… Ні пекучі посвисти батогів, ні грізні окрики деміївців — ніщо не в силі примусити вкрай зморених коней йти далі.
Всі п'ять підвід загрузли. Коні стоять понуро.
— Скоро світатиме, — сказав командир, — мало за ніч пройшли.
Опадала в темряві роса. Десь в глибині лісу попискувала сова. Іноді з далеких озер долинало курликання диких гусей.
— Далі дороги немає, — попередив дід. — Лишилася тільки вузька стежка. Так що звертайте, синки, на шлях…
— Все-таки верст з двадцять пройшли. Отак хоч би до Козельця, — жалкував за рятівним лісом Трохим Казимирович.
— Може, перебудемо день тут у лісі, а стемніє — далі рушимо? — запропонував Петро Суходіл.
— Воно б непогано було, але за день білі можуть Козелець захопити, і нам — ні сюди, ні туди, — не погодився з ним Устименко.
Майже зовсім розвидніло. Трохим Казимирович наказав рушати. Ходив від підводи до підводи, розштовхував бійців, які, скориставшись короткою зупинкою, відразу ж позасинали. Знову дружно обліпили вози і врешті поволі один за одним викотили їх на суху місцину.
Ліс порідшав. Твердішою стала дорога. Попереду хребтом зводився над полем Чернігівський тракт.
Першим на шлях виїхав Давид. Зупинився, оглянув усе довкола — ніякої небезпеки. Ще трохи прогнав коня степом і повернувся до валки.
— Поганяй, синку, — повернув голову до Василька Андрій Цибуля, — а я кулеметом займуся.
Іван Новиченко, стогнучи, вирівнював кулеметну стрічку.
Василькова підвода, зі скрипом подолавши узвіз, викотилася на широкий шлях. Веселіше пішли коні.
Стрічка ніяк не піддавалася Новиченку. Чимось притисло її. Він підвівся на коліна, щоб поправити кулемет. І цієї ж миті упав униз головою. Дзи-дзи-дзи! — засвистіли, заспівали над валкою кулі. Погонич другої підводи намагався повернути коней до лісу, але одразу ж звалився на передок з простреленими грудьми. З правого боку вдарили кулемети. А ззаду вже виринула з ранкового туману кіннота…
СМЕРТЬ АНДРІЯ ЦИБУЛІ
— На землю! — гукнув Устименко, скочуючись з воза, — Рубай посторонки, звільняй коней!
Дехто здивовано глянув на. командира. Той знову повторив:
— Рубай, кажу, посторонки. Нині нам коні ні до чого!
Деміївці залягли обабіч дороги. По них, чергуючись, били два кулемети. Кілька денікінських вершників висипали з лісу на глибоку колію, хвилин десять тому видавлену колесами возів, що тепер височіли посеред тракту.
Помітив Устименко й те, що поле праворуч і попереду обозу вкрили солдатські постаті. Вони поступово наближалися до деміївців. Ось денікінці знову залягли, втиснули голови в землю. Андрій пройшовся по них кулеметною чергою.
Половину свого загону Устименко швидко перевів наперед підвід, щоб відбиватися від піхоти. Під задніми колесами інші бійці залягли для зустрічі вершників, які гарцювали на околиці лісу.
— Приготувати гранати! — звернувся до своїх Трохим Казимирович.
Але кіннота, яка скупчилася у низині, в атаку не пішла. Натомість деміївці почули якесь безперервне дивне гудіння. Звелись на лікті, глянули — в густому клубочінні диму від гаю сунули дві високі гуркотливі потвори.
— Хлопці, так це ж танки! — крикнув Олекса Рузяк.
Деміївці притихли у напруженому чеканні. Важко ревли мотори танків. Та ось один з них зупинився, і на кінчику чорної башти запульсувало сліпуче сяйво. «Кулемет», — здогадалися оборонці. Біля коліс дзенькнули кулі.
Іван Новиченко скотився в рів і поповз назустріч танкам. Ледве звівся на лікті Олекса Різяк, щоб кинутись за ним, та відчув, як сіпнуло ліву руку, і по ній потекла цівка крові.
Олекса зі стогоном звалився у придорожній кювет і заліг поруч Новиченка.
У цей час перша лава піхоти почала обходити обоз спереду і ліворуч від лісу. Це помітив Андрій і різонув по ній довгою прицільною чергою. Ланцюжок атакуючих завмер.
Офіцер, який вів солдат, схопив гвинтівку і, ховаючись між дерев, вистрелив в Андрія Цибулю, але не влучив. Він швидко перезарядив гвинтівку і прицілився удруге. Андрія штовхнуло у лівий бік, він на мить випустив з рук гашетку кулемета. Денікінці знову метнулися вперед. Однак гаряча черга кулеметного вогню знову пришила білогвардійців до землі. Скривившись від болю, з останніх сил налягав на «максима» Цибуля.
Він ніби передчував, що жити йому лишилося кілька хвилин, його тіло, обпечене багатьма ранами, гуло й здригалося від люті й ненависті до тих он, що підповзали, підбирались бур'янами й перелісками, і він бив і бив по них без передиху, немов поспішав устигнути розрядити у ворога всю кулеметну стрічку до кінця.
І не встиг. Денікінський офіцер ще кілька разів вистрілив у Цибулю, та кулемет не змовкав. Тоді білогвардієць спересердя жбурнув гвинтівку у чагарник, висмикнув з-за пояса гранату, розбігся й кинув її в бік невгамовного кулемета. Вона бабахнула посеред шляху, метрів за п'ять від воза Андрія Цибулі. Але досить було єдиного і, можливо, найменшого осколочка, щоб зупинити хоробре серце кулеметника. Він якось повагом, наче з обережністю, сповз з полудрабка під колеса, перевернувся на спину й випростався впоперек дороги…
Оглушений вибухом гранати, Василько вискочив з-під воза, зненацька зіткнувся з денікінським офіцером, який скористався короткою розгубленістю в рядах оборонців і безперешкодно проник у їх розташування. Збитий з ніг, хлопець клубочком покотився по дорозі. Звалився горілиць на землю й денікінець. Але якщо Василько відразу ж і підхопився, то офіцеру цього зробити не вдалося. Двома пострілами з нагана Трохим Казимирович прикував білогвардійця до землі.
Устименко тут же з розгону скочив на воза, розвернув у зворотному напрямку кулемета і шалено закричав до своїх бійців, що скупчилися між підводами:
— По місцях! Давай простір для обстрілу!
Він якраз угледів, як четверо білогвардійців видралися на останню від лісу підводу і дружно взялися розбивати прикладами ящик зі скарбом, який після вчорашнього артилерійського обстрілу сяк-так стулив докупи Давид Циган.
З пробитих дірок посипались золоті речі. Такого щастя денікінцям ще не випадало. Бувало, хіба нові чоботи та шкірянки з убитих знімали. Ще вдавалося награбувати щось по хатах. А тут тобі — золото! І вони кинулись поспіхом пхати його в кишені, патронташі, халяви чобіт…
Цок-цок-цок! — пройшлися по тому возу густим рядом кулі, випущені Устименком з кулемета. І загребущі руки біляків покорчилися і заклякли. З узбіччя хутко видряпались Давид Циган і Петро Суходіл, які гукнули хлопців на підмогу й гуртом постягали трупи
