Денікінці не сподівалися на такий опір і не були готові до відступу. А тому лише деякі зуміли стримати розігнаних коней, розвернутися і тепер розгублено гасали полем, ніяк не втрапляючи до рятівного вибалка. За ними на конях полетіла двадцятка деміївців. До них приєднався й Устименко.
— Не захоплюйся, командире! — крикнув навздогін Циган. — Давай назад до загону! А ми тут самі впораємось!
Кілька десятків кавалеристів зникли за білим обрієм степу. Та ще де-не-де бігали, не знаючи, куди подітися, коні, що втратили своїх господарів…
— Відбилися! — сказав Устименко, неспішно скручуючи пальцями цигарку. — Нівроку собі деньок!
— У мене аж чуб став дибом, коли козача лава підкотилася майже до підвід, — пожартував Іван Новиченко.
Поволі спадало напруження після раптового бою. Під'їхав до гурту Давид, тримаючи за уздечку стрункого жеребця.
— Хлопці, погляньте, якого красеня придбав Циган! Мабуть, самого генерала звалив з нього!
А Давид покликав Василька і передав йому вуздечку:
— Сідай, хлопче, твій буде. Я собі ще такого придбаю…
І знову пролунала команда Трохима Казимировича рушати далі. Він розумів, що це лише перша сутичка з денікінцями. Недалеко — ворожа артилерія. І якщо вона зараз мовчить, то лише тому, що вже витрачено запас снарядів, а нових ще не підвезли.
Зацвьохкали батоги. Колеса возів пронизливо заскрипіли і покотилися вперед, подалі від місця, щойно политого кров'ю.
Праворуч від дороги примарно бовванів ліс, і кожен подумки прикидав, як би гарно було перепочити в його гущавині…
Тепер уже мало хто з біженців траплявся на шляху. Після бою всі зрозуміли, що валка ця для них — небезпечний супутник, і тому постаралися відстати від загону. Але, як не квапив своїх хлопців Устименко, обоз рухався повільно. Давид одвертався кожного разу, коли бачив, як хтось з деміївців замахувався батогом на знесилених коней. Пити… Всім — і людям, і коням — хотілося пити. Спрага дошкуляла більше, ніж голод.
Давид обминув підводи і поїхав уперед розвідати місцевість. Невдовзі вій повернувся і доповів, що попереду нікого нема. Роз'їздів теж не зустрічав. Сказав, що кілометрів за два, недалеко від дороги, є невеликий ставок.
— Хлопці, вода недалеко! — сповістив командир.
Веселіше пішли деміївці, облизуючи пошерхлі губи. Невдовзі добралися до яру, на дні якого голубів заболочений ставочок.
Трохим Казимирович поглянув на годинник і наказав за десять хвилин самим напитися, коней напоїти і взяти води з собою.
Вгамували спрагу, запаслися водою та й присіли на зеленій траві бережка. Хто перевзувався, хто перев'язував рани, хто набої перевіряв. А вже й рушати пора, бо знову непокоїться Устименко.
— Може, звернемо у той ліс, Трохиме? — надсилу підвівся на ноги його помічник, колишній тесляр трамвайних майстерень Петро Суходіл.
— Е, ні. Не годиться це, Петре. Згаємо час. Доки по бездоріжжю будемо пробиратись — білі наздоженуть.
— Воно так, але люди стомлені. Нам тут, на відкритому місці, важко буде бій приймати. А його не минути.
— Знаю, що не минути, але ризикувати не будемо. Треба йти вперед.
Невисокий, сухорлявий Суходіл був на голову нижчий від свого молодшого за віком командира.
— Вже година минула після бою, Петре, дивуюсь, що тихо навколо.
— Не знають, мабуть, Казимире, в денікінському штабі про поразку. А як дізнаються, не хвилюйся, знову почнеться. Непокоїть мене, що за десяток кілометрів від шляху — залізниця. По ній можуть швидко гармати підкинути…
Рушили, і за обозом потяглася легенька хмара пилюки. До передньої підводи, на якій сидів Андрій Цибуля, під'їхав на чалому коні Василько.
— Добре ви, дядьку, всипали білим з кулемета!
— Андрій — чудовий кулеметник, — подав слабкий голос Демид Федченко. Він лежав на підводі з перев'язаною головою. Крізь бинт проступала руда пляма.
— Дуже боляче, Демиде? — спитав Цибуля, повернувшись до пораненого бійця.
— Нічого, Андрію, поганяй, не звертай на мене уваги та й коней не жалій. Бо як налетять ті шуліки…
Демид кривиться, коли підводу трясе, але мовчить. Лише ширшає руда пляма на марлі, якою перев'язана голова.
Він попросив води. Василько швидко зіскочив з коня, витяг з-під сіна пляшку і підніс до губ пораненого.
— Дякую, Васильку, тепер легше…
Цибуля намагався трохи стримувати коней на тряскій дорозі. Але Демид помітив це.
— Поганяй, кажу! За тобою вся валка йде — не смій затримувати її! Не витримаю — помру, ти тоді турляй мене з підводи на шлях, а сам не зупиняйся.
Голос Демида дедалі слабшав. Все частіше він просив пити. Прикладаючи до уст пораненого пляшку з водою, Василько відчував, як жаркіше і жаркіше пашіло його обличчя.
Скрипіли вози, і скрипіння те змішувалось зі стогоном і зойками поранених.
— На станції — білі, — доповів командиру Давид, який знову встиг побувати в розвідці. Деміївці стурбовано поглядали на Трохима Казимировича. Вони не чули, що сказав йому Циган, але здогадувалися: невеселу звістку приніс Давид.
— Швидко просувається біла наволоч, мабуть, вже й Києвом оволоділи, — промовив Устименко. — Необхідно відірватися від них, обов'язково відірватися!
ПОРУЧИК ДЗЮБА МЧИТЬ ДО БАТАРЕЇ
— Радий повідомити новину: наші війська зайняли Київ, — сказав своїм контррозвідникам Пальчевський. Вперше підлеглі бачили його неголеним та змарнілим. Нервував: так довго немає вістей від загону, посланого для захоплення обозу.
Хвилювався й поручик Дзюба. Він теж з нетерпінням чекав на повідомлення. Ротмістр Плещєєв міг послати гінця із звісткою прямо в штаб, у Київ. А Пальчевський зі своїми контррозвідниками затримується поки що тут, поблизу Дарниці.
У невеликій кімнаті стояв застелений скатертиною стіл. Навколо нього — довгі лави, на яких розсілися офіцери. На білій стіні цокав годинник. Раз у раз поглядали на нього офіцери.
Рипнули двері, і до хати ввійшов підполковник Нечаєв, який чекав нагоди, щоб поздоровити друга з перемогою. Але, замість поздоровлення, він приніс гірку звістку:
— Був у штабі. Не раджу тобі потрапляти генералу на очі.
— Чому?
— З усього кавалерійського загону повернулося кілька вершників. Словом, повний
