— Дякую, люб’язний Ґотьє, так ми і зробимо. І повечеряємо також. Сподіваюся, в тебе знайдеться, що попоїсти?
— О так, пані. Звичайно, знайдеться. Навіть пара пляшок доброго вина ще…
— Стривай-но! — урвала його Марґарита. — Але коней у тебе цілий табун. Звідки ж взялися інші?
— Це інші панове їх залишили, — в замішанні відповів лісник. — Вони зоставили на мене своїх коней, а самі подалися до лісу. Лише один пан з дружиною…
— А хто вони, власне, такі, цей пан з дружиною?
— Не знаю, ваша світлосте. Я не втручаюся в чужі справи. Очевидячки, вони гості моєї пані — як і ви, мабуть… Ну, і ще за вечерею вони називали одно одного Сімоном — це пана, і Аделею — це пані.
— Ага! — розсміялася Марґарита. — Зрозуміло. Ґрафині де Монтальбан не терпиться народити своєму чоловікові спадкоємця.
— Авжеж, пані, — з готовністю закивав лісник. — Як бачите, вони ще завидна пішли до спальні… Сподіваюсь, і ваша світлість незабаром подарує монсеньйорові дитину. Перша дружина пана ґрафа, царство їй небесне, так і не…
— Замовкни! — гаркнув збентежений Тібальд. — Не сунь свого носа куди не слід.
— Але ж чому? — лагідно промуркотіла Марґарита, поклавши руку йому на плече. — Господар Ґотьє правду каже. Діти — це чудово.
— Так, пані, — підтвердив лісник і важко зітхнув. — Шкода, що в мене немає ні дружини, ні діточок… Та й пізно мені їх заводити, старому монахові-розстризі…
Розділ LI
Казка від Тібальда де Труа
Повечерявши, вони усамітнилися в одній із спалень. Покої на другому поверсі справді були панські, призначені для відпочинку вельмож, що вибралися на кількаденне полювання, проте перегородки між кімнатами були досить тонкими, і з сусідньої спальні чулися похітливі стогони, які ще більше збудили Тібальда. Він ривком притягнув до себе Марґариту і жадібно поцілував її, але вона одразу ж вивільнилася з його обіймів.
— Зачекай трохи. Передусім, нам треба поговорити.
Принцеса скинула черевики, забралася на широке ліжко й сіла, обхопивши коліна руками. Ґраф улаштувався на невисокому табуреті.
— Тібальде, — серйозно промовила Марґарита. — Ти ще не відмовився від наміру стати моїм чоловіком?
— Зараз я прагну цього ще дужче, ніж раніше, — так само серйозно відповів він. — Чотири роки тому я нестямно закохався в тебе, і з плином часу це почуття лише міцнішало.
— Гм-м. І можна подумати, що всі ці роки ти зберігав мені вірність душею і тілом.
— Душею так, а що стосується тіла… Знаєш, Марґарито… — Тібальд зам’явся. — От що я тобі скажу: краще б ти помовчала про вірність і не смішила людей. Кому-кому, але не тобі попрікати мене за розпусність, ти теж не черниця.
— Та чому ж ти любиш мене?
— Бо ти янгол, — відповів Тібальд.
Марґарита відкинулася на подушки і вибухнула дзвінким сміхом.
— Я — янгол? Безсоромна, розпусна, вертихвістка — і янгол?
— Саме так. Янголи бувають різні. Бувають небесні, бувають прокляті; а ти — земний янгол. Не без гріха, не без вад, та мені однаково — я кохаю тебе і хочу одружитися з тобою. Тепер щодо твоїх почуттів до мене. Питати, чи любиш ти мене, я не буду. Бо певен, що зараз ти мене любиш.
— Справді?
— Справді. Наскільки я тебе знаю, Марґарито, ти велелюбна жінка і кохаєш кожного, з ким лягаєш у ліжко… Пробач, я не зовсім точно висловився. Ти лягаєш у ліжко лише з тими чоловіками, до яких маєш певні почуття, що звикла називати коханням.
— Ти так гадаєш?
— А хіба ні? Скажи відверто, сама собі скажи — мені можеш не казати.
Марґарита промовчала, задумливо дивлячись на Тібальда.
— Про тебе розповідають усілякі нісенітниці, — тим часом продовжував він. — Але одного пліткарі не заперечують: у тебе ніколи не було кількох коханців одночасно. В певному розумінні ти переконаний однолюб. „Любити“ й „кохатися“ для тебе синоніми, ти не бачиш ніякої різниці між цими двома словами, а тому тобі невтямки, як це я можу, в душі зберігаючи тобі вірність, шукати втіхи у інших жінок. Інша річ, що ти непостійна, ти часто закохуєшся і міняєш чоловіків, як рукавички. Та якщо ти кимсь захоплюєшся, то залишаєшся вірною йому доти, доки з ним не порвеш… Втім, зараз у тебе, здається, криза. Ти стоїш на роздоріжжі, чого з тобою ще ніколи не було.
— І що ж це за криза така? — збентежено промовила Марґарита. — Просвіти мене, недотепу.
— І не намагайся вдавати з себе святу невинність, любонько. Ти чудово розумієш, про що йдеться. Після розриву з Красунчиком ти кинулася в обійми Анни Юлії лише для того, щоб забутися, і цей, з дозволу сказати, роман я не коментуватиму. Обидва Педро — Оска та кузен Араґонський — викликають у тебе стійку антипатію, тому вони мені не суперники. Далі, ти призначила конкретну дату одруження — а з цього випливає, що ти вийдеш або за мене, або за Рікарда Іверо. Отут і проблема, ти ще не вирішила, кого з нас обрати. Тебе вабить і до мене, і до нього — і тобі це в дивовижу, тебе це збиває з пантелику. Ти запропонувала мені кохатися з тобою, але разом з тим ти закохана в кузена Іверо, тобто зараз ти любиш нас обох.
— Припини! — викрикнула Марґарита з відчаєм у голосі. — Припини негайно!
Вона уткнулася лицем у подушку і гірко заплакала. Тібальд сів на край ліжка і взяв її за руку.
— Поплач, дівчинко, — ніжно сказав він. — Тобі треба поплакати. Ти геть заплуталася, і я розумію, як тобі важко та боляче. Облегши свою душу…
Виплакавши всі сльози, Марґарита підвелася, сіла поруч Тібальда і поклала голову йому на плече. Він з насолодою вдихав аромат її запашного волосся.
— Тібальде, — нарешті озвалася вона. — Ти можеш переконати мене в тому, що я маю вийти заміж саме за тебе?
— Раз усього мого кохання тобі замало…
— Рікард теж кохає мене. Він просто схиблений на мені.
— А я…
— Поки що ти при здоровому глузді.
— Та коли ти відмовиш мені, я збожеволію.
— Тоді ви з Рікордом просто поміняєтеся місцями — до нього повернеться розум, а ти свій втратиш.
— Мало того, — додав Тібальд, — я стану сатаністом.
— Що?!
— Я продам душу дияволу.
— Навіщо?
— Щоб він чимшвидше зробив тебе вдовою, і я зміг би одружитися з тобою.
— Ну… Коли так, Рікард теж ладен продати душу дияволу… чи кузенові Біскайському, що, власне, без різниці. Чує моє серце, він вже дозволив Александрові втягнути себе в якісь брудні інтрижки… — Принцеса зітхнула. — Тож і в цьому відношенні ти з Рікардом на рівних.
— Тоді просто скорися долі, Марґарито.
— А хіба ти знаєш, що мені судилося?
— Здається, знаю.
— І що ж?
— Стати моєю дружиною.
