сприйняття зі сторони, до того ж дитяче: дорослі дядечки й тітоньки, оповиті ореолом таємничості й героїзму, які виконували найнебезпечніші та найвідповідальніші завдання, були в моїх очах напівбогами. А тепер я подорослішала, стала сприймати все в іншому світлі, і люди, які сиділи поруч зі мною, перестали бути для мене якимись супергероями. Вони просто робили свою справу, необов’язково пов’язану з героїзмом, але робили її на найвищому професійному рівні — інакше не працювали б в УСО.
Незабаром зайшла мова про недавні події, і ми дізналися останні новини з фронтів. Габбари продовжували атакувати значними силами, але альви трималися стійко. Вони, звісно, були готові до такого розвитку подій, оскільки добре знали злостиву вдачу своїх колишніх соратників по антилюдській коаліції. Інші члени Четверного Союзу — п’ятдесятники, дварки і хтони, — хоча й були захоплені зненацька, таки встигли сконцентрувати достатньо сил, аби захистити людські планети, що перебували під їхнім контролем. Для них ці світи й люди, які там проживали, становили неабияку цінність. Вони були для них козирною картою в протистоянні з рештою людства, запорукою їхньої відносної безпеки, гарантом незастосування з нашого боку тих радикальних заходів, до яких ми вдавалися, воюючи з іншими чужинцями — насамперед з габбарами.
Ніхто з присутніх не знав напевно, чи збираються наші війська скористатися ситуацією і спробувати звільнити ще бодай одну з полонених планет. Разом з тим усі присутні погоджувалися, що за наявних обставин така спроба була б украй ризикована. Наразі атаки габбарів дуже масовані, й наше втручання цілком могло зіграти їм на руку. А от згодом, коли обидві сторони добряче пошарпають одна одну й розійдуться зализувати рани, тоді інша річ…
Ну й, звісно, розмова не оминула першопричину загострення бойових дій — знищення альвами системи Джейхани. Ця подія шокувала багатьох людей, але наше керівництво, як завжди, було на висоті й оперативно розсекретило частину інформації про странглетний запал, недвозначно давши зрозуміти, що ми теж маємо таку зброю. Тепер вищі урядові й військові чини сушили голови над тим, як підготувати суспільство до наступної порції правди — що одним вибухом Наднової справа не обмежиться, а по всій Великій Магеллановій Хмарі пройде ланцюгова реакція. Нам, певна річ, наказали тримати язика за зубами.
Саме тому ми з Анн-Марі мовчали, не беручи участі в дискусії про те, які додаткові заходи безпеки слід ввести у зв’язку з появою в альвів цієї пекельної зброї. А лейтенант Арсен щиро обурювався з приводу того, що досі ми жодного разу не застосували странглетний запал проти габбарів, обмежившись лише глюонними бомбами. Капітан Сен-Клен звелів йому заткнутися й авторитетно припустив, що наше керівництво розраховувало притримати цей козир до звільнення всіх людських планет. А потім, на його думку, ми б одним махом покінчили з усіма чужинцями, влаштувавши у кожній з їхніх систем (яких загалом понад три тисячі) вибух Наднової.
Сама по собі ідея була непогана — проте нездійсненна. Застосувати в межах Галактики странглетний запал означало приректи її на загибель, причому не в такому вже й віддаленому майбутньому. Ми на це ніколи не підемо. Альви також: вони хоча й волохаті покидьки, та не йолопи й не самогубці. Одна справа — запустити ланцюгову реакцію вибухів зірок у Великій Магеллановій Хмарі, де після вигнання людей неподільно владарювали габбари, зовсім інша — підпалити власний дім.
Ну а якщо раптом станеться непоправне, у нас, людей, все одно буде вихід. Так-так, саме те, що сп’яну вибовкав дядько Клод — шлях до інших галактик. Тож ми не пропадемо, не загинемо разом з рідною Галактикою… Ось тільки цікаво, як нашим ученим вдалося „пробити“ канали третього роду, адже для цього потрібна сила-силенна енергії. І ще одне: ділянки входу-виходу таких каналів мають діаметр лише кілька метрів. Припустімо, з боку входу їх можна розширити — приблизно за тією ж технологією, за якою ми звужуємо канали першого й другого роду. Але як тоді бути з протилежним кінцем каналу? Та ще задачка…
Усі ці думки в поєднанні з легким алкогольним сп’янінням стали непоганим тренуванням для мого блоку. Тихий голос у голові раз у раз нагадував мені про обережність, спочатку це добряче дратувало, та поступово я звикла до нього й стала спокійно сприймати застереження. Думати він не заважав — і це було найголовніше.
Три години в товаристві нових колег промайнули непомітно. Час від часу з’являлися нові офіцери, ми знайомилися, розмовляли, а під кінець до клубу зайшли кілька старих усовців, що працювали з моїм рідним батьком й іноді бували в нас удома. Вони дуже зраділи нашій зустрічі й висловлювали своє задоволення (сподіваюся, щире), що дочка Жофрея Леблана служитиме разом із ними. Особливо мене потішило їхнє ставлення до мене — не зверхнє й поблажливе, як колись; вони трималися зі мною на рівних, дарма що я була набагато молодшою від них і за віком, і званням.
Що не кажіть, а як вдало все склалося! Якби не дядько, летіла б я зараз на Землю, щоб приступити до занять у військовій академії. Ще тиждень тому це здавалося мені вершиною мрій, зате зараз я здригалася від самої думки, що могла б згаяти цілих чотири роки на навчання. А так я вже офіцер, і на той час, коли мої однолітки закінчать академію, напевно стану лейтенантом.
Ні, безсумнівно, я маю подякувати дядькові Клоду за його необережність. І неодмінно зроблю це при зручній нагоді.
10
Психологічні тести показали, що мій блок працює нормально. На той час, коли з медичними питаннями було покінчено, повернувся адмірал Лефевр і викликав нас з Анн-Марі до себе. Зі мною він розмовляв недовго і невдовзі відпустив, видавши звільнення на добу, щоб я могла як слід відпочити, влаштуватися на новому місці й залагодити решту справ.
А от Анн-Марі начальник УСО попросив затриматися, і його вигляд свідчив, що на них чекає довга й серйозна розмова. Таким чином, я отримала купу вільного часу й насамперед зателефонувала батькові. Він негайно відповів на мій виклик, проте відразу вибачився, що не зможе приділити мені уваги, бо зараз зайнятий і звільниться не раніше ніж за кілька годин. Ми домовилися зв’язатися пізніше, і я вирушила оглядати своє житло.
Надана в моє розпорядження квартира була стандартною лейтенантською каютою з деякими додатковими зручностями: ванною замість звичайного душу, індивідуальним харчовим автоматом, здатним приготувати найпростіші синтетичні страви й напої, а також невеликим порталом станційної мережі вантажних комунікацій, через який можна було відправляти й отримувати малогабаритні контейнери зі всякою всячиною. Два такі контейнери вже чекали на мене в спеціальній ніші — один з них був той самий, що його ми з Анн-Марі відправили зі складу обмундирування, а в другому були мої особисті речі з „Зорі Свободи“. Там же я знайшла коротку записку: „Мої вітання, мічмане Леблан“. І підпис: „Лейтком Л. Сігурдсон, капітан З.С.“.
Я всміхнулася. Лайфа також можна привітати — він отримав довгождане звання лейтенанта- командора і нарешті став капітаном корабля. А ось тато буде засмучений, що в нього відібрали улюблену іграшку. Мабуть, він розраховував, що й надалі командуватиме „Зорею Свободи“, тільки тепер уже в складі Управління Спеціальних Операцій. Але ні, не вигоріло. Цікаво, що дадуть йому натомість? Якнайменше, гадаю, важкий крейсер класу „АВ“. А може, й „АА“.
Я тимчасово переклала всі свої речі на ліжко, відправила порожні контейнери на склад і взялася наводити шмон у каюті. Тобто надавати їй жилого вигляду, привносячи дещицю власного хаосу в ідеальний порядок її обстановки. Це забрало в мене близько години, після чого квартира з безликої стерильної нори перетворилася на затишне гніздечко, що несло на собі відбиток моєї неповторної індивідуальності.
Впоравшись із цією справою, я прийняла ванну — а це було зовсім не зайвим після всіх медичних процедур в поєднанні з чаркою коньяку. А потім, посвіжіла й збадьорена, одяглася в парадний мундир, заколола на потилиці волосся й насунула формений кашкет. Вдосталь намилувавшись собою в дзеркалі (видовище було просто супер), я влаштувалася перед терміналом, увімкнула відеозапис і почала диктувати листа для мами.
