— Гаразд, забудьмо. Продовжимо розмову про нас.
— А нам немає про що розмовляти, Тібальде, — сумно промовила Марґарита. — Я вже все вирішила.
Тібальдове серце тьохнуло. З тремтінням в голосі він запитав:
— І який буде твій вирок?
— Твоя дурна казка переконала мене. Я скорюся своїй долі.
— Цебто…
— Незабаром ми одружимося. Сподіваюся, ти готовий до весілля?
Тібальд випустив Марґариту з обіймів і знесилено поклав голову на подушку поруч з її головою.
— Ти серйозно, люба?
— Такими речами я не жартую. Я згодна стати твоєю дружиною.
Кілька довгих, як вічність, секунд вони мовчали. Нарешті Тібальд промовив:
— Ти кажеш це таким тоном, ніби збираєшся поховати себе живцем.
— Можливо, так воно і є, — відчужено відповіла Марґарита. — Цілком імовірно… Певна річ, ти можеш відмовитися від цього шлюбу, зробити шляхетний жест — поступитися мною Рікардові…
Тібальд підвівся і міцно схопив її за плечі.
— Ні, ні і ні! Я нікому тобою не поступлюся. Я не такий шляхетний, як ти думаєш. Я справжній еґоїст і себелюб… і ще тебелюб. Я люблю тебе і зроблю тебе щасливою. Я так люблю тебе, що мого кохання вистачить на нас двох з лихвою. Обіцяю, що ти ніколи не пошкодуєш про свій вибір.
— Хотілося б сподіватися, — мляво промовила принцеса. — Дуже хотілося б… Скажи мені, Тібальде, та твоя „Пісня про Марґариту“…
— Так?
— Вона така гарна, така чарівна… Але я жодного разу не чула, щоб її співали менестрелі. Чому?
Він відпустив плечі Марґарити, взяв її за підборіддя і ласкаво вгледівся в синю безодню її великих очей.
— Невже ти так і не зрозуміла, рідна, що її я написав лише для тебе? Для тебе однієї…
Розділ LII
Прозріння
Філіп розплющив очі і, очманіло втупившись у полум’я свічки, що горіла на тумбі біля ліжка, мляво роздумував, спав він чи лише задрімав, а коли й спав, то як довго. Раптом по його спині пробіг холодок: адже в такому разі все, що сталося вдень, могло просто наснитися йому. Пойнятий тривогою, він швидко перекинувся на інший бік і відразу ж полегшено зітхнув. Моторошний холодок зник, і його заступила приємна теплінь у грудях і глибока, спокійна радість. Ні,
Поруч нього в ліжку лежала Бланка. Вона була цілком гола і навіть не вкрита ковдрою. Її розпущене волосся блищало від вологи, а шкіра пахнула запашним милом. Широкий ворсяний рушник лежав зім’ятий у неї в ногах.
„Геть виснажилася, бідненька, — ніжно всміхнувся Філіп. — Люба, рідна, кохана…“
Їх перша близькість була схожа на зґвалтування за взаємною згодою. Щойно опинившись у Бланчиних покоях, вони стрімголов кинулися в спальню, на ходу зриваючи з себе одяг. Вони наче хотіли за один раз надолужити все згаяне ними, вдосталь накохатися за ті п’ять років, протягом яких вони були знайомі, несамовито рвалися в обійми одно одного, але так і залишалися просто добрими друзями. Вони прагнули вилити одно на одного всю ніжність, всю пристрасть, весь запал — все, що накопичувалося в них день за днем, місяць за місяцем, рік за роком у трепетному очікуванні того моменту, коли з іскорок симпатії, що засяяли в їхніх очах при першій же зустрічі, коли з тремтливих вогників душевної прихильності, що згодом запалали в їхніх серцях, коли, нарешті, з жару фізичного потягу, що пронизував їхні тіла сотнями, а потім і тисячами розжарених голок, спалахнуло всепоглинаюче полум’я кохання…
Обережно, щоб не розбудити Бланку, Філіп сів у ліжку, взяв її вологий рушник і занурився в нього лицем, задихаючись від щастя, що переповнювало всю його істоту. На очі йому навернулися сльози, він ладен був впасти навколішки і заплакати від розчулення. Йому відчайдушно хотілося гепнутися на підлогу, несамовито лупцювати кулаками пухнастий килим і битися, битися головою об стіну… Втім, останнє бажання Філіп відразу притлумив — передусім з тих міркувань, що коли Бланка раптом прокинеться і побачить, як він голий стоїть карачки і буцає головою стіну, то диви ще подумає, що він з’їхав з глузду.
Нарешті Філіп встав з ліжка і перекинув через шию рушник. Після кількох марних спроб вступити в мініатюрні кімнатні тапочки Бланки, він махнув на все рукою і босоніж попрямував до дверей.
Вийшовши із спальні, Філіп мало не зіштовхнувся з Коломбою, Бланчиною покоївкою. Від несподіванки дівчина тихо скрикнула, потім зміряла його з голови до п’ят оцінюючим поглядом, і її губи розтягнулися в хтивій усмішці.
— Не спокушайся, дитинко, — сказав він, погладивши її смагляву щічку. — На служниць я не зазіхаю. Навіть на таких гарненьких, як ти. Тепла вода ще є?
— І да, і нє, монсіньйоре.
— Ба! Як це розуміти?
— Пані недавно милась, так шо в лохані вода ще не остила. Но када вам нада буде гаряча вода, мині прийдеця…
— Ні, не треба. Я обійдуся й тією, що є. А поки, дитинко, піди на кухню і накажи слугам принести нам вечерю.
— Я тіки оттудова, монсіньйоре. Пані мине туда посилала і скоро ужин прибудеть.
Філіп пирхнув.
— А ти откудова така взялась? — спитав він, наслідуючи її кумедну говірку.
— В яком понятії, монсіньйоре?
— Звідки ти родом, питаю.
— А-а, от оно шо! С Корсіки я, монсіньйоре.
— Так я й подумав. Говори до мене корсіканською, так я тебе легше зрозумію… А власне, нам нічого довго розпатякувати. От що ми зробимо, дитинко. Коли
— Здається, ніхто, — відповіла покоївка вже корсіканською. — Принаймні, я не чула, щоб вас питали. А що?
— Ти знаєш, де мої покої?
— Так, монсіньйоре, знаю. А що?
— Коли подаси нам вечерю, негайно йди туди…
— А навіщо?
— Не перебивай. Ти залишишся там на ніч, і коли мене шукатимуть панове де Шатоф’єр, де Біґор чи д’Альбре, але тільки вони…
— А якщо хтось інший, але за їхнім дорученням?
— Теж годиться. Так от, лише їм або тому, хто прийде за їх дорученням, ти скажеш, де я.
— Цебто у пані?
— Атож. І неодмінно попередиш, що коли справа не нагальна і може зачекати до ранку, нехай мене не турбують. Зрозуміло?
— Так, монсіньйоре, я все розумію. Тільки в разі крайньої необхідності.
— Ти дуже кмітливе дівча, — похвалив її Філіп. — От чорт! Ти така розумниця, що, мабуть, я тебе поцілую… Але в щічку.
Філіп легенько цмокнув дівчину в щоку, взяв у неї запалену свічку і пройшов у сусідню кімнату, яка послуговувала за мильню. Посеред кімнати стояли досить великі дерев’яні ночви, наполовину заповнені теплою мильною водою. Поклавши рушник на довгу лаву і поставивши там же свічку, Філіп швидко забрався в ночви і по груди занурився у воду. На одну лише думку про те, що ця сама вода недавно пестила Бланчине тіло, його охопила солодка знемога. Він у блаженстві відкинув голову й заплющив очі.
