завжди вважав тебе донезмоги сором’язливою, вкрай потайною, але мені й у страхітливому сні не могло привидітися, що ти така забита, затуркана… Господи, та що й казати! Коли ми з Норою… гм… зблизилися, їй ще не виповнилося тринадцяти років, вона була наївним та незайманим дівчиськом і не мала ні найменшого уявлення, що значить бути жінкою. Тобі ж незабаром сімнадцять, ти заміжня, у тебе є коханець — і ти таке верзеш! Таку дурницю, таку нісенітницю!… Ганьба твоєму чоловікові — а втім, якщо він справді не спить з тобою, це частково виправдовує його. Але Монтіні немає ніякого виправдання. Ганьба йому, ганьба! Він не гідний бути коханцем такої дивовижної жінки, як ти. Твій Монтіні — хамулуватий мужлай.
— Філіпе!
Він зміряв його тендітну постать ласим поглядом і нетерпляче потер руками, ніби наперед смакуючи якийсь вишуканий делікатес.
— Страшенно люблю незайманих, — повідомив він. — А ти справді незаймана. Ти цнотливе й незіпсуте дівча, чисте душею та помислами, гідна вихованка черниць-кармеліток. — Його очі заблищали якимсь дивним, незбагненним поєднанням ніжності та хтивості. — Я навчу тебе кохатися, Бланко. Навчу, що немає нічого сороміцького в тих пестощах, що ними чоловік обдаровує жінку і навзаєм, якщо це робиться з обопільної згоди, дає їм обом насолоду і не шкодить їхньому здоров’ю… Скажи: „хочу“, любонько. Одне-єдине слово чи просто кивок голови — і зі мною ти пізнаєш таку втіху, якої ще не знала ніколи і ні з ким.
— Та ви просто чудовисько! — вражено вигукнула Бланка.
— Так, я чудовисько, — ствердив Філіп, притягаючи її до себе. — Я дракон. Грр!
Він спробував ухопити зубами її носик. Бланка ухилилась і нагородила його ще одним ляпасом.
— Відпустіть мене, ви, п’яна свинюко!
— Я не свинюка, я дракон. П’яний дракон. А ти знаєш, кохана, що найбільше полюбляють дракони — і п’яні і тверезі? Вони просто обожнюють їсти гарненьких таких, смачненьких дівчат — як от ти, скажімо. А позаяк я дракон, голодний і п’яний дракон, то зараз я тебе з’ї-і-ім! — останнє слово Філіп прогарчав.
Однією рукою він притиснув Бланку до себе, а іншою заходився розстібати її корсаж. Вона пручалася, звивалася, брикалась і хвицалась, проте вирватися з його обіймів їй не вдавалося.
— Припиніть негайно! Я вас битиму.
— Бий, — байдуже відказав Філіп. Він якраз зосередив усю увагу на застібках, які чомусь не хотіли виконувати свого найголовнішого призначення — розстібатися.
— Я кусатимуся, — попередила Бланка.
— Про це я тільки і мрію, — запевнив її Філіп.
— Негідник ти! — сказала вона і раптом схлипнула.
Філіп облишив Бланчин корсаж, узяв її за підборіддя й зазирнув їй у вічі. На її довгих віях, ніби краплі роси, блищали сльози.
— Що таке, серденько? Чому ти плачеш?
— Ви… Ти силкуєш мене. Ти примушуєш…
Він провів великим пальцем по її рожевих губах, які мимохіть напружилися і затремтіли, готові підкоритися найменшому її бажанню.
— А якщо я не силкуватиму, ти погодишся?
— На що?
— Як це на що? Та все на те ж саме — лягти зі мною в ліжечко. Ну, не відмовляйся, сонечко, адже я
Бланка заперечно похитала головою:
— Ні, Філіпе.
— Але ж чому, чому? Невже я не подобаюся тобі?
Бланка промовчала. Продовжуючи тримати її в обіймах, Філіп вільною рукою погладив крізь тканину спідниць і сукні її стегно, відтак пробіг пальцями вздовж стану аж до грудей, полоскотав її підборіддя, шию, за вушком… Бланка глибоко й часто дихала, вся паленіючи від сорому й солодкого збудження.
— Невже я не подобаюся тобі? — повторив своє запитання Філіп.
— Чом же, подобаєшся, — тремтливим голосом, мало не благально, відповіла Бланка. Якось само собою вона перейшла на ти, розуміючи, що за цих обставин звертання у множині виглядало б щонайменше комічно. — Навіть дуже подобаєшся. Але я кохаю іншого.
— Пана де Монтіні?
— Так.
— А якби не кохала його, погодилася б стати моєю?
Бланка збентежено опустила очі.
— Так, — після хвилинної мовчанки сказала вона. — Тоді б я погодилася.
Філіп зітхнув і просто поклав руку їй на коліно.
— Ти помиляєшся, Бланко. Насправді ти не кохаєш Монтіні, ти просто захоплена ним. Ти не можеш його любити, я цього певен.
— І, либонь, тому, — саркастично мовила вона, — що він мені не рівня?
— Аж ніяк, сонечко. Я з власного досвіду знаю, що кохання не зважає на кастові забобони. Але зараз ідеться про інше.
— Про що?
— Саме про те, як ти сприйняла мої поради Ґабріелеві.
— Це паскудство!
— Отож-бо. Ти вважаєш це паскудством — і не лише те, що я дав ці поради в присутності жінок, а й те, що я взагалі даю такі поради. Отже, ви з Монтіні нічого такого не…
Цієї миті Бланка затисла йому рота рукою.
— Май же совість, Філіпе!
Філіп м’яко, але рішуче прибрав маленьку долоню від свого рота і по черзі обцілував тендітні Бланчині пальчики.
— А тим часом, — продовжував він, ніби нічого не сталося, — пан де Монтіні, наскільки мені відомо, вельми досвідчений юнак. Він не якийсь там шмаркач, який здатен лише на те, щоб залізти на жінку, а за хвилю злізти з неї…
— Замовкни!
— Ні, Бланко, я не мовчатиму, — палко заявив Філіп. — Я відкрию тобі очі на справжній стан речей. Сама подумай: чим можна пояснити той факт, що на третьому місяці любовного зв’язку з таким гульвісою, як Монтіні, ти все ще залишаєшся незайманим дівчам?
— Я…
— Цьому є лише одне пояснення. Ти не любиш Монтіні. У ліжку з ним ти почуваєшся скуто, незатишно, невпевнено. Ти соромишся його — людину, яку ти буцімто любиш! Признайся, Бланко, щo ти кажеш йому в ті ночі, коли… — Філіп зробив паузу й широко осміхнувся. — Одно слово, коли з природних причин не можеш кохатися з ним.
Бланка густо зашарілася, не знаючи, де їй подітися від жагучого сорому, що вмить охопив її.
— Перестань, Філіпе. Прошу тебе…
— Що, правда в очі коле? Зараз ти засоромлена, збентежена, і не лише тому, що я веду з тобою мову на таку делікатну тему, а ще й тому, що нагадую тобі про ту непевну дражливість, яка часом виникає в твоїх стосунках з Монтіні. Таж якби ти насправді кохала його, то не крилася б від нього зі своїми жіночими клопотами. І, тим більше, не вважала б те, що я порадив Ґабріелеві, паскудством. Я майже певен, що ти неодноразово відштовхувала Монтіні від себе, коли він, на твою думку, „заходив надто далеко“, пропонував тобі „сороміцькі ніжності“…
— Годі вже!
Бланка рішуче встала з видимим наміром вказати Філіпові на двері. Проте він випередив її, схопив за стан і силоміць усадовив собі на коліна.
— Відпусти мене, Філіпе! Негайно відпусти!
— Спокійно, пташечко! — суворо мовив Філіп. — Якщо ти зараз же не вгамуєшся, то, присягаюсь, я всупереч своїм принципам зґвалтую тебе. Сьогодні ти так збуджуєш мене, до того ж я такий п’яний, що, мабуть, зважуся на цей вчинок.
— І зганьбиш себе!
