зробити перший крок до примирення.
— І ви його зробили, монсеньйоре, — сказав Ернан.
— Так, зробив. Та чи не запізно? Я так довго й уперто відштовхував від себе Філіпа, що, боюсь, він не зможе і не захоче повернутися до мене… як мій син. Він житиме тут, буде моїм спадкоємцем — але не сином.
— Запевняю вас, монсеньйоре, ви помиляєтеся, — переконано відповів Шатоф’єр. — Філіп, як і раніше, шанує вас. І до речі, про спадок. Як я зрозумів з Філіпових слів, ви не лише визнаГте його своїм спадкоємцем, але й збираєтеся передати йому у володіння Беарн з Балеарами.
— Ах, це! — недбало відказав герцоґ, ніби мова йшла про якусь дрібницю. — Так, я поступлюся Філіпові Беарном, а ще зроблю його співправителем Ґасконі, аби він не почувався біля мене хлопчиком на побігеньках. Після всього, що сталося між нами сім років тому, для нього ця роль була б принизливою.
„Це вже точно“, — подумав Ернан і схвально кивнув.
— Ну а я, — продовжував герцоґ, — з радістю перекладу частину державних турбот на його плечі. Я вже старий, а він молодий і енерґійний, та й здібностей йому не бракує. Я чув, що він добре справляється з Кантабрією і вже зарекомендував себе в Кастілії як зрілий державний муж.
— Він зарекомендував себе ще тут, у Ґасконі, — зауважив Ернан. — Коли зумів залучити на свій бік більшість вельмож та сенаторів.
Це вже був удар по лежачому. Герцоґ вимушено всміхнувся і перевів сумний погляд на Ґабріеля, який за весь цей час не зронив жодного слова і лише уважно слухав їхню розмову. Він почувався дуже незатишно в товаристві одного з найзнатніших і наймогутніших князів католицького світу.
— Пане де Шеверні, — м’яко заговорив герцоґ. — Якщо я не помиляюся, шість років тому ви кілька місяців гостювали у Філіпа в Кантабрії. Чи це був ваш старший брат?
— Це був я, монсеньйоре, — відповів Ґабріель. — Я старший з братів. У вересні сорок п’ятого року я приїхав на запрошення вашого сина і пробув Сантандері до весни сорок шостого.
— Цебто до смерті вашої сестри?
— Я повернувся до Франції через місяць після того, як померла Луїза. Вірніше, з’явився батько і забрав мене. Він звинуватив вашого сина у смерті Луїзи і… — Ґабріель глибоко вдихнув, набираючись сміливості. — Даруйте, монсеньйоре, але він вважає, що це у вас на зразок сімейної традиції… мм… коли жінки вмирають під час пологів.
Герцоґ спохмурнів, але не образився.
— Можливо, ваш батько недалекий від істини, юначе, — глухо промовив він. — Адже в Писанні сказано, що гріхи батьків спокутують діти. І повірте, мені шкода, що кара Божа впала на вашу сестру, ні в чому не винну дівчину… — Герцоґ помовчав, гадаючи, чи не для того Ернан привів сюди Ґабріеля, щоб викликати в нього докори сумління. — А опісля ви більше не бачилися з Філіпом?
— До вчорашнього вечора ні.
— Я чув, що в Кантабрії ви потоваришували.
— Смію сподіватися, монсеньйоре, що ваш син досі вважає мене своїм другом. Усі ці роки ми з ним регулярно переписувалися, незважаючи на те, що мій батько був категорично проти. Коли до нас дійшли чутки про… про поведінку пана ґрафа, він розцінив це як образу пам’яті Луїзи, і вимагав від мене, щоб я припинив з ним будь-які стосунки.
— Але ви не припинили?
— Ні, монсеньйоре. Я пішов проти батькової волі, бо не поділяв його думки про вашого сина.
Герцоґ важко зітхнув:
— Атож, ваш батько надто категоричний. Філіпова поведінка варта суворого осуду — з цим важко не погодитися; але такий вже він за вдачею. Серед людей немає безгрішних, у кожного є свої недоліки, і його велелюбність… втім, будемо відверті, його розпусність — одна з незаперечних його вад. Боюсь, це в нього в крові, від народження.
Розімлілий від випитого вина Ернан хитро всміхався. Після повернення він уже встиг побачитися з Ґастоном д’Альбре, і вони дуже приємно провели вечір, смакуючи пікантні історійки про толедського гульвісу дона Феліпе з Кантабрії.
— Що правда, то правда, — промовив Шатоф’єр. — Філіп змалку був неабияким серцеїдом, дівчата довколо нього так і вилися. А в Кастілії він так загуляв… Між іншим, пліткарі кажуть, що навіть Констанца Орсіні не встояла перед Філіповими чарами.
Герцоґ насилу сховав усмішку.
— Сумніваюся, — сказав він. — Філіп дуже поважає принца Альфонсо, щоб звабити його дружину. В усякому разі я в це не вірю.
— А от щодо Марії Араґонської ніяких сумнівів немає, — правив своєї Ернан. — Не даремно ж принц Фернандо де Уельва так уївся на Філіпа. Ще б пак! Адже з ласки вашого сина у нього виросли
Герцоґ кивнув:
— Авжеж, до мене доходили чутки, що тоді був добрячий скандал. Однак про цей роман розповідають стільки всього, що я навіть не знаю, чому вірити, а чому ні, важко зрозуміти, де кінчається правда і починається вигадка. Так, за моїм відомостями, Філіп збирався одружитися з Бланкою, і про серйозність його намірів свідчило хоча б те, що восени він звернувся до найсвятішого отця за дозволом на цей шлюб. Аж раптом я дізнаюся, що король якось похапцем віддав Бланку за ґрафа Біскайського. Дивина та й годі! — Герцоґ розгублено знизав плечима. — І якщо це Філіп відмовився від цього шлюбу, то він утнув велику дурницю. Бланка була б чудовою партією для нього. Кажуть, вона вродлива, розумна, порядна. До того ж батько зробив її ґрафинею Нарбоннською — ще коли ладив її за дружину Авґустові Юлію Римському.
— Гарний посаг, — погодився Шатоф’єр. — Було б заманливо приєднати Нарбонн до Ґасконі. Якщо коли-небудь Філіп надумає потіснити свого дядька з престолу, то він ще пошкодує, що свого часу не одружився з принцесою Бланкою.
Герцоґ пильно подивився на Ернана, але від коментарів утримався.
„Нове покоління, — з сумом подумав він, втомлено опустивши погляд. — Молоде, невгамовне, войовниче. Боюся, дуже скоро настане край хиткому миру в Ґаллії…“
Цієї миті за живою зеленою стіною з виноградної лози почулося шелестіння гравію під чиїмись ногами і рипіння шкіряного взуття. Кроки були швидкі, впевнені, вони лунали все ближче й ближче і затихли біля входу в альтанку.
Герцоґ підвів очі й побачив на порозі невисокого стрункого юнака двадцяти років, із золотистим волоссям і небесно-синіми очима. Його костюм та черевики були покриті свіжим пилом, а строкате перо на капелюсі зламане. На вродливому обличчі юнака блукала збентежена усмішка.
— От я й повернувся, батьку, — схвильовано мовив він.
Лише з другої спроби герцоґові вдалося звестись на ноги.
— Ласкаво прошу додому, Філіпе, — важко дихаючи, сказав він і, спершись рукою на край стола, зробив один невпевнений крок назустріч синові. — Я радий, що ти повернувся до мене… — Тут голос його зірвався на схлип. Долаючи раптову слабість, він швидко підступив до Філіпа і після секундних коливань міцно обняв його за плечі. — І пробач мені, синку. Якщо зможеш…
Філіп теж схлипнув. На очі йому набігли сльози, та він не соромився їх. Лише зараз він у повній мірі збагнув, як бракувало йому раніше батьківської любові й турботи. Упродовж багатьох років між двома рідними по крові людьми стояла тінь давно вмерлої жінки — дружини одного, матері іншого. Вона заважала їм зблизитися, зрозуміти один одного, відчути себе членами однієї сім’ї; вона була каменем спотикання в їхніх стосунках. І знадобилося цілих два десятиріччя, щоб вона, нарешті, пішла туди, де їй належало бути — у царство тіней, звільнивши в чоловіковім серці місце для сина, а синові повернувши батька…
Незабаром біля фонтана перед альтанкою зібралися майже всі герцоґові дворяни, а той, відступивши на крок, ніяк не міг відвести від Філіпа сяючого погляду. Вперше він дивився на нього очима, з яких спала облуда минулих літ, уперше він бачив у ньому свого сина, свою кров і плоть — а також кров і плоть жінки, яку любив понад усе на світі.
— Господи! — прошептав герцоґ. — Таж у тебе материнська усмішка, Філіпе!… Як я не помічав цього
