брезент і почав лічити: одна, дві… п'ять, шість… сьомої немає…
«Ну й молодчина, ти бач, що втнув», — подумки хвалив Андрій хлопчика. А вголос крикнув Устименку:
— Та це ж Василько їх гранатою пригостив. Навік поперелякував денікінців… На скаку поздихають…
А вже деміївці оточили Василька, оглядали турботливо його з усіх боків — чи не поранений. А він весь ще тремтів від пережитого, прагнув випалити все зразу, та не вистачило духу, і, ковтаючи слова, жестикулював руками.
— Дай поцілую, — підійшов до хлопця Циган і міцно притиснув його до себе, а потім вийняв із-за пояска наган і вручив малому: — Візьми собі, Васильку, це добуто в бою…
ЗАГІН ЗАВЕРТАЄ ДО ЛІСУ
Устименко, помітив Василько, теж був задоволений наслідком бою. Він посміхався, жартував, теплим словом звеселяв людей. Але ніхто не знав, що в командира на душі. Половина бійців загону — поранені. І він тут же розпорядився:
— Скоренько перев'язати рани…
Купками сідали деміївці, один одному допомагали хоч як-небудь перехопити рану.
У командира теж усе важчою і важчою ставала прострелена нога. Кульгаючи, він підійшов до розтрощеного снарядом воза, оглянув ящики й гукнув Цигану:
— Збий його знову та збери коштовності. Решті, — звернувся Устименко до загону, — коней запрягати!
Суходіл, Новиченко й Циган пригоршнями, разом з порохнею, груддям землі, бур'яном — дерев'яними трісками згрібали золоті речі і засипали в ящик.
Присів біля них і Василько.
— Допомагай, допомагай, синку, — звернувся до нього Суходіл, — у тебе очі ще молоді, краще бачать…
Ось уже ящик збито. Запряжені коні. Командир наказав розмістити поранених на підводах.
— Сідай і ти, Трохиме, на воза, ледве на ногах тримаєшся, — звернувся до нього Іван Новиченко.
Командир оглянув валку. Жодної підводи, на якій би не сиділи й не лежали поранені.
— Не буду сідати, Іване, — відмовився й витер піт з чола. — Якщо сяду, то важко буде звестися потім на ноги, а так, гадаю, розімнуся і біль пересилю.
Облизав язиком губи.
— Ну, то подалися…
Обоз рушив. На передній підводі знову погоничем був Василько. Ліве плече в Андрія Цибулі палило, наче вогнем. Ледве ворушив рукою. Поруч нього лежав нерухомо Демид. Понуро йшли коні, тягнучи важкі вози, обліплені пораненими, знесиленими деміївцями.
Помітивши, що хто-небудь відстає, Устименко доганяє підводу й нагадує:
— Не можна навіть на хвильку зупинятися.
Він сам ледве дихав від перевтоми.
— Може, на коня якось сядеш? — запитав його Давид.
— Ні, вже не всиджу…
Притулившись один до одного, сиділи на третій підводі брати Рузяки. Менший, сімнадцятирічний Саливон, поранений у груди. Він усе щось намагався сказати, та тільки червона піна закипала на устах.
Старший, Олекса, пробував покласти Саливона на спину, але тоді хлопець зовсім не міг дихати, захлинаючись кров'ю.
Олекса, підтримуючи його могутніми руками, заспокоював:
— Скоро приїдемо до Чернігова. До шпиталю віддамо, там швидко вилікують…
Він з невимовним жалем дивився на юначе, безвусе лице брата, що вже геть зблідло. Раз у раз давав пораненому ковтнути води, підносячи до його рота напівпорожню пляшку.
Мовчки рухались деміївці, в тривозі поглядаючи на дорогу: чи не підійметься курява з-під копит денікінської кінноти? Чи не засвистять снаряди над головою?..
Давид Циган гасав верхи вподовж тракту. Ось він щойно знову повернувся з розвідки, під'їхав до Устименка.
— Попереду тихо, Трохиме.
— Це й добре, що тихо, — повторив Устименко й поглянув на небо. — Вже сонечко сідає… Швидше б стемніло, Давиде. Здається, ніколи в житті я ще не чекав так вечора.
Дорога ця знайома Давидові з дитинства. Частенько їздив по ній разом з батьком.
— Якщо не забаримось ніде і не зупинимося, Трохиме, то через годину-півтори до села дійдемо. Там перепочинемо трохи.
Давид знову пришпорив коня і помчав уперед.
Увечері загін добрався до невеличкого села. Зупинилися на майдані біля колодязя. Там уже чекав на них Циган.
Він про щось розмовляв з невисоким худорлявим чоловіком.
— Це фельдшер, — підвів Давид незнайомця до Устименка. — Він згодився допомогти пораненим.
— Гаразд, — кинув командир і важко опустився на мокру траву, що росла біля колодязя. Заскрипів журавель. Потяглися до прохолодної води деміївці.
— Почнемо лікуватись, командире, — привітно усміхнувся фельдшер.
— Починайте, тільки не з мене, є тяжкопоранені…
Обережно, як немовля, зняв Олекса Рузяк брата з воза і поклав на траву біля фельдшера.
— Цього далі везти не можна.
— То що ж, я його лишу тут, щоб білі порубали? — кинув сердито Олекса.
— Сховаємо в надійних людей. Він ще зовсім дитя, про нього й допитуватись ніхто не буде.
Умовив фельдшер залишити в селі й тяжко пораненого Демида.
На цьому й погодилися. Хотіли ще залишити Андрія Цибулю, але той відмовився:
— Доки живий, буду біля кулемета.
Петра Гордієнка і Дениса Калину Давид ледве розбудив. Як упали на траву, так зразу й поснули…
— Мерщій до фельдшера, — розбуркував їх Циган. — Та й рушати далі треба, спати ніколи.
За кілька хвилин перев'язали ногу й Устименку.
А вже на небі висипали зорі. Тиша довкола. Лише біля колодязя подзенькує відро та похропують коні.
— Треба якомога далі відірватися від переслідувачів, — говорив Трохим Казимирович. —
