Принц Ґаллії

— Ой, припиніть, принце! — відмахнулася Гелена. — Я дуже не люблю лицемірства, хай навіть з ввічливості. Я чудово розумію, що зараз ви хочете залишитися сам на сам з Бланкою, і вона хоче того ж. Тому я не зловживатиму вашою увагою, лише виконаю доручення кузини Араґонської і негайно піду.

— Йдеться про Ізабеллу? — уточнив Філіп, мимоволі червоніючи під ревнивим поглядом Бланки.

Гелена знов усміхнулася, але цього разу в її усмішці не було ні веселощів, ні іронії, ні лукавства — один лише сум.

— Схоже, що в нашій милій королівській компанії назріває гучний скандал, — з серйозним виглядом промовила вона, підібрала край своєї сукні і видобула з пришитої до нижньої спідниці накладної кишені складений в кілька разів аркуш паперу. — Це лист до вас, кузене. Як бачите, він не запечатаний, і я не стану стверджувати, що не читала його.

Філіп в сум’ятті розгорнув листа, написаного дрібним, квапливим почерком і пробіг швидким поглядом його нерівні рядки, що місцями мало не налізали один на одного.

— Carajo![48] — спересердя вилаявся він, такий приголомшений, що навіть не завважив, як покоробило від цього обох дівчат. — Чорти лисі! Пресвята Богородице, спаси нас і помилуй…

Відвівши таким чином душу, Філіп уважно перечитав листа з самого початку:

„Мій любий друже!

Коли кузина Гелена вручить тобі цю прощальну записку, яку я не наважуюся назвати листом, я буду вже далеко звідси, і ми з тобою більше ніколи не побачимося. Навряд чи я зможу переконливо пояснити тобі причини мого вчинку, та й не збираюся робити цього. Можливо, ти скажеш, що я збожеволіла, та як на мене, краще таке безумство, ніж те життя, на яке прирікає мене шлюб з цим чудовиськом — моїм чоловіком. Сама ж я не вважаю себе божевільною, навпаки — я врешті прозріла і зрозуміла, що не зможу більше жити так, як жила раніше, я зрозуміла, в якому пеклі я провела останні шість років, і я не хочу туди повертатися.

Після того, як ти пішов від мене, я всю ніч не стулила очей. Я була безмірно щаслива і глибоко нещасна. Я відчувала себе очищеною від усієї скверни, що накопичилась у мені за цей час, і разом з тим я усвідомлювала, що після всього того світлого і прекрасного, що сталося між нами, я радше помру, ніж дозволю чоловікові знову споганити мене, я уб’ю себе раніше, ніж ця бридка жаба знову торкнеться до мене своїми огидними лапами. Я була у відчаї, я не знала, що мені робити, я ладна була накласти на себе руки — і зовсім не страх перед гнівом Всевишнього втримав мене від цього вчинку. Я хочу жити, хочу любити, але ще більше (і це я зрозуміла завдяки тобі) я хочу бути коханою. Ти любив мене лиш півтори години — але яке я пізнала блаженство! Ти розбудив мене від страшного сну, ти примусив мене прозріти, і тепер я знаю, чого хочу. Я хочу, щоб мене любили — адже це так прекрасно, коли тебе люблять! Я до кінця своїх днів буду вдячна тобі за цей урок. Хай благословить тебе Господь, Філіпе, і подарує тобі довгі роки щасливого життя.

У мене є друг, вірний друг, який любить мене і готовий ради мене на все, — і ти знаєш, хто він. Ще тиждень тому він пропонував мені втекти разом з ним. Сьогодні на світанку я прийняла його пропозицію, але з умовою, що ми втікаємо негайно. Я розповіла йому все, і він погодився. Він знає про нас з тобою, і він розуміє мене, бо любить. А для мене це найголовніше — що він любить мене. Хай навіть я не люблю його, але полюблю неодмінно — у відповідь на його кохання та відданість. Я знаю, я вірю, що буду щаслива з ним. І якщо мені судилося загинути на чужині, так і не досягши того, що пообіцяв мені Ерік, то я хоч помру щасливою.

Ми виїжджаємо прямо зараз, тільки-но я допишу цього листа і віддам його Гелені. У мене починається нове життя, і я перекреслюю всі останні шість років. Я зрікаюся навіть своїх дітей. Хай простить мене Бог, але я завжди ненавиділа їх, з самого їх народження, — адже вони діти того чудовиська в людській подобі, що спаскудило всю мою юність. Мені гірко й боляче, проте в жилах моїх дітей тече погана кров, і ти зробиш Франції велику послугу, коли виконаєш свою обіцянку і позбавиш їх спадку. Можливо, мені доведеться відректися й від своєї віри, і я зроблю це без вагань — адже Бог єдиний і, думаю, Йому байдуже, як люди хрестяться, славлячи Його. Та про це нехай розповість тобі Гелена — я їй у всьому довірилася і сподіваюся, що не помилилась у виборі.

У мене вже немає ні сил, ні часу, ні бажання писати далі. Я сказала тобі все, що хотіла сказати. Пробач за незграбний стиль та поганий почерк. І прощавай, любий.

Не пишу, що твоя, бо це вже не так, але просто

Ізабелла.“

Філіп важко зітхнув і, ні секунди не вагаючись, передав листа Бланці.

— Гучний буде скандал, — погодився він. — Шикарний скандал намічається. Сподіваюся… То пак, боюся, що це остаточно доконає Філіпа-Авґуста Третього.

Гелена подивилася на нього довгим поглядом. Тим часом Бланка заглибилася в читання листа, і в міру того, як вона пробігала очима все нові й нові рядки, ревнивий вираз її обличчя потроху зникав, поступаючись місцем недовірливому подиву, яке невдовзі переросло в глибоке зачудування, потім вона прошептала: „Матінко Божа!“ — і в її голосі виразно чулося щире співчуття і навіть схвалення.

— То ви боїтеся, кузене? — врешті промовила Гелена, не зводячи з нього пильного погляду. — Чи все-таки сподіваєтеся?

Філіп знову зітхнув:

— Не буду лукавити, кузино, я на це сподіваюся. Філіп-Авґуст Третій, безумовно, авантюрист і вкрай нездарний правитель, та все ж він порядна людина, і піддані люблять його. Він все своє життя не покладаючи рук трудився на благо Франції — і не його вина, а біда його, що результати виявилися прямо протилежними.

— Ви його розхвалюєте, — здивовано сказала Гелена, — а проте…

— А проте мене більше влаштовує король Філіп Шостий, який за десять років остаточно розорить країну, доведе її до зубожіння, і кожна собака в селянському дворі, не кажучи вже про людей, люто зненавидить його.

— І тоді Франція сама попроситься під руку ґалльського короля, — підсумувала ґрафівна. — Я вас правильно зрозуміла?

— Абсолютно вірно, кузино.

— Але ж ви честолюбець!

— Не заперечую, я честолюбний. Та водночас зауважу, що возз’єднання Франції з Ґаллією не просто моя примха, це об’єктивний процес. Рано чи пізно всі ґалльські держави об’єднаються в одну — Велику Ґаллію. Зрештою, французи — ті ж ґалли, хіба що нахапалися надміру німецьких слів і взяли собі за звичку „з’їдати“ прикінцеві голосні…

— Який же ти безсердечний! — раптом вигукнула Бланка, стискаючи в руці Ізабелли листа; на її довгих віях блищали сльози. — У всьому шукаєш для себе вигоду. І як тільки я могла покохати такого… таке чудовисько!

— Ну от, — з сумною усмішкою констатувала Гелена. — Перша сімейна сварка. А зараз буде бурхлива сцена ревнощів.

— Зовсім ні, — трохи заспокоївшись, відповіла Бланка. — Ніяких ревнощів. Адже це було ще до того як ми… словом це було вчора. І це так зворушливо, так красиво!

— Красиво?

— Так, Гелено, красиво. Кузина Ізабелла вчинила правильно, вона мужня жінка. Коли я вперше побачила ґрафа де Пуатьє, то зрозуміла, як мені пощастило, що я не народилася років на п’ять раніше — диви, мене б віддали за цю гидку тварюку. А потім… Учора, коли він затягнув цю паскудну пісню, я подивилася на Ізабеллу — у неї був такий погляд, там було стільки болю, відчаю і приреченості, що я… Далебі, якби це було в моїй волі, я б тут-таки вбила його, — останні слова вона промовила з тим моторошним спокоєм, з тією неприродною лагідністю, з якими її батько ухвалював смертні вироки. — Ти ще не здатна цього зрозуміти, бо ти ще… цього…

— Бо я ще незаймана, — допомогла їй Гелена. — Це просто вражаюче, Бланко! Щойно ти розповідала мені про такі пікантні речі, а тепер, у присутності кузена Філіпа, соромишся сказати таке невинне слово… Але саме таку я тебе й люблю. — Вона обняла Бланку й розцілувала її в обидві щоки. — Ви, часом, не ревнуєте, кузене?