— Де Остапенко?
— Мабуть, уже повів на розстріл Куща, — відповів Петро Іванович. — Не зізнається ні в чому, ворожа душа, чого ж панькатися?
— Затримати, припинити! — крикнув щосили Груша. — Кущ не винний!
Груша кинувся до камери, вихопивши нагана. Сергєєв — за ним. Камера була порожня.
Груша з відчаю гуркнув оббитими жерстю дверима, перестрибнув східці ґанку, зачепився за ребро цеглини з круглого квітника, упав, проїхавши метрів зо три по моріжку, знову звівся на ноги, навскіс перетнув прямокутник подвір'я і, вже не маючи сили, зіперся руками об кам'яну стіну, що глухою брилою заступила вікна сусідніх будинків. Майже поруч під бузком стояв Кущ. Бліде, як у місячну ніч, лице, стріхою настовбурчений чуб, розширені й застиглі зіниці очей… Напроти нього з наганом у руці насторожився Остапенко. Обабіч — два червоноармійці з гвинтівками.
— Стій! — не крикнув, а зойкнув Артем. Рвучко відштовхнувся від стіни і рубонув долонею по піднятому ліктю Остапенка. Брязнула вибита зброя.
— Взяти запроданця! — загорлав Груша.
Нічого не втямивши, червоноармійці, Кущ і Сергєєв, що встиг примчати сюди, стояли незрушно, наче вкопані.
Остапенко несподівано нагнувся, хапаючи з бруківки свій наган, потім, випростуючись, з розгону вдарив головою Артема в живіт. Той крикнув і відлетів за кореневище бузку.
Швидше за всіх оговтався Кущ. Він, мов підкошений, бухнувся Остапенку під ноги. З несподіванки Остапенко спіткнувся і навзнак упав на землю. На нього насіли Сергєєв та Кущ, викрутили руки й гукнули ще й досі остовпілим бійцям: «В'яжіть його, чого витріщились!» Ті врешті збагнули, що й до чого, швидко зняли ремені й зв'язали Остапенка.
— Прости, Свириде, що так трапилось… — звернувся Груша до Куща. Потім гуртом підвели Остапенка й потягли його до кабінету Денисенка.
Петро Іванович розгублено розвів руками:
— Розтлумачте, нарешті, що тут коїться?
— Хвилинку, Петре Івановичу, — зігнувся Груша від болю в животі. — Все з'ясуємо…
Гукнув чергового по губчека:
— Приведіть з арештантської дівчину!
Катря боязко переступила поріг кабінету й зупинилася, зажмурившись. Почекавши, доки вона після темної комірчини звикне до світла, Груша запросив її підійти ближче і запитав:
Є серед нас той, з ким ти тримала зв'язок?
Катря підвела очі й відразу ж зупинила погляд на Остапенкові.
— Оце і є Кріт… Сьогодні вночі він з поручиком Семеновим викрали план нового маршруту вашого обозу…
Після цих слів відвернулася, зіщулилась.
Черговий прочинив двері, і Катря тихою тінню зникла з ним у сутінках коридору.
Та ось у двері постукали, до кабінету зайшов червоноармієць і доповів, що до губчека добрався якийсь закривавлений чоловік і вимагає побачення з Денисенком. Йому дозволили зайти. На порозі, підтримуваний бійцями, з'явився Григорій Чередниченко.
— Свій я… Дзюбою посланий… Серед членів губчека — білогвардійський агент… Кротом зветься… — ледь вимовив гість і зів'яв, знепритомнівши.
— До санчастини його! — гукнув бійцям Сергєєв, а сам підступив до Остапенка:
— Ну, то що, мерзотнику, спектакль продовжимо?
Остапенко, було, схопився з лавки, та язик йому наче судомою звело. Він так мовчки й опустився на лавку, з жахом усвідомлюючи, що гра для нього тепер скінчилася. Гра підлого й підступного зрадника, так легко й дешево купленого улесливими обіцянками Пальчевського…
Денисенко неквапно промовив:
— Охолонь, Сергєєв. Така наша служба. А тебе, кротяча нечисть… — тицьнув пальцем в Остапенка, — іменем революції — у двір, до стінки!
Остапенко упав на коліна і поповз до чобіт Денисенка, волаючи:
— Помилуйте! Я спокутую! Чуєте? Спокутую провину!..
Його так і повели з кабінету тремтячого, але це вже було останнє тремтіння в житті білогвардійського агента…
— Значить, так, — почав заспокоюватись Денисенко. — Кріт більше не існує лише для нас. Для денікінців він живий і здоровий. Як і раніше, зв'язок між ним, точніше, нами і головорізами Пальчевського йтиме через Катрю. Гадаю, дівчина згодиться на це…
Потім голова губчека пройшовся по кімнаті, закрив вікно, повернувся до присутніх і тихо сказав:
— У Києві — білогвардійці. Навколо нас вороги. Переходимо в підпілля…
ПЕРШУ АТАКУ ВІДБИТО
На дорозі, попереду обозу, несподівано розірвався снаряд. За ним, але вже ближче до возів, — другий, третій. Сипонули осколки. Дико заіржали коні.
Тих біженців, які ще продовжували відходити від Києва, з шляху наче вітром змело.
Устименко побіг до Василька і наказав йому негайно сховатись у гайку, що зеленів поруч.
— Тільки після бою приєднуйся до обозу. А якщо не відіб'ємо нападу — сам пробирайся до Чернігова і проси наших підмогу дати. Зрозумів?
Василько махнув рукою і зник за кущами придорожнього глоду.
— Артилерійська підготовка, хлопці, — гукнув Давид Циган, стримуючи наляканих коней. — Після неї сподівайся на атаку денікінців!
— Усім до підвід, до зброї! — пересилюючи оглушливі вибухи, закричав Устименко. — Пішим залягти край шляху, тим, хто верхи на конях, ліворуч — за чагарник і чекати моєї команди!
Двадцять вершників помчали вздовж шляху і пірнули в низину, зарослу верболозом.
Ще кілька снарядів упало поблизу — і стихло.
І тоді деміївці побачили, як у далині, над вибалком, знялася хмара куряви, а потім звідти долинули свист і крики.
— Готуйся, кавалерія пре! — гукнув Андрій Цибуля, схопив кулемета, шукаючи мушкою передніх вершників. У прорізі прицільної планки захиталися кудлаті шапки.
Помітивши, що Андрій уже готовий до бою, Трохим Казимирович крикнув:
— Підпускай ближче, ближче, щоб влучніше бити!
В Андрія, здається, пальці задубіли на кулеметній гашетці. Очима вп'явся в чорну хмару, яка шквально наближалася до шляху. І ніби не на загін, не на обоз, а тільки на одного нього мчать ці, вже добре видно, розлючені вусаті пащі, ці здійняті над головою блискучі шаблі. Ось уже чути, як хропуть коні…
— Вогонь! — пролунав голос Устименка.
Цибуля сіпнувся, і кулемет почав косити передній ряд кавалеристів. Попадали на землю, важко гупаючи, коні і люди. В перервах між кулеметними чергами до Андрія долинало клацання затворів гвинтівок. То прицільно били по вершниках хлопці Суходола. Денікінці, що скакали позаду, натикалися на передніх, на збитих коней і теж падали. І в ту колотнечу без угаву строчив Цибуля.
