Василько прокинувся, як уже перші сонячні промені освітили гамірливий шлях. Поруч, зрідка посмикуючи намотані на ліву руку віжки, сидів Андрій Цибуля. їхали дуже повільно, часто і надовго зупинялися. В безконечному вировиську біженців навіть пішому нелегко було проштовхнутись вперед.
— Ви й не прилягли, дядьку Андрію? — спитав, кулаками протираючи очі, Василько.
— Ні, хлопчику… Толку тільки з того — тупцюємо на місці…
— Дайте я кіньми правуватиму, а ви перепочиньте.
— Е ні, Васильку. Висплюсь, коли до Чернігова доберемось.
Хлопець голосно шморгнув носом, потім зручніше вмостився на мішковині. Яскраве сонце чітко вирізьблювало лиця подорожніх, які від безсонної ночі стали ще змарнілішими.
«І коли воно стане на шляху вільніше?» — роздумував Василько, перебігаючи поглядом з постаті на постать. Раптом… Василько аж на ноги звівся: знову вона! Метрів на тридцять від передньої підводи на невиразному тлі біженських лаштунків майнула біла хустка в червону квітку. Що цю чорнявку вабить сюди? Вчора навернулась Василькові на очі та й зникла, немов крізь землю провалилась. І ось на тобі: сьогодні знову вештається поблизу валки.
— Дядьку, — присунувся Василько до Цибулі, — он там за гарбою, — хлопець показав пальцем на хуру, набиту ящиками і вузлами, — тільки-но бачив я оту вчорашню підозрілу незнайомку.
Цибуля, примружившись, кілька хвилин вдивлявся в мерехтливу течію біженців, потім сповз з передка воза на вибоїсту дорогу.
Дочекавшись командира, повторив йому слова хлопчика.
— Гостя, здається, небезпечна, — додав Цибуля, — вчора Василько бачив її, і сьогодні біля валки шастає. Треба б її прибрати до рук…
В цей час до них підійшов ще один деміївець.
— Що б воно, Казимировичу, значило? — розвів боєць руками. — Ледь одбилися від якогось дядька. Все пнеться й пнеться до нашого воза та так уже настирливо канючить, щоб його клумачок поклали на підводу. А сам, бачу, так і зирить очима на воза, так і прагне рукою мацнути по брезенту…
— Де він дівся? — зацікавився Устименко.
— Хлопці прогнали його. Хотіли затримати, а потім придивились — каліка, рука перебита. Худий такий. Словом — жебрак нещасний…
— Худий, нещасний! — сердито Повторив Трохим Казимирович. — А ти гадав, що білі пошлють за тобою товстопикого офіцера з золотими погонами? Чекай на нього, а жебрак тобі — кулю в потилицю. — Перевівши подих, застеріг: — Будьте пильними! Всіх, хто викликає підозру, затримуйте!
… Андрій Цибуля, наздогнавши свою підводу, попросив Василька:
— Ти тітоньку ту добре знаєш, спробуй її відшукати. Натрапиш на неї — дай мені знак.
Хлопчик скочив з підводи і подався вздовж натовпу. Та марними були пошуки. Дівчина, мов привид, зникла безслідно. Вертатись пі з чим хлопцеві не хотілось, і він знову коло за колом обстежував шлях.
Зморені за ніч люди сідали в затінку край дороги, розв'язували клумаки й починали снідати. Інші, не зупиняючись, повертали праворуч і ліворуч від тракту на стежки, які вели до навколишніх сіл.
— Воно й краще, що народ розходиться, — звернувся Трохим Казимирович до Давида Цигана, який поруч їхав верхи на коні, — можна буде прискорити рух.
— Але зараз, Трохиме, нас знайти легше.
— Теж вірно. Треба сказати хлопцям, щоб підтяглися ближче до підвід, де сховано зброю.
ЗІЗНАННЯ БІЛОГВАРДІЙСЬКОЇ ЗВ'ЯЗКОВОЇ
… А в цей час Никонов із-за спин біженців нишком вказував Семенову на Трохима Казимировича:
— Он він, Устименко. Комендант Деміївки…
— Ти мені підводи покажи! — вимагав поручик. — Мені обоз потрібний!
— Підійде до своїх возів Тропіка, обов'язково підійде…
— Хіба він дурень, щоб на воза випертись?
— Що ж робити? — злякано запитав Никонов. — Мене ж ця голота наскрізь знає, підійду до воза — капець мені, пане.
— Боїшся? Чорнявий теж боявся, доки не всипали йому кілька різок. Тепер, як битий пес, лагідний і слухняний. Отож дивись мені, — поручик крутнув кулаком біля підборіддя Никонова.
— Та що ви, я миттю, я вже йду, — тремтячим голосом промимрив Никонов, проклинаючи Попетраку, який підняв його серед ночі з ліжка і повів за цими головорізами.
З-поміж гурту біженців вигулькнула Катря. Не дійшовши кілька метрів до Семенова, почула розмову про батька. Потім притишила ходу і стривоженими очима стала видивлятися старого.
— Що з тобою? — вгледіла зсутуленого батька і підбігла до нього.
— Ой дочко, на біду свою зв'язався я з тим душогубом. Чого ж йому лютувати, звіром накидатися на мене? Хоч помри, каже, а знайди валку. А як її знайти? Он скільки возів на дорозі…
— Били тебе, тату?
— То переболить. Страшніше інше: обіцяли через годину розстріляти… Ще й козака до мене приставили, — боязко оглянувся і мовив зовсім тихо: — Ось він доганяє…
Катря вхопила батька за руку, глухо схлипнула і прискорила ходу, тягнучи за собою старого.
Від Пальчевського вже прибуло два гінці. Полковник чекав повідомлення про обоз. Навіть білогвардійський загін вже вирушив навздогін.
Терпець Семенову увірвався. Зрозумівши, що на Никонова і Попетраку надії мало, сам подався на шлях…
«До возів нікому не підходити, — пошепки передавали деміївці один одному наказ Устименка, — пильнувати за ними на відстані…»
На першому позі тепер сидів один Василько. На чотирьох інших примостилися неголені й немиті дядьки. То були поранені червоноармійці, що перед від'їздом валки прибилися до загону Устименка. Переодягнені хто в що, вони скоріше скидалися на ремісників, ніж на охорону золотого обозу.
— Трохиме, я впізнав Никонова, — підійшов до Устименка Іван Новиченко, — чого цей фабрикант сюди потрапив? Слід би побалакати з ним…
Семенов вирішив тим часом знову знайти ту підводу, на яку півгодини тому спробував покласти свій клунок, за що візник боляче тицьнув йому під бік пужалном. Поручик догнав воза, наче ненароком здоровою рукою зіперся на речі, прикриті вилинялою ковдрою, й відсахнувся — дуло гвинтівки. А може, здалося? Ще раз наблизився до воза і вже глибше
