— Його ще не допитували, пані. А коли почнуть катувати, криків ви все одно не почуєте. Під будинком не підвал, а справжній склеп. Свого часу Рікард Наваррський, наступник престолу, влаштував там справдешню катівню, де потай мордував схоплених ворогів і своїх слуг, запідозрених у зраді. Страшний був тип, батько нинішнього ґрафа Біскайського, маю вам сказати, пані. Справжній звір був він. Там, у тій камері, я такі інструменти бачив!…
Ґрафиня здригнулася і притислася до Сімона.
— Дуже цікаво, — сказав Ернан. — А як ти думаєш, Жакомо,
— Гадаю, що ні, монсеньйоре.
— Тільки без мене! — Адель гидливо поморщила ніс. — Ненавиджу злочинців, вони такі противні!… Краще я піду купатися, поки ще не похолодало. Ви зі мною, віконте?
Сімон запитливо поглянув на Ернана. Той усміхнувся йому одними лише кутками губ і ствердно кивнув. Сімон зрозумів, що йому випало найприємніше з можливих завдань — відволікати увагу ґрафині.
— Так, Адель. Звичайно, я піду з вами.
— А може, скупаємося разом? — запитала вона, вже прямуючи разом з ним до невеликої хвіртки, що виходила до струмка.
Ґастон дивився їм услід, посміхаючись.
— Наш Сімон розгулявся, — прокоментував він. — Сподіваюсь, бодай одну добру справу він зробить… вірніше, не справу, а майбутнього ґрафа де Монтальбан. І в мене з’явиться ще один племінник — син чоловіка моєї сестри.
— Але ж ти цинік, друже, — похитав головою Ернан. Він зачекав, поки хвіртка за Сімоном та Аделею зачинилася, і звернувся до Рікарда, готовий у разі відмови миттю згребти його в оберемок і затиснути йому рота: — Ну то що, пане віконте, сходимо поглянемо на злочинця?
Рікард понуро кивнув:
— А чом би й не поглянути? Я ж також… От тільки випити б…
— Жакомо зараз все приготує, — заспокоїв його Ернан. — А поки ходімо, панове, поглянемо на злочинця.
За кілька хвилин по тому, як молоді люди звернули за ріг будинку, де знаходився вхід до підвалу, біля воріт огорожі з’явився чоловік років шістдесяти з оберемком хмизу в руках. Жакомо швидким кроком попрямував до нього.
— Злочинця вже привезли, господарю, — сказав він.
— Так, я бачив, — промовив лісник з сильним шампанським акцентом. — Даруй мені, друже, що не поспішив привітати сеньйорів. Мені не хотілося зустрічатися з лиходієм.
— Та нічого, нічого. Все гаразд, господарю.
Лісник важко зітхнув:
— Ох, не подобаються мені ці справи, вельми не до вподоби. Боюся, перепаде мені від пані, що я без її дозволу…
— Не переживай, господарю, пані ще подякує тобі. Адже папір у тебе є — то чого ж тобі боятися?
— Папір-то є, — пробурчав лісник. — Та що я з тим папірцем робитиму?
— Покажеш її пані, коли вона вимагатиме. Зрозумій врешті, що ти робиш їй велику послугу.
— Це я розумію…
— От і добренько, — осміхнувся Жакомо, копіюючи Шатоф’єра. — До речі, господарю. Разом з нами приїхав пан з дружиною, зараз вони купаються в струмку, а коли повернуться, будь такий ласкавий, нагодуй їх, почастуй тим вином, що я привіз, і приготуй їм постіль. Можливо, вони захочуть відпочити, а то й залишаться переночувати.
— О, з цим жодних проблем, — запевнив його лісник. — Про пана з дружиною я подбаю вельми охоче. Мені приємно буде послужити гостям, що не мають ніяких моторошних справ.
— Їм ти скажеш, що ми взяли вино й вирушили прогулятися пішки в лісі. Що ми приїхали зі злочинцем, вони не знають, і не кажи їм нічого.
— Добре, добре…
— А коли хтось сюди навідається, ти ні про що не знаєш.
— Ну, звичайно, звичайно…
— А також доглянь за нашими конями, — додав Жакомо і попрямував до рогу будинку.
А тим часом троє молодих людей увійшли в віддалене приміщення підвалу, яке до остраху нагадувало найсправжнісіньку катівню.
У приміщенні перебувало четверо людей. Один з них був Ґоше, Філіпів слуга; він сидів за старезним столом, навпроти одягненої в чорне людини років тридцяти. На столі стояла почата пляшка вина, три запалені свічки в свічнику, а також повна чорнильниця. Перед людиною в чорному лежало кілька аркушів чистого пергаменту і півдюжини нових, зачищених пір’їв.
У протилежному кутку приміщення, біля жаровні з жевріючим вугіллям, клопоталися двоє роздягнених до пояса здорованів; вони розкладали на підлозі моторошні на вигляд інструменти, про призначення яких було легко здогадатися.
При появі сеньйорів усі четверо присутніх у приміщенні схопилися на ноги і шанобливо вклонилися.
— Ваша світлосте, — сказав Ґоше Шатоф’єрові. — Оце ті самі люди, що їх ми чекали: молодший секретар управи міста Санґоси метр Ліворес, а також майстер міський кат з підручним.
— Молодчина, Ґоше, — схвально промовив Ернан. — Ти чудовий слуга.
— А де ж злочинець? — запитав Рікард, тривожно озираючись довкола.
— Ну, раз ви вже прийшли, панове, — відповів секретар, — то і його незабаром мають привести.
З цими словами він запитливо поглянув на Ернана, але той вдав, що не зрозумів його погляду.
— А ви не скажете, — допитувався Рікард, — в чому полягає його злочин?
— Хіба ви не знаєте? — щиро здивувався метр Ліворес. — А втім, я теж дізнався про це лише після приїзду сюди. До вашого відома, пане, ми маємо допитувати злочинця, звинуваченого в замахові на життя її високості Марґарити Наваррської.
— О, Боже! — здригнувся Рікард. — Як же так!… Господи помилуй!… Хто?… Хто?…
— І цей злочинець, — незворушно продовжував секретар, навіть не підозрюючи, як він розважає цим Шатоф’єра. — Уявіть собі, цей злочинець — не хто інший, як сам пан віконт Іверо.
Розділ L
у якому Тібальд мириться з Марґаритою і зустрічається зі старим знайомим
Десь за годину по тому, як Тібальд і Марґарита залишились удвох, стосунки між ними значно поліпшилися. Спочатку вони, на вимогу принцеси, щодуху гнали коней, утікаючи від збентеженої Бланки і готового до рішучих дій Філіпа. Згодом, сповільнивши крок, Марґарита ще трохи покомизилася, та зрештою перепросила Тібальда за вчорашні злі дотепи, виправдовуючись тим, що сказані вони були сп’яну і не всерйоз. У перше Тібальд охоче повірив — ще б пак! — але в щирості другого твердження він дозволив собі засумніватися, про що так прямо і сказав їй.
Замість далі виправдовуватися, Марґарита вдалася до вірнішого способу переконати свого співрозмовника, що він несправедливий до неї, — вона почала декламувати ту злощасну епічну поему, що послужила причиною їх сварки.
Тібальд весь просяяв. Його роман у віршах „Вірний Роланд“ вже тоді здобув собі гучну славу, але той факт, що Марґарита знала його напам’ять, полестив йому більше, ніж усі захоплені відгуки і похвали разом взяті. Коли за чверть години Марґарита втомилася і голос її трохи охрип, Тібальд відразу ж перехопив у неї ініціативу і був у захваті від того, з якою непідробною цікавістю вона його слухає.
Так вони і їхали, натхненно оповідаючи одно одному про пригоди закоханого і трохи шаленого маркґрафа Бретонського, вірного паладина франкського імператора Карла Великого. Марґарита перша
