кріслом густою хмарою здіймався тютюновий дим, видавалося тут просто блюзнірством.
Спочатку Алла Храпаль трималася насторожено, ретельно добирала слова, а потім, упевнившись, що Білякевич нічого не записує і настроєний доброзичливо, дозволила собі розслабитися: закурила, поклала ногу на ногу, зовсім не ніяковіючи від того, що пола її накрохмаленого халата, надітого замість плаття, стрімко підскочила вгору, відкривши круглі коліна.
— Якщо це не офіційна розмова, то я, шановний Вікторе Михайловичу, скажу вам ось що: не треба длубатися в чужій брудній білизні — крім усього іншого, це негігієнічно.
— Приємного мало, це правда. Вам, певно, теж не дуже велике задоволення колупатися в чужих зубах.
— Я лікар. І колупаюсь, як ви кажете, не в будь-яких зубах, а тільки там, де потрібна моя допомога. Це, зрештою, мій обов'язок.
— І ми теж тільки там, де потрібна наша допомога. Це наш обов'язок.
Храпаль, хвилюючись, глибоко затягнулася, попіл із сигарети впав їй на халат, вона нервовим рухом струснула його на підлогу.
— Не розумію, — озвалася трохи збудженим голосом, — що може бути неясного у справі про смерть Світлани Мелещук!
— Ну, наприклад, мотиви, якими керувалися деякі свідки, даючи неправдиві показання, — спокійно мовив підполковник. — Такі показання — це теж злочин, вони караються законом. І досить суворо.
— Кого ви маєте на увазі? — зблідла Храпаль.
— Не в останню чергу вас, Алло Борисівно, — не змінюючи тону, відповів Білякевич.
— Мене?! — схопилася молода жінка, з удаваним подивом витріщивши очі.
— Вас, — потвердив Віктор Михайлович. — Ви сказали слідчому — і це записано в протоколі, — що ввечері дев'ятнадцятого серпня були з Миколою Кравцем у кіно. Так?
Алла знітилась, прикусила губу.
— Хіба це важливо?
— Ви чудово знаєте, що важливо.
— Але я справді була того вечора з Миколою.
— Тільки не в кіно, а на дачі Терлецького. Вас там бачили.
Храпаль одвела погляд, почала смикати поясок халата.
— Я не хотіла скомпрометувати Миколу, — пробурмотіла вона, знову сідаючи в крісло.
— Тільки тому й сказали неправду? А може, Кравець просив, щоб ви так казали?
— Просила Надя.
— Надя?! — здивувався Білякевич.
— Після смерті сестри Надя захворіла, лягла в лікарню. Зразу після похорону. Стресовий стан. Я думала, що причиною була тільки смерть Світлани, а тоді зрозуміла: Надя здогадалася, що до тієї смерті має якесь відношення Микола, і це приголомшило її. Вона прислала мені записку, просила нікому не казати, де був того вечора Микола.
— Виходить, Надя знала, що ви з Кравцем їздили на дачу Терлецького?
— Знала. Микола розказав їй.
— Цікаво… — спроквола мовив Білякевич. — Дуже цікаво. Тоді дозвольте запитати: перед ким же ви не хотіли скомпрометувати Миколу Кравця?
Храпаль не відповіла.
— Чого ж ви мовчите, Алло Борисівно?
Вона похилила голову, затулила обличчя долонями.
— Це жахливо! Ви піймали мене на брехні… Але навіщо вам мої свідчення? Ви ж і так усе знаєте. Зрозумійте, ми виросли в одному будинку, на одному поверсі. Вони були мені як сестри, а Віолета Максимівна — мов друга мати. Я розкажу, підпишу, а як мені тоді в очі дивитись і їй, і Наді? Світлані вже ніхто не допоможе, вона мертва. Подумайте краще про живих, близьких їй людей — матір, сестру. Навіщо травмувати їх ще раз? Та й мені все це не байдуже.
Алла відкрила обличчя, й Білякевич побачив патьоки чорної фарби на її щоках. Діставши сигарети, вона знову закурила і знову — певно, вже машинально — поклала ногу на ногу. Затягнулася, випустила цівочкою дим, глянула на Білякевича.
— Хочете посміятися? — мовила, трохи заспокоївшись. — Я любила Миколу, він любив Світлану, а Надя любила альпінізм. Смішний квартет, правда ж? Смішний і неприродний. Любовне тріо — це ще не так, а квартет… Хтось мав випасти з нього! Може, ви вважатимете мене за негідницю, але я по-своєму рада, що доля вибрала Світлану.
— Ви маєте на увазі її смерть? — похмурнів Білякевич.
— Так! Смерть! — несподівано аж крикнула Алла. — Іншого виходу не було. Все переплелося так, що розплутати вже ніхто не міг. І закрутила цей клубок сама Світлана. Якби не вона, то Микола не одружився б з Надею, не появився б у нашому домі і я не знала б його… Ні, не думайте, що це жіноча логіка. Ви ж не знаєте, на що була здатна Світлана. Ще в школі вона встрявала в усякі сумнівні історії, втягувала в них мене, Надю, потім відходила вбік, а розплачуватись доводилось нам. Коли ми підросли й на нас уже почали звертати увагу хлопці, вона стала ще безсовісніша — безперервно сварила нас не тільки з хлопцями, а й між собою.
— Чим же пояснити, що ви дружили з нею?
— Дружили, дівчиська були.
— А потім?
— Потім часто сварились, але… — Храпаль трохи розгублено глянула на Білякевича, мовби не знала, що відповісти. — Розумієте, раніше було в ній щось таке… Вона любила всякі пустощі й витівки, часто кривдила Надю й мене, але потім начебто шкодувала, просила пробачення… І ми все забували. Адже у неї і гарного було багато.
— Наприклад?
— Ну, вона була весела, товариська, охоче допомагала, коли її просили. Правда, любила, щоб ми вважали себе зобов'язаними їй, хвалили її. Марнославна була і страшенно егоцентрична. Останнім часом ці риси стали майже патологічні. Терпіти не могла, якщо при ній хвалили когось іншого чи приділяли комусь більше уваги, ніж їй. Як було, наприклад, з Миколою? Надя перша познайомилася з ним і розказала нам: молодий скульптор, розумний, дотепний, цікавий… Світлана одразу ж вирішила, що коли він і справді такий, то відіб'є його. Так і зробила, ні перед чим не зупинилася. Микола, зрозуміло, не встояв. Але тоді вперлася Надя. Вона хоч і лагідна, поступлива, а як затнеться, то вже нічим не візьмеш. І почалось! У Миколи вдача не дуже тверда, Світлана попихала ним як тільки хотіла, а Надя переживала, місця собі не знаходила…
Слухаючи цю розповідь, Білякевич поворухнувся.
— Розумію, — схопилась Алла, — вас цікавить той вечір…
… Після розмови із Світланою в готелі — про що вони говорили, Алла не знає — Микола став наче сам не свій.
Надвечір того ж дня до Алли зайшла Надя, попросила сигарету. Алла здивувалася: доти Надя не курила. Ще більше здивувалась, коли Надя несподівано завела мову про Миколу й Світлану. Такого ще не було. Стримана, вольова, з почуттям власної гідності, вона ніколи не розповідала про свої родинні чвари, хоч Алла й знала, що жилось їй не солодко. Не нарікала Надя й на сестру, а це не стрималася. Сказала, що стан у Миколи просто жахливий, і в цьому винна Світлана. А вона, Надя, нічого не може вдіяти.
«Може, ти поговорила б з ним? — попросила зненацька. — Я його дратую, — додала, невесело всміхнувшись, — Світлана збуджує, мама бісить своїми повчаннями. Тільки ти впливаєш на нього заспокійливо».
Це правда — Микола довірявся їй, Аллі. Може, тому, що вона нічого не вимагала від нього, завжди уважно слухала його бідкання, співчувала. Ні, вона не була його коханкою, хоч він і догадувався про її почуття. Але любовна інтрижка з сусідкою — це неминучі ускладнення. А Микола не любить ускладнень. Він і так заплутався у своїх стосунках із сестрами Мелещук далі нікуди…
Миколу вона застала в пригніченому стані. Він не кричав, не бігав по кімнаті, як бувало, коли хвилювався, — сидів за столом і пив горілку. На Аллу зиркнув лиш і одвернувся. А вже як допив пляшку, запитав з якимось надривом:
«Ти мені друг? — і, мить помовчавши, додав: — Зроби те, що я попрошу».
Що саме хотів попросити — невідомо. Сказав тільки: «Будь завтра дома. Мені потрібна твоя допомога». Тоді вона не надала значення цій розмові — мало що людина, випивши, може сказати. Вранці, йдучи на роботу, стрілася з Надею. Та взяла її під руку попросила: «Будь ласка, забудь про вчорашнє. Микола — це велика дитина, тут нічого не вдієш…» — Надя всміхнулася — блідо, вимушено. І очі були у неї невеселі.
А вдень Микола подзвонив Аллі в поліклініку, спитав, чи не забула вона про їхню домовленість, сказав, що їм неодмінно треба зустрітись. А чого — не сказав. Говорив уривисто, хрипко, і Аллі здалося, що він дуже схвильований. Те хвилювання передалося їй, і вона вже до кінця дня не знала, що й думати.
Повернувшись після роботи, Алла подзвонила Кравцям, але їх не було вдома. Микола прийшов на початку дев'ятої — волосся мокре (видно, недавно помив голову чи, може, купався), сам розгублений, наче аж безтямний. Дістав і поставив на стіл пляшку рому, попросив чарки; Алла принесла, а він забрав пляшку, сказав, що вони вип'ють потім, зараз же вона повинна вислухати його. І почав верзти всякі дурниці — він, мовляв, великий скульптор, і то брехня, що у нього немає творчої індивідуальності, власного бачення світу, що він просто компілятор і ремісник — так про нього кажуть обмежені, жалюгідні люди, заздрісники й нездари. Правда в тому, що він ішов до вершини творчості тернистою дорогою пошуків, помилок, боротьби з самим собою, з тими ортодоксальними поглядами, ідеями, канонами, які йому втовкмачували мало не з пелюшок і позбутися яких було нелегко. Та він знайшов у собі сили порвати ці пута, здобув справжню, нічим не обмежену свободу самовираження, незалежність духу…
Микола говорив пишномовно, голосно, з викликом, неначе сперечався з людьми, яких він — хоч їхня думка нічого й не важила для нього — хотів ошелешити своїм одкровенням. І зовсім несподівано, без будь-якого зв'язку з попередніми просторікуваннями, сказав, що розійдеться з Надею — жінкою обмеженою, примітивною, геть позбавленою жіночності — й буде з Аллою, бо це єдина людина, яка його розуміє; вони виїдуть в Іспанію, куди його запрошують справжні цінителі талантів і де на його ім'я вже відкрито рахунок у банку.
«Ти повинна відкинути умовності обивательської моралі й цілком довіритись мені», — переконував він.
Чи є у нього якесь почуття до неї, Микола не сказав, певно, вважав, що вона має бути щаслива вже й так, адже він звернув на неї увагу.
