Певна річ, усієї правди я їй не розповіла. Повідомила лишень, що за сприяння дядька Клода (за його протекцією) отримала офіцерське звання і тепер разом з батьком служу в УСО. Я перерахувала купу речей, які треба переслати сюди з дому, і попросила зробити це якнайшвидше. У мене не було жодних сумнівів, що разом з речами з’явиться й мама власною персоною. Залишалося тільки сподіватися, що вона не влаштує мені жалісної сцени на зразок тієї, коли я, всупереч всім її умовлянням, подала заяву в Анаполіс. Проте дядькові вона напевно висловить усі свої претензії. Я йому, небораці, не заздрю — коли мама сердиться, то стає сущою пантерою. Ну а я була її дитям, яке вона всіма силами прагнула вберегти від військової служби, що вже відібрала в неї і батька (цебто мого діда), і чоловіка (мого рідного батька). Мама не була пацифісткою, просто не хотіла втратити й мене. Я її чудово розуміла, але нічого вдіяти не могла — служити у військовому флоті було мрією всього мого життя…
Надиктувавши листа, я надіслала його за призначенням. Тепер сигналу знадобиться хвилин сорок, аби пройти ланцюжком з восьми каналів першого роду до дром-зони Сонячної системи, а потім ще три години, щоб досягти Землі. Я швидко підрахувала, що лист буде отримано на початку шостої ранку за московським часом — мама зараз мешкала в Москві, працюючи головним архітектором проекту реставрації зруйнованого габбарами храму Христа-Спасителя. Оскільки вона прокидалася не раніше восьмої, то відповіді від неї слід було чекати як мінімум годин за десять.
Ще деякий час я сиділа перед терміналом, прикидаючи, кому з друзів і подруг надіслати звістку. Вони просто луснуть від заздрощів, коли побачать мене в новенькому офіцерському мундирі!…
Проте цю ідею довелося відкласти на майбутнє, бо до мене, нарешті, завітав батько. Він окинув чіпким поглядом обстановку каюти й з усмішкою промовив:
— Гарно ти влаштувалася. І форма тобі личить, ніби в ній народилася. Як самопочуття?
Я зрозуміла, що він питає про психоблок.
— Усе гаразд, тату. Вже звикла. А ти?
— Щойно починаю звикати, — відповів батько, влаштовуючись у кріслі в кутку каюти. — Я до тебе просто з медсанчастини.
— Голодний?
— Не дуже, але від кількох сандвічів не відмовлюся.
Я підійшла до автомата, замовила сандвічі та два стакани томатного соку.
— Після психообробки радять випити трохи спиртного, — сказала я, повертаючись із підносом, — але в мене нічого немає.
— Не біда. Дорогою сюди я випив бляшанку пива, цього досить. Зараз мені не можна напиватися, я при виконанні. За три години пройду повторний медогляд, а потім почнеться звична передстартова метушня.
— Ох! — засмутилася я, хоча й очікувала на щось подібне. — Відлітаєш на завдання?
— Так. — Батько проковтнув сандвіч і запив його ковтком соку. — Власне, я прийшов попрощатися. Якщо ти не зайнята, проведу з тобою решту часу до відльоту.
— Авжеж, тату, я вільна, я… А куди ти летиш? Надовго?
Він з жалем похитав головою.
— Вибач, це не підлягає розголошенню. Звикай, сонечко, до секретності. Ти служиш в УСО.
Я скрушно зітхнула.
— Так, розумію… А що буде зі мною?
— Наскільки мені відомо, після добового звільнення ти отримаєш призначення пілотом-стажистом на крейсер класу „AВ“. Посада, звичайно, не супер, але для тебе це буде непоганою практикою. А за кілька місяців, якщо добре себе зарекомендуєш, станеш повноправним штатним пілотом.
Гм, крейсер класу „АВ“, це зовсім непогано. Навіть більше ніж непогано. „А“ означає, що корабель належить до категорії важких крейсерів, а „В“ — другий розряд за боєздатністю. П’ятеро основних пілотів, двоє навігаторів, ціла команда інженерів, шістнадцять окремих артилерійських розрахунків, ескадрилья шатлів-винищувачів з відповідним особовим складом, полк космічної піхоти… Словом, здорово! Можна не сумніватися, я себе добре зарекомендую. А років через п’ять доберуся до крісла першого пілота. Ну, мінімум, другого — а у флотському табелі про ранги це не гірше, ніж бути капітаном корвета.
Шкода лише, що командувати кораблем буде не батько. На жаль, це суперечить правилам — служити під безпосереднім керівництвом близького родича…
Мої роздуми перервала мелодійна трель дзвінка. На екрані дверного монітора виникло обличчя Анн- Марі.
— Теж зайшла попрощатися, — прокоментував батько.
Я впустила Анн-Марі в каюту, і та просто з порога заявила:
— Я буквально на хвилинку, щоб запитати… — Тут вона побачила батька, завмерла в положенні „струнко“ й віддала честь. — Бригадир-адмірал, сер!
Хай мені біс, яка ж я роззява! Тільки зараз я звернула увагу, що в петлицях батьківської форменої сорочки замість звичних орлів красуються срібні зірки. І на іменній планці вже написано не CAPT, а CMDR. Звісно, були б у нього погони, я відразу помітила б різницю, але це ніскільки мене не виправдовувало. Я мусила помітити в будь-якому разі.
„Ось тобі, дитинко, наочний приклад, чому не можна служити під керівництвом родича, — подумалося мені. — Ти бачиш у ньому не старшого офіцера, не командира, а любого татуся…“
Батько скривився.
— Вільно, фрегат-капітане. І забудьте про адмірала. Я просто коммодор. Ні риба, ні м’ясо, щось на кшталт альвійського надполковника. — Він посміхнувся. — Під час нашої зустрічі контр-адмірал Сімоне зиркнув на мене спідлоба, мов на ворога людства. А все через цю дурну зірочку.
Зазначу, що всі непорозуміння із зайвою зіркою у земних адміралів були викликані тим, що в галлійській військовій ієрархії відсутній аналог чину коммодора. У флоті Терри-Галлії цьому званню відповідала посада командира бригади, яку займав або капітан першого рангу, або контр-адмірал, залежно від обставин. У першому випадку такого офіцера називали бригадиром-капітаном, а в другому — бригадиром-адміралом.
Нарешті я оговталася і, не соромлячись присутності Анн-Марі, поцілувала батька в щоку.
— Вітаю з підвищенням, татку. Тепер ти командуватимеш бригадою? Чи лінкором?
— Поки ні те, ні інше. Наразі маю особливе завдання.
Анн-Марі запитливо подивилася на нього.
— То Рашель не в курсі?
На батьковому обличчі явно відбилося сум’яття.
— Звісно, ні. І не повинна. Самі розумієте, це секретна місія.
— Але, сер… Так, безперечно.
Між цими „але, сер“ і „так, безперечно“ трапилася одна річ: батько повернув голову й крадькома від мене підморгнув Анн-Марі. Але він не врахував однієї обставини — я побачила це в настінному дзеркалі.
— Здається, — промовила я, пильно дивлячись на батька, — дехто тут має мене за дурненьку. В чім річ, панове старші офіцери? Щодо чого я не в курсі?
Батько зніяковів, як завжди, коли йому доводилося щось приховувати від мене, а часом (і, певна річ, заради мого ж добра) брехати мені.
Анн-Марі сказала:
— Даруй, Рашель, виникло непорозуміння. Зі слів адмірала Лефевра я зрозуміла, що тебе також хочуть залучити до цього завдання. Твоє ім’я в нашій розмові не згадувалося, просто… деякі обставини справи навели мене на таку думку. Тепер я бачу, що помилилася.
— Отже, деякі обставини, — повторила я і знову подивилася на батька. — Сер, я вимагаю пояснень. Мене збиралися включити до складу вашої команди чи ні? Тільки чесно.
Він потупив очі.
— Спочатку твою кандидатуру розглядали, але потім відхилили.
— Можна запитати чому?
— Через наші родинні зв’язки. Я керуватиму операцією, а ти — моя донька. Хоч і прийомна, та все одно донька.
Я зітхнула. Що тут скажеш, залізний аргумент. Лише хвилину тому я отримала наочний урок, як
