занурив руку у мотлох. «Зброя! А де зброя, там і золото». — Від радості аж запаморочилося в голові: «Нарешті!»
І тільки-но хотів відступити на узбіччя шляху, щоб з-поміж біженців угледіти своїх помічників і сповістити про удачу, як його приголомшив грубий хриплуватий бас:
— Зачекайте, чоловіче. Що це тебе до мого воза примагнічує?
Поручик скосив погляд ліворуч. На нього наступав високий, молодий, з могутніми плечима циган.
— Я поранений, синку, пішки йти сили немає. Думав хоч на кілька хвилин примощусь на возі, ну що я заважу! — благав Семенов.
— А чому б не підвезти. Підвеземо, — погодився Давид, — але спочатку обшукати тебе дозволь, дядечку, знаєш, який тривожний зараз час, чого доброго…
— Хлопці, сюди! — вигукнув Семенов і рвонув із-за пояса ножа.
Не встиг поручик розмахнутися, як циган спритно викрутив йому руку. Зойкнувши, Семенов сторчма впав на дорогу. На нього з розгону гепнувся циган, вхопив оброть, кинуту кимось з візників, і став нею в'язати денікінцю руки.
Неподалік застигла Катря, широко розкритими очима вдивляючись у цю незрозумілу давку. Василько вгледів цю невловиму красуню, вихором підлетів до неї і вхопився за спідницю.
— Ось вона, дядьку Андрію! Мерщій сюди, бо втече! — зарепетував хлопчик. Та дарма. Розгублена Катря й не поворухнулася. І коли до неї підскочили Цибуля та Суходіл, відразу ж знайшлася:
— Не чіпайте, я вам пригоджусь. Ми тут з батьком не по своїй волі. Поручик примусив, — повернула голову в бік Семенова.
— Авжеж, зізналася, як спіймалася, — в'їдливо кинув Петро Суходіл.
— Зважте, я вам таки більше потрібна, ніж білякам. Даруйте мені й батькові волю — розкажу про зрадника у вашій ЧК.
— Змія повзуча! — скреготнув зубами зв'язаний Семенов.
— Замовкни! — не втримався Давид і щосили ляснув долонею поручика по обличчю.
Трохим Казимирович мовчки відштовхнув гарячкуватого цигана й підійшов до Катрі:
— Скільки вас тут, на шляху?
— Зі мною, батьком та Никоновим восьмеро, — відповіла Катря.
— В штабі Денікіна вже знають, що натрапили на нас?
— Так, — тихо промовила дівчина.
— Гаразд, стійте з батьком тут. Решті — негайний вирок за всіма суворими законами революційного трибуналу!
Потім гукнув до себе Давида:
— Готуй коней, всадови їх, — кинув на Катрю і її батька, — і скоренько вези до ЧК. Здаси — повертайся до загону.
Але їхати до міста Давидові не довелося. Загін Трохима Казимировича наздогнав Артем Груша.
— Ледве знайшов, — важко дихаючи, сказав він. — Хоча розраховував наздогнати вас значно далі.
— Мало пройшли, Артеме. Більше стояли, ніж їхали. Така на шляху коловерть, наче весь Київ знявся на ноги. Ось і зараз майже годину стоїмо. Але багато людей вже сходить з дороги, повертаючи до навколишніх сіл. Легше буде пробиватись.
— Поспішай, Трохиме! Я того й прибув, щоб попередити: білі натрапили на слід валки… Не вберегли ми таємницю…
Він кивнув Устименку, запрошуючи його відійти від гурту, і наодинці розповів йому про жахливу подію…
Сьогодні Груша, як завше, світанкової пори поспішав до губчека. Ступив на поріг будинку і здивувався, чому біля входу нема вартового. Тут якраз нагодився й Денисенко. Вскочили до кабінету — тумби відкриті, папери розкидані… Тексту телефонограми в Чернігів — нема…
— Хтось із своїх діяв, — спохмурнів Устименко.
— Підозра на Куща падає. Дано розпорядження на його арешт…
— Стій, Артеме, — схопився Трохим Казимирович, — разом з біляками захопили ми їх київську зв'язкову та ще й батька її. Вони знають людину, що проникла в ЧК.
Артем з командиром загону підійшли до Давида, який вартував вродливу чорняву дівчину і літнього чоловіка.
Груша наказав цьому тремтячому від страху сімейству разом з ним повертатись до міста. А Трохиму Казимировичу порадив:
— Звертай з тракту і манівцями вперед і вперед, бо як наздоженуть денікінці, тоді, вважай, усьому кінець…
Груша пришпорив вороного, махнув рукою, звучи за собою ще двох вершників, що ледь трималися на конях, — Катрю з батьком — і повернув у зворотному напрямку. Хвилин через двадцять поменшав людський потік і стало вільніше на шляху. Груша порівнявся зі своїми попутниками:
— Не думайте гратися зі мною в хованки, збочите з дороги хоча б на метр — слово не за мною, за ним, — і холодною сталлю мигнув на сонці наган.
Катря відразу захлипала:
— Та куди ж нам тікати! Ми вже й так вимучились, вимучились…
— Ну, дивись, щоб порядок був, — не пом'якшуючи голосу, Груша запхнув нагана за пазуху. Потім знову недовірливо глянув на Катрю і запитав: — Могла б ти мені зараз назвати агента Пальчевського, що діє в губчека?
— Прізвища не знаю, прізвисько його — Кріт.
— А який він?
— Високий, рудий, з ластовинням на обличчі…
— Так, так, проворний у Денікіна контррозвідник, — промовив для годиться Артем Груша, хоча в мозку забилася важка думка, від якої йому аж млосно стало: «Остапенко… А ми безневинного Куща — за горло… Скоріше, скоріше до міста!»
На шляху, що вів до Києва, майже нікого не було. Але поблизу Дарниці наскочили на білогвардійський роз'їзд.
— Хто, звідки й куди? — перегородив конем дорогу вусатий вершник.
Артем ледь примружив око, і Катря зрозуміла, що саме від неї чекіст чекає допомоги в скрутному становищі.
— Ми з групи полковника Пальчевського, їдемо з донесенням, — сказала вона рішуче і на підтвердження назвала пароль: — «Коршун».
— Проїжджайте, — дав дозвіл денікінець.
Переправа ще була в руках червоних. Більше вершників ніхто не зупиняв, і вони спокійно добралися до будинку губчека.
КІНЕЦЬ НЕВЛОВИМОГО КРОТА
Артем на ходу кинув вартовому:
— Дівчину й старого під арешт!
І кинувся до кабінету Денисенка:
