схаменулася і зайшлася дзвінким сміхом:
— Ні, це неймовірно, ґрафе! Що ми з вами робимо?
— Наскільки я розумію, декламуємо мого „Роланда“.
— Слава Богу, що не „Отче наш“.
— В якому сенсі?
— Ви що, не знаєте це прислів’я: „Жінка сам на сам з чоловіком…“
— Ага, пригадав! „Не читає „Отче наш“„.
— Атож. Ось вже сонце сідає, а ми все… Та що й казати! Б’юсь об заклад, що кузен Красунчик і в гадці не має читати Бланці свої рондo.
Тібальд усміхнувся:
— Ваш заклад я не приймаю, принцесо. Бо напевно програю.
— Бідолашний Монтіні! — зітхнула Марґарита. — Даремно він поїхав до Рима.
— Це ви про кого?
— Про Бланчиного коханця… вже про її колишнього коханця. Мабуть, зараз він божеволіє.
— Він її дуже любить?
— Точнісінько, як ваш Роланд. Був собі гарний хлопець, у міру розбещений, у міру порядний, але зустрів на своєму шляху Бланку — і все, загинув.
Тібальд знов усміхнувся.
— Бачу, тут у вас всі дами запеклі серцеїдки, — з іронією зауважив він.
— Можливо, — знизала плечима Марґарита. — Проте Бланки це не стосується. Вона в нас біла ворона — скромна, сором’язлива, справжня святенниця.
— Але ж дивне в неї святенництво!
— Це ви до чого?
— А до того, що її святенництво ніскільки не заважало їй мати коханця.
— І не лише мати, — додала Марґарита. — Але й боляче кусати його в ліжку.
Тібальд спохмурнів:
— Посоромтеся, принцесо! Пані Бланка має всі підстави ображатися на вас. Вона цілком слушно дорікала вам за те, що ви видаєте її секрети. Хіба можна так — переповідати іншим все, що вона довірила вам як таємницю.
— А от і помиляєтеся. Передусім, нічого такого Бланка мені не розповідала.
— Значить, її коханець розповів.
— І зовсім не її коханець, а мій… мій кузен Іверо. Якось під час купання він помітив на плечі Монтіні добрячий синяк від укусу — ну, і розповів про це мені. Отож ніяких секретів я не видаю. Чи, може, ви вважаєте інакше?
Тібальд гордо промовчав.
— Що таке, ґрафе? — запитала Марґарита. — Коли вам не до вподоби, що деякі жінки кусаються в ліжку, так і скажіть… Гм… Про всяк випадок… Чому ви мовчите?
— Я думаю над тим, як це назвати.
— Що саме?
— Ваше базікання.
— І як ви його розцінюєте?
— Як копання в брудній білизні.
— Та ну! Ви такий соромливий, пане Тібальде!
— Ви перебільшуєте, пані Марґарито. Сором’язливість не є моєю визначною рисою. А проте я вважаю, що для будь-якої відвертості існує певна межа, переступати яку неприпустимо — бо тоді ця відвертість стає банальною вульґарністю.
— Так ви, схоже, зспівалися з Красунчиком, — незадоволено промовила принцеса. — Тижні три тому, перед тим як уперше лягти зі мною в ліжко, він…
— Замовкніть! — раптом гримнув Тібальд, обличчя його побуряковіло. — Як вам не соромно!
Марґарита здивовано поглянула на нього:
— В чому річ, ґрафе? Я щось не те сказала?
— От безсоромна! — буркнув Тібальд собі під ніс, але вона розчула його.
— Ага! Виходить, я безсоромна! Та ви просто ревнуєте мене.
— Ну, припустімо… Так, я ревную.
— І за яким правом?
— За правом людини, що кохає вас, — відповів Тібальд, палко дивлячись на неї.
— Авжеж, зовсім забула! У кожному своєму листі ви невтомно торочите: прекрасна, божественна, дорогоцінна — і так далі в тому ж дусі. А в „Пісні про Марґариту“, яку я отримала минулого року, ви взагалі стверджуєте, що сонце для вас сходить на південному заході, з-за Піренеїв. Ви що, справді плутаєте сторони світу?
— Не кепкуйте, Марґарито. Ви ж чудово розумієте, що це була поетична алеґорія.
— Що, однак, не завадило вам написати мені цього літа, що ви відбуваєте на свій особистий схід, щоб знову побачити своє сонечко ясне.
— І знову ж я висловився фіґурально. Я…
— Ну, і як вам ваше сонечко? — не вгавала Марґарита. — Скажіть відверто, ви не були розчаровані?
— Навпаки. Воно стало ще яскравішим, ще сліпучішим. Воно спалює моє серце дотла.
— Але ви ще не запропонували цьому сонечку свою мужню руку і своє палаюче серце.
— А я вже пропонував. Минулого року. Сонечко ясне пам’ятає, що воно відповіло?
Опустивши очі, Марґарита промовчала. Щоки її зашарілися.
— Ви надіслали мені, — після короткої паузи продовжував Тібальд, — здоровенні гіллясті оленячі роги, щоб — як було сказано в супровідному листі — трохи втішити мене, оскільки справжні, чоловічі, наставити мені відмовляєтеся. Було таке? Відповідайте!
— Так, — розгублено підтвердила вона. — Так я і зробила.
— Це був не дуже дотепний жарт. Але ущипливий. — Тібальд пришпорив коня. — У моїй мисливській колекції вистачає оленячих голів з рогами, — кинув він вже через плече, — і мені ні до чого ще одна пара, навіть подарована вами.
Марґарита також прискорила алюр свого коня і порівнялася з Тібальдом.
— Не беріть це близько до серця, ґрафе, — сказала вона. — Я визнаю, що тоді переборщила, мені дуже соромно і… і годі про це. Поговорімо краще про щось інше.
— І про що?
— Наприклад, про нашу закохану парочку, про Бланку та Красунчика.
— Пані! Ви знову…
— Та ні, ні! Жодного слова про укуси й інші пікантні штучки. Поговорімо про романтичний бік їхніх стосунків.
— Романтичний? — скептично перепитав Тібальд.
— Ну, звісно! Бланка вкрай романтична особа, та й Красунчик не в тім’я битий. А позаяк я дуже полюбляю ритися в брудній білизні, то охоче подивилася б, як вони кохаються на лоні природи. Тим більше, що білизна у них завжди чиста, вони жахливі чистуни, і якби я надумалася ритися…
— Принцесо! — обурено вигукнув Тібальд. — Припиніть…
— Е ні, ґрафе, це ви припиніть корчити з себе святенника, — огризнулася Марґарита. — Лицемір нещасний! Можна подумати, що я не читала ваші „Історії старої звідниці“, в яких ви безсовісно наслідуєте Боккаччо.
Тібальд почервонів.
— Це… знаєте… — присоромлено промимрив він. — У кожного є свої гріхи молодості. Десять років тому — тоді мені було шістнадцять, — і я…
— Тоді ви щойно втратили невинність і відразу ж уявили себе великим серцеїдом та неперевершеним знавцем жінок. Я вгадала?
— Власне… власне, так.
