подивився їй в очі. — Цікаво, чим ти її приворожила? Незважаючи на її палкі запевнення, мені все-таки здається, що вона несвідомо почуває до тебе…
— Філіпе! — вигукнула Бланка, трохи не задихнувшись від обурення. — Думай, що кажеш!
— Я кажу, що думаю, любонько, — лагідно відповів Філіп. — Ти така прекрасна, що перед тобою не встоїть ніхто — ні жінки, ні чоловіки… Ну, гаразд, замнемо цю справу.
Він дбайливо опустив Бланку на ліжко, сам приліг поруч і ніжно поцілував її в губи.
— Філіпе, — прошептала вона. — Боюся… Боюся, я зараз не зможу…
— Я теж не зможу, рідна. — Він ухопив губами пасмо її волосся і потяг до себе. — Я ще ніколи так не стомлювався.
— Ми з тобою ніби подуріли, Філіпе.
— Атож, здорово у нас вийшло. Ти хочеш спати?
— Ні… Тобто, не дуже. Я вже трохи виспалася, але… Розумієш, мені трохи болить…
— Розумію, — сказав Філіп. — До речі, мені теж болить. Ти мене всього покусала.
— Ах, Філіпе!… — промовила Бланка, горнучись до нього. — Я… я цілковито втратила розум.
— Ми виробляли з тобою все, що я порадив тоді Ґабріелю, — продовжував він. — Тобі не соромно?
— Ні, Філіпе, не соромно. Ніскілечки не соромно.
— Правда? І чому?
— Бо я люблю тебе. Насправді люблю, по-справжньому. Понад усе на світі люблю. Гелена не помилилася, вона зрозуміла це раніше за мене.
— А ти коли зрозуміла?
— Лише сьогодні. Там, у лісі, коли ти пестив мене. Тоді я зрозуміла, що віддавна закохана в тебе. З самого початку, з першої нашої зустрічі. Боже, яка я була дурна!… Пам’ятаєш той день, коли ти приїхав у Толедо?
— Так, кохана, пам’ятаю. Чудово пам’ятаю — ніби це було вчора.
— Тоді я… Тоді в мене…
— Тоді ти стала дівчиною, — допоміг їй Філіп.
— Так. Уперше. І я була дуже налякана. Але Альфонсо втішив мене. Він сказав, що тепер я доросла дівчина і можу вийти заміж. А коли я побачила тебе — ти був такий гарний! — то вирішила: оце мій майбутній чоловік.
— Правда?
— Так. Ти дивився на мене, всміхався, крадькома пряв мене очима, і я подумала, що бути жінкою не так вже й погано, якщо це дозволить мені стати дружиною такого милого, такого вродливого, такого… Я бачила, з яким захопленням дивилися на тебе всі мої старші подруги і навіть дорослі дами. Вони просто помруть від заздрості, думала я, коли ми з тобою одружимося… А потім… потім мені сказали, що, трохи подорослішавши, я стану королевою Італії…
— І ти перестала цікавитися мною як мужчиною?
— Не зовсім так. Я примусила себе бачити в тобі лише друга. І все ж… Коли в тебе був роман з Норою, я просто божеволіла від ревнощів. Тоді я часто мінялася з нею сукнями і… іноді я навіть надягала її білизну. Тепер я розумію, що мені дуже кортіло бути на її місці; в її одязі я відчувала себе мовби трішки нею. Тому я й влаштовувала все так, щоб люди думали, ніби це я зустрічаюся з тобою. Даремно Нора дякувала мені за таку самопожертву — я робила це для себе, задля власного задоволення, хоч сама про це не підозрювала. І знаєш, думка про те, що в мене крадькома тикають пальцями, що за моєю спиною шепчуться про мене, була мені приємна. Я згоряла від сорому і водночас відчувала неймовірну насолоду. А коли батько викликав нас з Норою та Альфонсо до себе і грізно промовив, звертаючись до мене: „Ах ти ж безсоромне, розпусне дівча!“ — я трохи не задихнулася від щастя…
— І навіть тоді ти не зрозуміла, що любиш мене? І не розкрила мені очі на те, що я люблю тебе.
— Мабуть, я злякалася, Філіпе. Я завжди боялася тебе, боялася втратити через тебе розум. І, здається, мої побоювання були не марні… Я так переконувала себе, що люблю Етьєна — він дуже милий, дуже добрий, дуже хороший хлопець. Але ти… ти…
Філіп міцно обняв її й поцілував.
— І що ж тепер нам робити, Бланко, серденько моє?
— Не знаю, — схлипнула вона і зарилася лицем на його грудях. — Нічого я не знаю, Філіпе. Я не хочу думати про майбутнє.
— А треба… — Філіп не встиг розвинути свою думку, бо цієї миті в двері спальні хтось постукав.
Розділ LIII
Ернан відмовляється будь-що розуміти
Бланка квапливо натягла на себе та Філіпа ковдру і спитала:
— Хто там?
— Ернан де Шатоф’єр, — почувся за дверима знайомий баритон. — Перепрошую, пані, але…
— Я тут, — озвався Філіп. — Чого тобі треба?
— Тебе. І негайно.
— Щось скоїлося? — Філіп відразу ж зіскочив з ліжка і став похапцем одягатися. — Він не зізнався?
— Та ні, зізнався, — відповів Ернан з якимись дивними інтонаціями в голосі. — Але катам довелося гарненько попрацювати!
— Матір Божа! — вжахнувся Філіп. — Ви що, катували його?! Ви його скалічили?
— В жодному разі. Проте його довелося довго бити. Дуже довго, хай йому чорт! Понад годину ми залякували його тортурами, кати показували йому кліщі, батоги, інше своє причандалля, детально описували, як їх використовують, якого нестерпного болю вони завдають — а він все мовчав…
— Припини! — прикрикнув на нього Філіп. — Ви добилися від нього зізнання?
— Вірніше, ми вибили з нього зізнання. Це було не надто приємне видовище. Він бо ж такий тендітний, такий пестунчик, він так пронизливо вищав, кілька разів втрачав притомність…
— Замовкни! У якому він стані?
— Зараз у кепському. Та за тиждень чи два буде в нормі… щоб гідно зійти на ешафот.
— Про що це ви? — спантеличено запитала Бланка; вона вже натягла на ноги панчохи, вступила в тапочки і закуталася в пеньюар. — Про кого ви говорите?
Філіп розгубився, не знаючи, що їй відповісти.
— Пані, — промовив за дверима Ернан. — Мені дуже прикро, та за відсутності пані Марґарити я змушений звернутися за допомогою до вас.
Філіп і Бланка обмінялися поглядами.
— Добре, — сказала вона і, оцінююче поглянувши на свій довгий пеньюар, додала: — Одну хвилину, ґрафе.
Поки Філіп одягався, Бланка розправила на ліжку ковдру, запалила в канделябрі ще дві свічки і сховала до скрині всю свою білизну та верхній одяг. Потім вона сіла на край ліжка перед столиком із рештками вечері і запросила Шатоф’єра ввійти.
Ернан мав дуже кепський вигляд. Його рухи були якісь рвучкі, нервові, а на обличчі застиг вираз глибокої втоми упереміж з розгубленістю та збентеженням.
— Далебі, я… — почав був він, але Бланка рішуче перебила його:
— Відкинемо формальності, ґрафе. Я знаю вас як дуже тактовну й виховану людину, і не сумніваюся, що без вагомих на те підстав ви не наважилися б поставити мене… поставити всіх нас в таке незручне становище, з’явившись до мене о цій пізній порі. Прошу вас сідати, пане.
Ернан обережно опустився на табурет, де раніше сидів Філіп. Сам Філіп примостився біля Бланки.
— Люба, — сказав він, бачачи, що Шатоф’єр вагається. — Приготуйся почути від мого друга погану звістку. Він збирається повідомити нам ще про один скандал у нашій милій королівській компанії.
