розгром…
Запала тиша. Всі тепер втупилися в Пальчевського, чекаючи, що він скаже.
— А при чому тут контррозвідка?! — врешті вголос висловив сумнів полковник.
— Пробачте, панове, — втрутився в діалог начальства поручик Дзюба. — Нема чого нам тут протирати штани. Пора туди, на гаряче місце.
— Стривайте, поручику, — похмуро зупинив Дзюбу Пальчевський. — Треба розібратися, чия вина, що загін розгромлено. Ми з великими труднощами розвідали маршрут. Натрапили на слід обозу. І хто винен, що кавалерія не справилася з тими голодранцями!
— Дивіться, я просто попередив вас як друга, — ніби виправдуючись, промимрив Нечаєв.
— Що в штабі вирішили робити далі? — спитав його Пальчевський.
— Не дати опам'ятатися червоним. Як тільки з'являться поблизу Бобрика, по них відкриває вогонь артилерія. І доведе справу до кінця…
— Так, так, — захвилювався Пальчевський. — Нам справді треба бути поблизу валки…
Хитрий Пальчевський хотів перехопити перемогу регулярних білогвардійських частин, щоб потім говорити, що завдяки його зусиллям захоплено золото. Він залишився в кімнаті наодинці з Нечаєвим, а офіцери поспішили виконувати завдання.
Поручик Дзюба ще звечора наказав своєму коноводу добре нагодувати коня й дати йому відпочити. Тепер кінь нетерпляче переступав ногами, поки його сідлали.
Поручик галопом помчав до станції Бобрик. Він усвідомлював, що ніхто, крім нього, не спроможний врятувати обоз від розгрому…
Виїхав на пагорб, роздивився довкола і внизу, в урочищі, побачив кілька гармат. Біля них уже метушилися солдати.
Поручик оглянувся на чернігівський шлях. По ньому купками брели люди. Та ось з-за лісу виїхали вершники. Невдовзі викотились і підводи. Одна, дві, три, чотири, п'ять…
«Це вони, — здогадався Дзюба, — їдуть і не знають, що вже денікінці прирекли їх на смерть…»
Він намацав у сумці гранати, приготував маузер. Спочатку в нього визріла думка наблизитися до батареї і шпурнути гранати в обслугу. Але тут же й відмовився від цього наміру. Ну, загине кілька артилеристів. На півгодини спалахне паніка. За цей час валка підійде ближче, і по ній тоді ударять прямою наводкою. Ні, діяти треба інакше.
— Вперед, поручику! — почув раптом поруч голос штабс-капітана Рогова.
Він теж верхи на коні прямував до батареї.
— Перевіримо, пане поручику, чи вірно зрозумів своє завдання командир батареї.
— А в чому воно полягає?
— У повному розгромі обозу.
— А ви, пане штабс-капітан, знаєте, що везе той обоз?
— Знаю, полковник нам говорив.
— Якщо по підводах бити снарядами, то що ж лишиться з коштовностей?
— Легше, пане поручику, — заспокоїв його Рогов, — зібрати по краплині ті коштовності, ніж дочекатися, поки вони вислизнуть з наших рук.
Розмовляючи, офіцери з'їхали у невеликий виярок. Над їх головами прошелестів перший снаряд.
— Батарея вже пристрілюється, — пояснив Рогов.
Кінь його почав підніматися по крутому схилу. Ще одна-дві хвилини, і він опиниться наверху.
Поручик різко напнув поводи, підігнав свого коня з лівого боку і майже впритул вистрілив у штабс-капітана…
ВАСИЛЬКОВА ГРАНАТА
Давид Циган помітив, як принишкли, передчуваючи небезпеку, його друзі.
— Не сумуйте, хлопці, скоро в Чернігові будемо! — гукнув він весело. — А там у мене кума є. Вже борщу наварила й молочка приготувала!..
Не встиг Давид розповідь про куму закінчити, як далеченько попереду здійнявся стовп вогню й диму.
— Важкими б'ють, — видихнув Цибуля.
— Але погано цілять, — кивнув Давид, — так і до самого Чернігова не влучать.
Снаряди почали лягати ліворуч і праворуч Устименко зрозумів, що крізь цю вогняну стіну їм не проскочити.
— Зупиняйся! — подав він команду. — Випрягай коней! Відправимо їх з Васильком у ліс.
Андрій Цибуля підхопив пораненого Демида, обережно, як міг, стяг його з воза. І в цю мить осколок влучив Андрію в ліве плече. Він притис плече до колеса і крикнув Василькові: «Випрягай!»
На поміч Васильку поспішило кілька бійців. Хлопчик ухопив за поводи кількох коней, а решту погнав поперед себе навпростець через поле до лісу.
Деміївці гарячково, але дружно зіштовхували підводи на узбіччя, прагнучи хоча б трохи захистити вантаж від снарядів. А вибухи підступали все ближче.
— Виродки! — лаявся Андрій, притримуючи пробите плече. — Б'ють упевнено, бо знають, що у нас жодної гармати немає, нічим відповісти.
— Кулеметом, Андрію, — порадив хтось.
— Не вийде: батарея за горбами. Тільки патрони витрачу.
Командир наказав залягти під возами. Але все щільніше свистіли й шипіли довкіл гарячі осколки. Врешті снаряд влучив прямісінько у воза. Із розколотого ящика потекло у кювет золоте сяйво і веселкою заграло на сонці.
— Невже не довеземо, Трохиме? — підвівся на ліктях Петро Суходіл.
— Не знаю, треба бути готовим до всього… Раптом командир відчув, як вище коліна обпекло праву ногу. Він тихо зойкнув і здавив рану рукою.
— Доведеться в пішому строю битися, — застогнав Устименко, — не підняти мені тепер ноги до стремена.
— Зараз перев'яжу, Трохиме, — підвівся Петро.
У Трохима Казимировича над правою бровою затріпотіла жилка. Широке обличчя зблідло від втрати крові.
— Відступ тут неможливий… Будемо битися до останнього, — важко вимовив Устименко.
Трохи оддалік лежав Давид. Він відкинув від себе шаблю, яка зараз була йому ні до чого, і поклав перед собою гранати.
Попереду лежав Василь Бойко — ще молодий парубок. Він несподівано крикнув і схопився за голову: снаряд розірвався за кілька кроків від нього.
— Пристрілялися, — сердито мовив Давид, — тепер дадуть кілька залпів — і від нас лише мокре місце…
Раптом все стихло. Аж не вірилось. Всі заворушилися, роздивляючись навколо.
— Накрили ціль і не знищили її? — здивувався Суходіл.
— Значить, судилося мені стрітися з кумою. Дивись, ще й справді борщем почастує, — знову вдався до жарту Циган.
