справедливості ми арештовуємо вас за спробу вбивства пані Жоанни Наваррської, ґрафівни Біскайської.
— Боже! — з невимовним болем у голосі прошептала Бланка, щойно до неї повернулася здатність говорити. — Боже милостивий! Мій брат — убивця!…
Розділ LVI
Рікард Іверо
Тібальдові якраз снилося, що він силкується надягнути на себе наваррську корону, але величезні гіллясті роги заважають йому це зробити, коли в його віщий сон увірвався гучний стукіт у двері і стривожений дівочий голос, що говорив:
— Прокидайтеся, кузино! Та прокиньтеся ж, нарешті!
Тібальд розплющив очі. У кімнаті панувала непроглядна пітьма — увечері, перш ніж лягти в ліжко, вони зачинили на вікнах віконниці і запнули їх шторами.
— Кузино! — правив своєї ніжний голосок з-за дверей. — Я знаю, що ви тут. Відгукніться ж!
Марґарита, що лежала в Тібальдових обіймах, прибрала голову з його плеча і відкинулася на подушку.
— Е-и, аей? — позіхаючи, промовила вона, що, либонь, мало означати: „Це ви, Адель?“ — Що вам треба?… До речі, котра година?
— По-моєму, початок дванадцятої…
— То якого ж дідька…
— Кузино! — схвильовано перебила її ґрафиня де Монтальбан. — Сталося щось жахливе! Я… О, Господи!… Це жахливо!
— Що скоїлося?
— Кузен Іверо… Його побили.
— Рікарда?! — Марґарита миттю сіла в ліжку, звісивши ноги на підлогу, і заходилася на дотик шукати свій одяг. — Хто його побив? Як це трапилося?
— Я… я не знаю. Я недавно прокинулася… і не знайшла…
— От дідько! — роздратовано вилаялася Марґарита. — Я також не можу знайти! У вас є світло, кузино?
— Так, свічка.
— Тоді входьте. А ти, Тібальде, сховайся.
Двері прочинилися і до спальні прослизнула поспіхом одягнена ґрафиня де Монтальбан. У руці вона тримала запалену свічку в свічнику. Її розпатлане чорне волосся облямовувало неприродно бліде обличчя, зіниці очей були розширені від жаху, чуттєві губи тремтіли. Адель швидко поглянула на укритого по шию Тібальда, потім поставила на стіл свічку і звернула всю свою увагу на Марґариту.
Принцеса тим часом надягла коротку нижню сорочку і підібрала з підлоги панчохи.
— Розказуйте, кузино. Що ви знаєте?
Ґрафиня сіла на табурет і зітхнула.
— Недавно я прокинулася і не побачила… е-е… Я була не сама…
— Ви не побачили віконта де Біґора. Я знаю, кузино, ви були з ним. Що далі?
— Я трохи почекала, потім одяглася й пішла його шукати. Я розбудила лісника, і той сказав, що десь о десятій вони всі поїхали.
— Хто — вони?
— Панове де Шатоф’єр, д’Альбре і де Біґор.
— То це вони побили Рікарда?
— Я, далебі, не знаю. Але Сі… віконт де Біґор тут ні до чого. Він був зі мною, коли панове де Шатоф’єр і д’Альбре з кузеном Іверо подалися до лісу… Правда, спочатку вони ходили подивитися, як допитують злочинця…
— Якого злочинця?
— Я не знаю. Кажуть, у лісі схопили якогось розбійника і тут-таки, в підвалі, допитували його. З Санґоси спеціально був викликаний секретар міської управи, метр… він представився мені, але я забула його ім’я.
— Гаразд, біс з ними обома — і з тим розбійником, і з метром. Мене цікавить Рікард.
— В тім-то й річ, що цей метр, здається, безпосередньо зв’язаний з тим, що трапилося з кузеном Іверо.
— Нічого не розумію! — сказала Марґарита, натягуючи на себе сукню.
— І я нічого не розумію. — Не чекаючи, коли принцеса сама попросить її про це, Адель стала допомагати їй одягатися. — Коли я вирішила повернутися до кімнати і вже почала підійматися сходами, як раптом почула стогони…
— Це був Рікард?
— Так.
— Де він зараз?
— Там, де я його знайшла. У невеликій кімнаті під сходами.
— Він сильно побитий?
— Дуже сильно. Він був непритомний. За ним доглядав слуга — здається, особистий камердинер кузена Красунчика.
— Оце так!
— Але я не впевнена, там було досить темно. До того ж я розмовляла не з ним, а з метром… ага, пригадала! — з метром Ліворесом.
— І що він вам сказав?
— Нічого конкретного. Я вимагала від нього пояснень — ви ж розумієте, кузино, Рікард мені не чужий, і я вважала своїм обов’язком…
— Так, безперечно. Я розумію вас, Адель. Рікард ваш двоюрідний брат, і ви мали повне право вимагати пояснень.
— Проте метр Ліворес відмовився будь-що пояснювати. Він, бачте, заявив, що це державна таємниця, і без вашого на те дозволу чи дозволу вашого батька, він не має право нікому ні про що розповідати.
— Ти ба! Державна таємниця?
— Атож. Тоді я сказала цьому зухвалому метру, що ви тут, у садибі.
— І що він?
— Він дуже стривожився. Сказав, що справа невідкладна і що пан де Шатоф’єр з паном д’Альбре якраз і поїхали в Кастель-Бланко, щоб попередити вас про змову.
— Про змову?! — вигукнула Марґарита.
— Саме так він і висловився: попередити про змову.
— Де він?
— У вільній кімнаті навпроти. Я розважила, що ви напевно захочете переговорити з ним віч-на-віч, тому веліла йому піднятися разом зі мною.
— Ви правильно вчинили, кузино, — сказала Марґарита. — Дуже правильно… От дідько! Схоже, справджуються найгірші мої побоювання.
— Які побоювання? — подав голос Тібальд, який все ще лежав у ліжку.
— Це з приводу продажу душі Сатані, — відповіла принцеса, розправляючи сукню. — Чи кузенові Біскайському — що, як я вже казала, не має принципової відмінності. Адже, в суті, все одно кому продаватися — господареві чи його слузі… Гаразд, Тібальде, зараз я піду поговорю з цим метром… — Марґарита мимоволі притисла руки до грудей в марній спробі вгамувати болісне щеміння в серці. — А ти поки вдягнися і чекай мене тут. Кузино, — звернулася вона до ґрафині, — пригляньте, будь ласка, за Рікардом. Я скоро прийду.
За чверть години Марґарита в супроводі Тібальда та метра Лівореса спустилася сходами на перший
