більше вабили телевізор, магнітофон, бренькання гітар, компанія друзів-ровесників, які до ночі тинялися по вулицях, скверах та дворах. Правда, і тут не все у нього йшло гладко — він був товстий, незграбний, і це часто викликало насмішки. Інколи він кидався на кривдників, та його не боялися — легко ухилялись од пухлих, зовсім не страшних кулаків, глузуючи ще дошкульніше, або, коли це вже набридало, били. Він плакав од люті й безсилля, погрожував розквитатись і сам лякався свого гніву. Хтось інший на його місці порвав би з дворовою компанією, а йому бракувало твердості, і він знайшов інший вихід: сяк-так навчився грати на банджо, яке подарував йому двоюрідний брат-моряк. Його авторитет серед підлітків одразу зріс: банджо — не якась там набридла гітара, банджо — то банджо! Це тоді він прийшов до висновку, що оригіналам багато що прощається. Перестав стригтися, ходив патлатий, у засмальцьованих джинсах, пом'ятому сомбреро, підперезаний ковбойським поясом з бляхою. Він уже потроху курив (сигарети йому давала в кредит довготелеса дівчина-кіоскерка), говорив ламким баском, називав себе Ніколас, хизувався, вставляючи в розмову — часто зовсім невпопад — англійські слівця, засвоєні аж ніяк не з шкільного підручника…
Шлях в образотворче мистецтво він почав з розмальовування футболок — спершу своїх, потім друзів, далі — друзів своїх друзів. Малював непогано, сусід-маляр допоміг йому зробити трафарет, підібрати відповідні фарби, скласти калькуляцію прямих і накладних витрат. Поставлене на відповідну технологічну й комерційну основу, «виробництво» швидко розвивалось. І хто знає, яких масштабів досягла б діяльність фірми «Ніколас Кравець і К°», коли б не втрутилась міліція. Шістнадцятилітнього Колю присоромили і попередили, відзначивши водночас його здібності до малювання. На сімейній раді після короткої дискусії постановили, що хлопець повинен учитися «на художника». Колю влаштували в художню школу і додатково найняли ще репетитора. Великих успіхів у малюванні він не досяг, але через три роки вступив до інституту декоративного і прикладного мистецтва. На цей час Кравець уже мав бороду, складаний мольберт і подругу, якою, на загальний подив, стала кіоскерка. Їй було близько тридцяти, йому — вісімнадцять. Проте Ніколасу це імпонувало:: на них звертали увагу, про них говорили. До того ж кіоскерка балувала його вже не тільки сигаретами — за якихось півроку він побував чи не в усіх міських ресторанах, вечірніх і нічних барах. Він не бачив нічого незвичайного в тому, що пиятики оплачувала подруга, трохи здивувався, коли її притягли до відповідальності за розтрату, обурився, що його викликали до слідчого. А втім, про цей період свого життя Кравець не любив згадувати.
В інституті він захоплювався всім потроху — аквареллю, різьбленням по дереву, карбуванням, а потім дійшов висновку, що справжнє його покликання — скульптура. Монументальні скульптури — не якісь там натюрморти чи орнаменти, котрих і не помітиш у виставочному залі. Такі скульптури ставлять на майданах, у парках: значущість цих робіт вражає і викликає повагу до творців їх. Та й платять скульпторам, як правило, більше, ніж живописцям чи різьбярам. Це останнє, можливо, й не мало вирішального значення, але вже з другого курсу Кравець серйозно і грунтовно зайнявся скульптурою. Не обмежуючись навчальною програмою, він з благословення і при матеріальній підтримці батьків брав уроки у досвідчених скульпторів. Серед них був і Станіслав Терлецький, який не тільки навчив Миколу працювати з металом, а й відкрив перед ним комерційну сторону цієї роботи: любителі псевдоантикваріату охоче замовляли статуетки, вази, світильники «під античність», з неодмінними ліпними рельєфами. І в комісійних магазинах такі речі приймали. У Кравця завелися гроші, появилися нові знайомі, він став по-своєму відомим майстром.
Сказати, що Микола Кравець показав себе тільки марнославним і корисливим, було б неправильно. Він став непоганим скульптором, часом захоплювався якоюсь роботою і тоді по кілька діб не виходив з майстерні, його дипломну роботу «Плотогони» (станкова скульптура, гіпс) відзначили серед кращих, а барельєф «Спорт» і фонтан «Купальниця» принесли йому справжнє визнання. Правда, вже тоді його роботи викликали суперечки: Дехто вважав, що Кравець віддає перевагу зовнішньому ефекту, а не внутрішньому змісту твору, не зупиняється перед компілюванням. Молодого скульптора не бентежили ці суперечки — часто він сам починав їх, залучаючи знайомих та й незнайомих людей, приголомшуючи останніх своєю ерудицією, полемічною пристрастю, самовпевненістю. Він любив бути в центрі уваги, любив, коли про нього говорили.
Працюючи над барельєфом «Спорт», Кравець приходив на стадіон, де тренувалися студенти інституту фізкультури, робив ескізи і незабаром познайомився там з Надею Мелещук. Надя згодилася позувати для одного з фрагментів барельєфа. У Миколи довго нічого не виходило — трудно було схопити, зафіксувати в усіх деталях мить, коли спортсменка стрибає через бар'єр. Допомогла Світлана. Прийшовши якось до сестри на стадіон, вона спочатку стежила збоку за марними зусиллями Наді й бородатого художника, щось сама наче малювала, а потім підступила до нього й подала кілька аркушів з ескізами: «Може, знадобиться?» Так вони познайомились. Кравець був просто вражений — і схожістю сестер, і зробленими нашвидкуруч малюнками. У Світлани було гостре око, вправна рука, непогана техніка. І ще те, чого не вистачало йому: тонкий художній смак, своє, оригінальне творче бачення і… спритність. Коли перший варіант барельєфа, більшість фрагментів якого він створив за її ескізами, забракували і Микола мало не рвав на собі волосся, Світлана тільки плечима здвигнула: «Полиш це діло на мене». Вона зустрілась із замовниками, поговорила, зрозуміла, що їм потрібно, і вже наступний варіант барельєфа прийняли. Ідею «Купальниці» і себе як модель для неї Світлана запропонувала сама. Кравець погодився не зразу — то була конкурсна робота, й він багато чим ризикував, але Світлана зуміла переконати його. «Купальниця» мала успіх, і Микола цілком довірився Світлані — її смаку, відчуттю. Вплив Світлани на наступні роботи Кравця був настільки очевидний, що казали, ніби то вона ліпить моделі скульптур його руками.
Одначе їхня творча спілка невдовзі розпалася. Світлана була надто гоноровита, щоб задовольнитись успіхам когось іншого, хай навіть зобов'язаного їй цим успіхом, її намір випробувати свої сили в кіно Микола сприйняв як зраду. Правда, розрив був поки що не остаточний: переїхавши в Київ, Світлана ще підтримувала зв'язок з ним — розшукувала потрібних людей, зав'язувала з ними стосунки, допомагала збувати його вироби… Одначе де було вже не те, і Микола майже рік не брався до серйозної роботи. А на початку минулого літа він подав на обговорення худради свою нову скульптуру — горельєф «Останній політ»: на тлі уламків розбитого літака смертельно поранений пілот силкується підвестися, відірвати від землі безживне тіло. Роботу гостро критикували: навіть приятелі Кравця звернули увагу на песимістичне трактування теми, підкреслення фізичного страждання, безнадії, приреченості. Кравець не погоджувався, сперечався до хрипоти і зрештою, ображений і сердитий, покинув худраду. Він взагалі сприймав будь-яку, навіть цілком доброзичливу критику дуже болісно, розцінював її не інакше, як образу, як підступ заздрісників.
Тепер же образа й гнів, здавалося, надовго заволоділи ним. Тим більше, що знаходилися люди, які, лестячи Кравцеві, ще більше підігрівали їх. Де ж таки — його, талановитого, можна сказати, видатного скульптора, не визнають, утискують! Йому співчували, давали поради, пропонували звернутися до тих, що могли б по-справжньому оцінити, допомогти.
А незабаром фотографія розкритикованого на худраді горельєфа, правда, вже під іншою назвою — «Повергнутий», з'явилась одночасно в кількох зарубіжних ілюстрованих журналах з явно тенденційними коментарями, що представляли Миколу Кравця як відомого радянського скульптора нового напрямку, митця, котрий зазнає утисків, — апологети соціалістичного реалізму не дають йому дороги.
Кравець відмовився пояснити, як ця фотографія з деякими подробицями засідання художньої ради попала в антирадянські видання. Одначе вдалось установити, що весною Микола познайомився з ділком від мистецтва, французом Гастоном Лаграном. Виникло припущення, що саме Лагран подав йому відповідну ідею чи навіть замовив «Повергнутого». Це припущення певною мірою підтверджується думкою колег Кравця, які твердять, що горельєф Микола створив за порівняно короткий час (почав десь наприкінці квітня, а вже на початку червня подав готовий виливок на розгляд художньої ради), що задумом твору він ні з ким не ділився, працював не в своїй майстерні, уникаючи цілком зрозумілої цікавості товаришів…
Отже, за кордон фотографія горельєфа попала не випадково. Кравець знав про це, не сумнівався, мабуть, що її там опублікують, давши відповідні коментарі, суть яких влаштовувала його.
— І останнє… — Білякевич закрив папку, яка лежала перед ним, подивився на господаря кабінету — прокурора області, потім на Онопрієнка та майора Якобчука і мовив далі: — За повідомленням відділу віз Управління внутрішніх справ області, подружжя Кравців звернулося з заявою про видачу їм дозволу на виїзд в Іспанію, куди їх запросила асоціація вільних художників, з якою тісно зв'язаний той самий Гастон Лагран, недавно випроваджений з Радянського Союзу за пособництво в контрабанді наркотиків.
— І антирадянську пропаганду, — додав Якобчук.
— На який час Кравці просять візи? — поцікавився прокурор.
— На місяць. Але боюся, що квитків назад вони не купуватимуть, — усміхнувся Білякевич. — Одержавши запрошення в Іспанію, Микола Кравець почав спішно продавати свої роботи, художні цінності.
— І все-таки, — озвався знову прокурор, — я не знаходжу підстав, щоб дати санкцію на арешт Кравця. Уважно слухав і вас, Юхиме Євгеновичу, — прокурор глянув на Онопрієнка, — і підполковника Білякевича, й майора Якобчука, а підстав для арешту не знаходжу. Що дає нам право твердити, буцімто Микола Кравець має причетність до вбивства Світлани Мелещук?
— Дев'ятнадцятого серпня о двадцятій годині двадцять п'ять хвилин Кравець приїжджав своїм автомобілем на правий берег Лісового озера й був там досить довго, поставивши машину біля ялинника — в тому місці у такий час доби найтемніше. Все це підтверджується рапортом дільничного інспектора Петришина, свідченнями Ігоря Куземи, а також Геннадія Ястремського, який через дев'ять днів після того купив у Кравця автомобіль марки «Жигулі» (технічним оглядом цієї машини було виявлено дефекти, наявність яких ми передбачали), протоколом огляду місця стоянки «Жигулів», — гортаючи сторінки слідчої справи, перелічував Онопрієнко. — Хіміко-біологічна експертиза встановила однаковість недокурка наркотичної сигарети, знайденої на місці стоянки «Жигулів», і тих сигарет, які Світлана брала у Кравця. Що більше — експертам вдалося виділити з недокурка, а потім ідентифікувати хімічний склад слини підозрюваного.
Поправивши Окуляри, Онопрієнко подивився на прокурора області.
— Все? — запитав той.
— Є й інші, побічні докази. Кравець приховав од слідчого Вигули, що сімнадцятого серпня сестри Мелещук посварилися, що на другий день він зробив спробу порозумітись із Світланою. Віктор Михайлович уже згадував, що Світлана Мелещук і Микола Кравець певний час були в близьких стосунках, в основі яких лежав своєрідний творчий союз. Коли Світлана переїхала до Києва, Кравець втратив її повсякденну допомогу, до якої так звик і без якої вже не уявляв своєї творчої діяльності. Мабуть, він розумів, що рано чи пізно Світлана розстанеться з ним, і постарався зв'язати її хай не дуже тісними, але достатньо міцними родинними узами. Саме так я пояснюю його одруження з Надією Мелещук. І розрахунок його певною мірою виправдався: Світлана й далі давала йому поради, допомагала в його комерції. Але ця допомога була вже епізодична — у Світлани появились інші інтереси, зв'язки. А проте Кравець усе ще на щось сподівався. Свідок Алла Храпаль сказала, що сімнадцятого серпня, коли приїхала Світлана, Микола Кравець у присутності дружини заходився умовляти своячку позувати йому для нової роботи. З цього й почалася родинна сварка, після якої Світлана пішла від сестри в готель. На другий день Кравець провідав її, і там, у готелі, між ними відбулася коротка, але бурхлива розмова. Можливо, Світлана сказала про остаточний розрив, може, навіть якось образила його. В усякому разі Кравець вийшов од неї дуже збуджений…
— Ну, тепер уже все? — усміхнувся прокурор.
— Поки що все.
Прокурор встав із-за столу, пройшовся по кабінету.
— Малувато, Юхиме Євгеновичу, — сказав, зупиняючись біля Онопрієнка. — Санкції на арешт Кравця я не дам. Те, про що ви розповіли, безперечно, наводить на певні роздуми. Але доказів того, що коли Світлана впала в озеро, Кравець буз десь поблизу, чув і бачив усе, що сталося між нею та Назаровим, і
