Дем'янченко, чоловік і жінка. Він — заслужений раціоналізатор, працює на експериментальному заводі, вона — медсестра. Хочете поговорити з ними?
— Неодмінно.
…З Терлецьким, своїм сусідом, Дем'янченки, ясна річ, знайомі. Хоч сказати, що вони в близьких стосунках, не можна. Правда, Іван Дем'янченко кілька разів бував у сусіда — то ставив у хвіртці йому замок з дистанційним керуванням, то допомагав споруджувати майстерню, біля тої стіни будинку, що виходить у сад. Майстерня для скульптурних робіт — там і піч є, щоб плавити у тиглях метал, і столи для обробки виливок, і всяке інше обладнання. Станіслав Адамович — скульптор і карбувальник, тільки він останнім часом у майстерні працює рідко. Але у нього є товариш, який користується нею. Високий кремезний чоловік з бородою. Миколою звуть. Приїжджає звичайно машиною. Раніше «Жигулями» приїздив, а тепер «Запорожцем». Бував і сам, без хазяїна. Видно, Терлецький йому ключі дав, значить, довіряє.
Чи приїжджав хто ввечері 19 серпня? А який це день був? Вівторок? Може, й приїжджав. Вони й самі вже не можуть точно сказати, чи були того вечора на дачі. Навіть улітку не кожного дня з міста виберешся — то одне перешкодить, то інше. Перед тим, як у Лісовому озері жінка втопилася? Ну, звісно, вони чули про це нещастя…
— Начебто ночували тут напередодні, — наморщив лоба Іван Дем'янченко. — А хто саме — не скажу.
— Ваню, а чи не в той вечір Микола з якоюсь жінкою приїжджав? — нагадала йому дружина.
— З якою жінкою? — насупився чоловік. — Думай, що й кому кажеш! Наговорити на людину легко… Не пам'ятаю я такого. Бувало, інколи приїжджав з дружиною. Але рідко.
— Не з дружиною він тоді був, — перебила жінка. — Я його дружину знаю — симпатична, приємна, одягається дуже скромно. А та була наряджена зовсім не так, видно, вертихвістка.
— Так ти й розгледіла, — буркнув чоловік.
— А от і розгледіла!
— О котрій годині це було? — спитав Білякевич.
— Уже стемніло. Але я бачила, коли вона у хвіртку входила. Вгорі там ліхтар є, відчиниш хвіртку — він автоматично засвічується. Отоді якраз я й розгледіла її…
Проводжаючи їх, Дем'янченко ніяково сказав Білякевичу:
— Не помилилася моя дружина. Я при ній не хотів казати, що знаю ту жінку, — познайомився у Терлецького, коли майстерню робили. А потім ще бачив на озері. Вона все з Миколою та його дружиною Надею приїжджала, а один раз тільки з Надею. Звуть її Алла, працює, здається, в дев'ятій поліклініці, зубний лікар…
— Микола добре плаває? — зненацька поцікавився Білякевич.
Дем'янченко здивовано глянув па нього, а потім, певно, збагнувши, що питають його не просто так собі, швидко відповів:
— Як бегемот! Пірнає коло одного берега, а виринає мало не біля другого.
— А Надя, його дружина?
— Надя? Теж начебто непогано. Тільки вона все поблизу берега плавала. Чи то судороги боялася, чи так чого.
— В якому місці вони купалися?
— Здебільшого там, де будують причал для човнів. А бувало, і в інших місцях, де можна під'їхати машиною.
— Коли востаннє ви бачили Миколу и Аллу?
— Якраз перед тим, коли жінка втопилася. В той вечір.
— Добре пам'ятаєте?
— Добре. Ми тоді приїхали на дачу пізно — у мене профспілкові збори були. А незабаром і Микола з Аллою приїхали. Десь годині о десятій…
Онопрієнко і Назаров стояли біля замкненої хвіртки дачі Терлецького. Білякевич підійшов до них.
— Розгадуємо загадку, — Онопрієнко хотів поділитися своїми думками з підполковником. — Якщо того вечора на дачі нікого не було, то як могла Світлана зайти в палісадник? А може, вона й не заходила, Валерію Павловичу?
— Заходила, — коротко мовив Назаров.
— І хвіртка була відчинена?
— Була.
— От і маємо загадку. А що ви думаєте, Вікторе Михайловичу?
— Думаю, що Валерієві Павловичу нема потреби сушити собі цим голову, — озвався Білякевич. — Ми й так завдали йому немало клопоту. Скажіть, Валерію Павловичу, іще одне: коли ви по дорозі зупинялися поблизу Білого озера, яка розмова відбулася між вами і Світланою? Постарайтеся згадати.
— Навряд чи можна сказати, що то була розмова. Світлана була в поганому настрої і звинувачувала мене в усіх смертних гріхах. Лаяла.
— Здорово лаяла?
— Не перебираючи слів. Потім, правда, попросила вибачення. І одразу ж почала молоти якісь нісенітниці.
— Нісенітниці? — перепитав Білякевич.
— Вона була фантазерка й часом вигадувала казна-що. І тоді говорила, що має багато грошей, пропонувала покинути все, виїхати на південь, до моря, купити там будинок з виноградником… Ясно, все це несерйозно. Сама потім сказала, що несерйозно.
Білякевич глянув на Онопрієнка. Той розуміюче кивнув, ступив до Назарова, торкнувся його плеча:
— Валерію Павловичу, те, що ми хочемо зараз вам сказати, належить говорити в офіційній обстановці, ретельно підібравши відповідні слова. Але ми надумали відступити від цього правила… Так от… Ви не винні, Валерію Павловичу!
Назаров зблід.
— Як?.. — насилу вимовив, бо голос раптом пересох йому. — Не винен?..
— Ні в чому не винні. У слідстві була допущена помилка.
— Помилка? — ледве стримуючи хвилювання, перепитав він. — Отже, все-таки нещасний випадок!.,
Навіть у цю мить Назаров подумав не про себе. І, певно, саме тому Білякевич сказав йому прямо, нічого не приховуючи:
— Ні, не нещасний випадок. Злочин. Обдуманий, жорстокий злочин. Ви теж стали жертвою цього злочину. Одною з жертв. Не все ще з'ясовано, багато що треба ще довести, і допомога нам не зашкодила б…
Він урвав, пильним, допитливим поглядом подивився на Назарова.
— Що мені треба зробити? — з готовністю запитав Назаров.
— У мене до вас одне прохання, Валерію Павловичу…
В кабінеті головного лікаря 9-ї міської поліклініки все сяяло стерильною чистотою, працював кондиціонер, повітря було наче напоєне озоном, і те, що над
