Перед внутрішнім поглядом Філіпа зі стрімкістю блискавки промайнули всі п’ять років його життя в Толедо, починаючи з того моменту, як на першому прийомі у Фернандо IV він побачив тендітну одинадцятирічну дівчинку, що лише тиждень тому стала дівчиною, і через те розгублену, збентежену і навіть пригнічену новими, незвичними для неї відчуттями. Всупереч суворим правилам придворного етикету, вона горнулася до свого брата Альфонсо, шукаючи в нього підтримки і розради. Спочатку Філіп поглянув на неї зі звичайною цікавістю — як-не-як, вона була його троюрідна сестра. А потім, коли їхні погляди зустрілися…
Втім, тоді він ще нічого не відчув. Але саме з того моменту, саме тієї миті його перша кохана і його єдина любов остаточно й безповоротно перетворилася на тінь минулого. Філіпове серце стало вільним для нового кохання, проте біль і гіркота втрати ще були свіжі в його пам’яті, і за ці п’ять років жодна жінка не змогла стати для нього тим, ким була Луїза, — і не тому, що всі вони не могли зрівнятися з нею, як він намагався переконати сам себе. Насправді ж Філіп панічно боявся знову втратити кохану людину, і тому боявся покохати по-справжньому. Він зберігав у своїй пам’яті Луїзин образ, прикриваючи ним, як щитом, своє серце, що дозволяло йому захоплюватися жінками, закохуватися в них, кохатися з ними, не люблячи їх усім своїм єством. Він навіть не помічав, як цей образ потроху змінював свої обриси: ясно-каштанове волосся поступово темніло, фіґура ставала тендітнішою, очі — жвавіші, розум — гостріший, манери — більш владними і хлоп’ячими. І ось, одного чудового дня Філіп пильніше вдивився в образ своєї коханої і раптом зрозумів, що вона жива, що вона поруч нього. Він усвідомив, яку пустку носив у своїй душі всі ці роки, лише коли її цілком заповнила інша жінка, і він захлинався сльозами, востаннє оплакуючи давно вмерлу Луїзу і радіючи народженню нового кохання…
Вийшовши з мильні, Філіп виявив, що двері спальні трохи прочинені і звідти чується жваве базікання. Він миттю обгорнув рушник навколо стегон, навшпиньки підкрався до дверей і прислухався. У спальні розмовляли двоє дівчат. Переважно говорила гостя Бланки, але торохтіла вона так швидко і з таким запалом, що Філіп зовсім нічого не розібрав, за винятком того, що розмова між ними велася кастільською і предметом обговорення був він сам.
На якусь мить, після Бланчиного „так“, мовленого в явному замішанні, за дверима запала тиша, яка потім вибухнула дзвінким, життєрадісним і дуже заразливим сміхом Гелени Іверо.
— Ах ти моя маленька розбійнице!… Ні, подумати тільки! Ти… Ти…
Філіп тактовно постукав в двері, на додаток голосно прокашлявся і ввійшов до спальні.
— Добрий вечір, принцеси. Як поживаєте?
Дівчата сиділи обійнявшись на краю ліжка. Гелена була одягнена у вечірню сукню темно-синього кольору, Бланка — в рожевий мереживний пеньюар. Перед ними стояв невисокий столик, рясно заставлений всілякими наїдками та напоями.
— Рада вас бачити, кузене, — з приязною усмішкою промовила ґрафівна. — Особливо в такому вигляді. І між іншим, ваше звертання „принцеси“ в даній ситуації недоречне.
— Справді? — сказав Філіп, сівши на табурет навпроти Бланки з Геленою і беручись за їжу. — А як же мені належить звертатися?
— Як чоловікові, що ввійшов до спальні дами з одним лише рушником на стегнах. Приблизно так: „Добривечір, кузино. Який сюрприз, що ви тут!“ — це до мене. А потім: „Бланко, сонечко, як ся маєш? Сподіваюся, з тобою все гаразд? Як спалося? Кузина не заперечуватиме, якщо я зараз же тебе поцілую?“
Філіп розсміявся. Він щиро симпатизував Гелені і не втомлювався захоплюватись її невичерпним життєлюбством. Він від усієї душі сподівався, що ця жага до життя допоможе їй гідно прийняти жорстокий удар долі, що звалиться на неї вже завтра, коли стане відомо, що її єдиний брат, людина, яку вона любить швидше як мужчину, ніж як брата, виявився божевільним злочинцем.
— Боюся, нас розкусили, Бланко, — промовив Філіп, все ще сміючись, але в сміхові його бринів смуток, навіяний згадкою про Рікарда. — Мушу покаятися, кузино: недавно ми вчинили гріх перелюбства. Нехай простить нас Господь! — І він лицемірно закотив догори очі.
— Отож-то я й чула, як ви пхикали в мильні. Мабуть, вимолювали у Всевишнього прощення. — Гелена хитро всміхнулася. — А Бланка, за відсутності падре Естебана, сповідувалася мені.
— Га? — Філіп запитливо поглянув на Бланку. — Сповідувалася?
— Ну, не зовсім сповідувалася, — трохи збентежено відповіла вона. — Просто я розповідала кузині про…
— Про все, що було між вами, — підхопила Гелена. — Починаючи з того моменту, як підступна Марґарита залишила вас сам на сам з підв’язками.
Філіп мало не подавився шматком м’яса, насилу проковтнув його і закашлявся.
— Ви шоковані, кузене? — спиталася ґрафівна. — Чому?
— Ну… Правду кажучи, я не чекав, що Бланка буде така відверта з вами.
— А проте зі мною вона відверта. Лише зі мною, і лише віч-на-віч.
— Гелена моя найкраща подруга, — вставила Бланка. — Вона в усьому розуміє мене, а я — її.
— А як же Марґарита?
— Марґариту я теж люблю, але… Ми з нею надто різні.
— Саме так, — сказала Гелена. — Часто-густо Марґарита хибно розуміє її, бо дивиться на життя зовсім інакше. Природно, це не сприяє відвертості — тим більше з боку такої сором’язливої особи, як наша Бланка.
— Ну, а ви, кузино? Особисто я не ризикну назвати вас сором’язливою. Скромною, порядною — так. Але не сором’язливою.
Гелена вдячно посміхнулася:
— Ви безбожно лестите мені, кузене; це щодо скромності. А що стосується нас з Бланкою, то незважаючи на всю нашу несхожість, ми чудово ладнаємо. Вона розуміє мене, я розумію її, і в певному сенсі я знаю про неї більше, ніж вона — сама про себе.
— Та невже? — здивувалася Бланка.
— Ну, зрозуміло! Не даремно ж кажуть, що часом на віддалі видніше. Свіжий погляд на речі помічає те, на що ті, хто зжився з ними, не звертають уваги внаслідок багаторічної звички. Наприклад, ще до вашого приїзду, кузене, у мене не було жодних сумнівів, що ви з Бланкою… — Гелена глузливо покосилася на неї. — Інакше кажучи, я передбачала це і знала, що рано чи пізно…
— Припини, кузино! — ображено вигукнула Бланка.
— Е, ні, любонько, — лагідно заперечив Філіп. — Це дуже цікаво. І я не бачу причин соромитися, якщо ви з Геленою справді такі близькі подруги. Прошу вас, кузино, продовжуйте.
— А тут, власне, і продовжувати нічого. Тільки й те, що одного разу Бланка сама призналася мені, що вона без тями закохана в вас і прагне… е-е… зійтися з вами
— Я цього не казала! — запротестувати Бланка.
— Такими словами, ні, — погодилася Гелена. — Але пригадай, дорогенька, що ти розповідала про себе й кузена Філіпа тієї ночі, коли ми закохалися одна в одну.
Вдруге за останні кілька хвилин Філіп мало не подавився — тепер вже яблуком.
— Га?!! — приголомшено промовив він, витріщивши очі. — Я щось не недочув?
— І знову ви шоковані! — весело розсміялася ґрафівна. — Ні, ні, це зовсім не те, про що ви подумали. Аж ніяк! Просто одного разу нам з Бланкою обом не спалося, от ми й пробазікали всеньку ніч до самого рання, ділячись своїми секретами… Отоді ми, власне, й здружилися по-справжньому. А Марґарита нафантазувала собі казна-що. Мовляв, ми враз спалахнули одна до одної найніжнішим коханням — так це й причепилося до язика. Насправді ж Марґарита просто ревнує Бланку і знай доймає нас: „Як вам не соромно, кузини! Стидовисько яке!“ І інше в тому ж дусі… — Гелена обурено пирхнула. — Хто б це казав! Сама вона, коли в неї немає хлопців, тягне до себе в ліжко фрейлін, а чого тільки варті її фіглі-міглі з кузиною Анною. Це взагалі бозна-що… — Ґрафівна розгублено замовкла. — Ах, пробачте, друзі! Щось я занадто розговорилася. Я взагалі страшенна базіка. Дайте мені тільки привід, і я вас до смерті заговорю. Боюся, кузене, ви глибоко помиляєтеся щодо моєї скромності… Ну, гаразд. Я прийшла сюди не для того, щоб набридати вам своїм пустим балачками…
— Що ви, принцесо!…
