мене, і про свого брата. А я не скажу нічого. Будьте ви прокляті!
Марґарита скрушно зітхнула і, похнюпившись, повернулася на своє місце.
— Треба розпитати Жоанну, — сказала вона. — Їй напевно щось відомо.
— Якраз цим зараз і займається Бланка, — відповів Філіп. — Кузен де Уельва відмовляється будь-що говорити, мовляв, кузина Жоанна однаково все знає, а сам він не збирається рити собі могилу. Мабуть, боїться зізнатися в тому, про що Жоанні невідомо.
— Правда, спочатку його високість з переляку зробив одну вельми цікаву заяву, — озвався Ернан.
— Яку?
— Ось дослівно: „Це Александр! Це він намовив мене вбити їх“.
—
— Дон Фернандо відмовився давати роз’яснення. Щойно я спитав: „Навіщо?“ — він як води в рот набрав. Та особисто для мене в цьому немає ніякої загадки. Коли ви ввійшли, пані, я саме пояснював друзям, що кинджал призначався пані Жоанні, а прут — віконтові Іверо.
— О, Боже!
— Так, принцесо. Дон Фернандо збирався вбити ґрафівну, а всю провину за це перекласти на вашого кузена Рікарда.
— Але як?
— Елементарно. Гадаю, що план був такий: спочатку дон Фернандо вбиває пані Жоанну і залишає в її тілі кинджал, що належить віконтові, а його самого щосили б’є прутком по голові — або в потилицю, або в скроню. Потім вимазує кров’ю який-небудь предмет у спальні — кут стола, поруччя крісла, одвірок дверей, чи ще щось на зразок цього, — і спокійнісінько йде геть, прихопивши з собою прут. А вранці, виявивши в спальні ґрафівни два тіла, всі подумали б, що це пан віконт убив пані Жоанну, але в останній момент вона відштовхнула його, чи, може, він сам втратив рівновагу — так чи інакше він впав, ударився об щось головою і також помер. Так би мовити, його спіткала кара Божа на місці злочину.
— Пречиста Діва Памплонська! — повторила Марґарита. — Але ж…
— Ви хочете сказати, що тоді виникло б законне питання: що спонукало Рікарда Іверо піти на вбивство пані Жоанни? Зловмисники передбачили і це. У тому пакеті, де буцімто… До речі, Сімоне. Пакет у тебе?
Сімон ствердно кивнув, видобув з-за вилоги камзола грубенький пакет і мовчки передав його Ернанові.
— Ось тут, — повідомив своїм слухачам Шатоф’єр, — по ідеї, мають бути боргові розписки віконта, викуплені ґрафом Біскайським у лихварів. Насправді ж цей пакет містить папери, покликані пояснити мотиви, що спонукали Рікарда Іверо до вбивства ґрафівни Жоанни. Подивимося тепер, яка багата фантазія в наших зловмисників. — З цими словами він витрусив вміст пакету собі на коліна. Раптом обличчя його видовжилося від безмежного подиву. — Побий мене грім! Це справді боргові розписки!
Фернандо також був украй приголомшений:
— Що?! Мої розписки!… Як же так?
Ернан пильно подивився на нього:
— Ага! Отже, ви не чекали їх побачити? Ну!
Фернандо промовчав. Погляд його зацьковано бігав по кімнаті.
— То це ваші розписки? — допитувався Шатоф’єр. — Це ви їх скупили? Не ґраф Біскайський?
— Що сталося, пане? — поцікавилася Марґарита. — Ви щось наплутали?
— Та ні. Мабуть, що ні. Мабуть, це сам дон Фернандо щось наплутав — взяв не той пакет чи… Ах, ти ж біс! — голосно вигукнув він і схопився на ноги. — Невже?… Перепрошую, пані. Філіпе, Сімоне, наглядайте за доном Фернандо. Ґастоне, за мною… Я сказав — за мною! Швидше!
Як очманілі, вони вибігли з кімнати, мало не збивши з ніг Бланку, що саме входила до покоїв. Вона провела їх здивованим поглядом, потім повернулася до Філіпа з Марґаритою.
— Що це з ними?
— Здається, — відповів Філіп, — вони побігли ловити твого… ґрафа Біскайського. Як я розумію, Александр підсунув Фернандо здоровенну свиню — вірніше, пакет з борговими розписками.
— Га?!
— Оце саме. — Філіп кинув швидкий погляд на кастільського принца. — Виявляється, це Фернандо викупив у лихварів всі векселі кузена Іверо.
— Так я й думала. В Александра не знайшлося б таких грошей, а до послуг Фернандо скарбниця ґрафства Уельви і всі скарби єзуїтів. — Бланка підійшла до наваррської принцеси і поклала руку їй на плече. — Мені дуже прикро, кузино. У мене просто немає слів…
Марґарита обхопила руками її талію і притислася до неї лицем. Плечі її затремтіли.
Бланка погладила її по голові.
— Я уявляю, як тобі боляче, люба. Загалом, Рікард був непогана людина, не те що мій брат Фернандо — його мерзенна витівка мене вкрай засмутила, проте не скажу, що я дуже здивована. Я завжди знала, що він покидьок.
— Атож, гарна в мене сестричка, — осміхнувся Фернандо, спідлоба дивлячись на неї. — Нічого сказати…
— От і не кажи нічого, раз сказати тобі нічого, — спокійно промовила Бланка, відсторонившись від Марґарити. Вона сіла у вільне крісло між Філіпом та Сімоном і продовжувала: — І дякуй Господові, Фернандо, що твоя доля залежить не від мене, а від Альфонсо. Так у тебе ще є шанс залишитися живим.
Філіп мимохіть пощулився.
— Ну як? — звернувся він до Бланки. — Ти щось вивідала у Жоанни?
— Так. Але про це трохи згодом, коли повернеться пан де Шатоф’єр. Я не хочу повторюватися, особливо, коли йдеться про дуже неприємні для всієї нашої сім’ї речі.
— А як Жоанна? — запитала Марґарита.
— У неї істерика. Та вона вже потроху заспокоюється.
— І ти залишила її саму?!
— Ні. З нею пан Гамільтон.
— Гамільтон? А він тут до чого?
Бланка зітхнула:
— Це буде ще один скандал, вірніше, скандальчик. Жоанна збирається за нього заміж.
— Отакої! — Марґарита ненадовго задумалася, а потім махнула рукою. — Ну, й нехай собі одружуються, мені це байдуже.
Філіп і Бланка здивовано перезирнулися.
„Щось трапилося“, — зрозуміли вони.
— І ти не заперечуватимеш? — запитала Бланка.
— А чому я маю заперечувати? Мені цей мезальянс лише на руку. Адже коли Александра стратять, Жоанна стане ґрафинею Біскайї, і для мене було б значно гірше, якби вона вийшла, скажімо, за віконта де Сан-Себастьян.
— Зрозуміло, — сказала Бланка, втім, ніскільки не переконана таким арґументом. — До речі, Філіпе, ти згадував про боргові розписки. У чому, власне, річ?
Філіп коротко розповів їй про те, як у пакеті, що, за припущенням Шатоф’єра, мав містити певні компрометуючі Рікарда Іверо документи, виявилися його боргові розписки.
— З виразу обличчя Фернандо було ясно, що Ернанова здогадка вірна, — підсумував він. — Особисто я не маю щодо цього жодних сумнівів. Та на видок цих векселів у нього аж щелепа відвисла. Очевидячки, ґраф Біскайський задумав якусь хитромудру гру і в останній момент підмінив пакет.
— Ага. І пан де Шатоф’єр з паном д’Альбре, як я розумію, подалися в покої Фернандо — перевірити, чи немає там ґрафа?
— Гадаю, що так.
Якийсь час вони мовчки чекали на Ернана й Ґастона. Бланка простягла Філіпові руку, і він стиснув її в своїй руці. Марґарита кусала губи і глибоко дихала носом. Фернандо тупо дивився собі під ноги.
— Кузино, — першою обізвалася Бланка. — Що ти робитимеш з Рікардом?
— Нічого.
— Як це нічого?
