— Лікар назвав це вербальною реакцією.
— Справді? — Анн-Марі трохи заздрісно глянула на мене. — Здорово!
— Чому здорово?
— Бо рідко зустрічається. Поки тобою займалися, я дещо дізналася про це. Вербальна реакція свідчить про високий творчий потенціал особистості в поєднанні з розвинутою уявою й аналітичним складом розуму.
Я зашарілася. Ну, припустімо, про творчий потенціал, розвинуту уяву й аналітичний склад розуму я знала й раніше, з численних тестів. Та все одно було приємно почути зайве підтвердження.
— Пообідаємо в найближчому офіцерському клубі, — запропонувала Анн-Марі. — А заразом і потусуємося серед усовців у неформальній обстановці. Зараз ще рано, народу має бути небагато, тож сильно діставати нас не будуть. Тільки май на увазі: в таких клубах статутні взаємини не діють. Честь старшим за званням не віддавай і не чекай, що тобі салютуватимуть прапорщики, поводься з людьми залежно від їхнього віку, а не чину. Це, звісно, не стосується адміралів, але в офіцерські клуби вони навідуються рідко.
— Спасибі за попередження, — сказала я з усмішкою. — Мені це відомо. Мій батько теж офіцер.
У клубі, що являв собою гібрид кафе, бару й ігрового салону, справді було малолюдно. За двома розташованими поруч столиками обідали семеро офіцерів, ще двоє сиділи біля стійки автоматичного бару й пили коктейлі, а в протилежному кінці просторого залу четверо чоловіків, улаштувавшись навколо накритого зеленим сукном столу, перекидалися в карти. Всі вони були в галлійській військовій формі.
Коли ми увійшли, присутні привітали нас ввічливими кивками, і лише один з тих, що сиділи за стійкою бару, хлопець років двадцяти п’яти, з ранговими відзнаками старшого лейтенанта, трохи розв’язно вигукнув:
— Ага! Мабуть, це ті самі новачки.
Поставивши на стійку недопитий коктейль, він зіскочив зі стільця, підійшов до нас і церемонно вклонився:
— Моє шанування, любі пані. Ласкаво просимо до нашої команди.
Що правда, то правда, офіцерський клуб — особливе місце. За його межами цей хлопець не посмів би так фамільярно звертатися до Анн-Марі, яка носила на погонах три широкі золоті нашивки.
Представлятися один одному потреби не було — іменні планки говорили самі за себе. Лейтенанта звали С. Арсен. Що ховалося за „С“, можна було тільки гадати (найімовірніше, „Серж“ — дуже поширене галлійське ім’я), проте серед військових вважалося за норму звертатися до колег на прізвище або за званням.
Арсен зміряв мене уважним поглядом, мабуть, прикидаючи мій вік, і напівзапитливо мовив:
— Ще один комп’ютерний вундеркінд, га?
— Помиляєтеся, старлею Арсен, — відповіла я і, ніби ненавмисно відкинула волосся з правої скроні, демонструючи відсутність імпланта. — Я пілот-навігатор.
— О! Та невже? І скільки ж годин ви налітали, мадемуазель?
— Понад дві з половиною тисячі, — відповіла за мене Анн-Марі, безцеремонно приплюсувавши до моїх шестисот сорока годин практики на цивільних суднах ще й час, який я провела на „Зорі Свободи“, коли корабель під моїм контролем (але не керуванням) летів від Дзети Девакі до Магаварші. — З них дві тисячі в бойовій обстановці.
Лейтенант стушувався. Навіть тут, у клубі, він не наважився ставити під сумнів слова старшого за званням. Тим часом один з картярів, капітан третього рангу, за віком ровесник Анн-Марі, рвучко встав з-за столу й швидким кроком рушив до нас.
— Побий мене грім! — вигукнув він, наблизившись. — Я не помилився. Це ж дочка Жофрея Леблана!
Напис на планці свідчив, що його звати Сен-Клер. Ім’я мені ні про що не говорило, зате обличчя здавалося знайомим.
— Пробачте, корвет-капітане[11]… — почала я невпевнено, але потім згадала. — Ага! Я бачила вас на батьковому похороні.
— Ваша правда, мічмане. — Сен-Клер був такий люб’язний, що вимовив моє звання на англійський менер: „енсін“, щоб підкреслити його відмінність від французького „ансень“. — Мені випала честь служити під керівництвом капітана Леблана. На жаль, недовго, лише три місяці.
У його команді я був бортінженером, але для того фатального завдання мене замінили більш досвідченим офіцером.
Чи то мені лише здалося, чи в його голосі й справді пролунали винуваті нотки. Він ніби вибачався, що не загинув разом із моїм батьком. Все-таки дивно влаштовані люди — бува, картають себе за вигадані гріхи, наче справжніх їм бракує. Часом і я почувалася винною через те, що завдяки щасливому випадку залишилася живою…
Сен-Клер ввічливо привітався з Анн-Марі і знову звернувся до мене:
— Отже, вам одразу після школи присвоїли лейтенантський чин? Ну й правильно. Вам нічого робити в академії серед шмаркачів, які знають про війну лише з фільмів та віртуальностей.
На цей час нас оточили решта присутніх у клубі офіцерів. Посипалися запитання. Але капітан Сен- Клер рішуче припинив їх:
— Стривайте, панове, не все відразу. Пізніше я все поясню, а спочатку дозвольте дамам замовити обід. Здається, вони щойно вирвалися з лап наших ескулапів. Їм варто підкріпитися. І пропустити по чарочці для розрядки.
Чоловіки негайно кинулися зсовувати столи, щоб вислухати обіцяну Сен-Клером історію, а офіціант отримав замовлення на два стандартних обіди й буквально за півхвилини повернувся з візком, заставленим апетитними на вигляд стравами. Коли ми примостилися за столом, лейтенант Арсен приніс з бару дві кришталеві чарки, наповнені бурштиново-золотистою рідиною, схожою на коньяк, який нещодавно розв’язав язика дядькові Клоду. Найпевніше, це й був коньяк. Грамів по п’ятдесят у кожній чарці, не менше. А може, й усі сімдесят п’ять.
— Випийте, — порадив капітан Сен-Клер. — Це допоможе вам розслабитися. Ескулапи не заперечуватимуть, навпаки — додаткова перевірка для блоку.
Ага, легко сказати. Я в житті ще не пила нічого міцнішого за шампанське. А раптом блок не витримає і „злетить“? І я розпатякаю про інші галактики…
„Ей, обережно! — прошелестіло в моїй голові. — Секрет“.
Сама знаю, що секрет. Нічого нагадувати… Ну гаразд, спробуємо. Якщо блок „злетить“, то гріш йому ціна. Перевірка таки не зашкодить. Сподіваюся, від однієї чарки я не сп’янію як чіп. Це було б занадто.
Глибоко видихнувши, я вслід за Анн-Марі залпом вихилила коньяк. Спиртне неприємно обпекло мені гортань, і я поквапилася запити його соком. А загалом ніщо страшного не трапилося. Думати стало легше, напруження спало, я перестала скуто почуватися в незнайомому оточенні й охоче налягла на їжу.
А капітан Сен-Клер почав розповідати мої пригоди семирічної давнини. Інші офіцери уважно слухали його, і дедалі гостріше я відчувала на собі їхні сповнені поваги погляди.
Формально моя історія не була засекречена, але про неї знало небагато людей. Уряд і вище військове командування вирішили не розголошувати її, щоб не провокувати інших підлітків на схожі витівки. Серед галлійських школярів і так вистачало шибайголів, які знай намагалися тайкома проникнути на військові кораблі, а мій вдалий приклад цілком міг призвести до справжньої пошесті „космічних зайців“. За інших обставин приховати це не вдалося б, але якраз тоді відбулося скільки епохальних подій, що справу благополучно зам’яли, і про неї навіть побіжно не згадували в новинах. Ну а мою мовчанку було куплено медаллю „За доблесть“ — щоправда, з переконливим проханням не похвалятися нею перед друзями й особливо перед журналістами. Я не похвалялася жодного разу.
Коли Сен-Клер закінчив свою розповідь, присутні після недовгого обговорення зійшлися на думці, що я заслужила як доброго прочухана за те, що полізла, куди не слід, так і нагороди за дії в критичній ситуації. Також вони погодилися з тим, що мені не потрібно вчитися в академії для отримання офіцерського чину. Хоча останнє, на мою думку, прозвучало радше з ввічливості.
А взагалі, мені дуже сподобалися усовці. Втім, вони подобалися мені й раніше — ще за життя мого першого батька до нас додому іноді заходили його колеги, й щоразу я радо спілкувалася з ними. Але то було
