Принц Ґаллії

в нього найсвіжіші толедські плітки.

Філіп підійшов до батька та гурту прелатів.

— Панове, — сказав він. — На жаль, я мушу залишити вас — маю невідкладну кореспонденцію.

— Авжеж, — погодився герцоґ, відходячи з Філіпом убік. — Державні справи не дають нам спокою ні вдень, ні вночі… Гм. Такою ж мірою це стосується і справ любовних… Та що ти шарієшся, мов та невинна панночка! — додав він з усмішкою. — Це ж зовсім не годиться для такого затятого серцеїда, як дон Феліпе з Кантабрії… Ну, гаразд, іди розбирайся зі своєю кореспонденцією, а я тим часом трохи відпочину. Коли звільнишся, неодмінно зайди до мене. Є одна справа, також невідкладна, а в наступні кілька днів нам навряд чи випаде спокійно поговорити. Там, — герцоґ невизначено махнув рукою, маючи на увазі місто за внутрішніми мурами замку, — вже почалися орґії. У нас незабаром буде те ж саме.

— Добре, батьку, — сказав Філіп. — Я постараюся звільнитись якнайшвидше.

Перевдягнувшись, Філіп усамітнився в своєму кабінеті, передусім розпечатав другого листа і замилувано всміхнувся, упізнавши по-дитячому незграбний почерк принцеси Нори. Але ця замилувана усмішка миттю зникла з його лиця, щойно він прочитав перші рядки:

„Коханий мій!

У ці сумні для мене і всієї нашої родини дні, затьмарені втратою царственого батька, я наважилась написати тобі, спонукувана до того важкими хмарами-громовицями, що насуваються на раніш ясний та чистий небосхил нашого кохання…“

Філіпове серце стислося й болісно защеміло. Ще нічого не знаючи про природу згаданих Норою хмар- громовиць, він уже зрозумів, що втратив її так само безглуздо й винятково зі своєї вини, як раніше втратив Бланку…

„…Король, брат мій, вирішив по закінченні жалоби йти війною на ґрафа Хуана Портуґальського (прости, Господи, його грішного — адже він наш дядько!). Альфонсо вже підписав едикт про позбавлення його всіх титулів та володінь за бунт і непокору королівській владі. Однак він побоюється, що в майбутній війні єзуїти нададуть таємну допомогу дядькові Хуану, а то й відкрито візьмуть його бік, спровокувавши в країні міжусобицю. У зв’язку з усім цим брат вважає за необхідне заручитися підтримкою імператора Римського. Виявляється, ще за свого життя, напередодні твого від’їзду до Ґаллії, батько мій отримав конфіденційне послання від Авґуста Юлія, в якому той повідомляв, що незабаром папа Павло має задовольнити його клопотання про розлучення з імператрицею, оскільки новий лікарський консиліум, скликаний Святим Престолом, одностайно визнав, що, подарувавши імператорові дочку, вона стала безплідною і вже не в змозі народити йому сина — наступника престолу. Правда, офіційне рішення консиліуму ще не оприлюднене, проте Авґуст Юлій запевняє, що за цим справа не стане — вердикт остаточний і потребує лише формального затвердження з боку найсвятішого отця, який обіцяє підписати його в середині травня разом з актом про розривання шлюбу…“

Дочитавши до цього місця, Філіп відкинувся на спинку крісла і міцно, аж до болю, прикусив нижню губу. На обличчя йому набігла пекуча краска гніву та сорому. Тепер він зрозумів, чому минулого тижня його гонець повернувся з Толедо без конкретної відповіді. І зовсім не тому, що Фернандо IV був при смерті.

Але ж Альфонсо, його друг… Втім, ні. Передусім, він король Кастілії, і його щонайперший обов’язок — дбати про благо своєї країни. Якщо влаштований Фернандо IV шлюб старшої доньки з Александром Біскайським був, по суті, примхою короля, виявом його людської слабкості (а відверто кажучи, справжнім свинством щодо Філіпа і, особливо, Бланки), то рішення Альфонсо XIII віддати свою меншу сестру за Авґуста XII Римського було продиктовано суто державними міркуваннями.

Віднедавна Італія активно прагнула до тісного політичного союзу з Кастілією, чиї останні успіхи в Реконкісті[17] і не менш успішна внутрішня політика, спрямована на централізацію та зміцнення королівської влади, поступово перетворювали її на наймогутнішу державу на заході європейського континенту. З цією метою покійний імператор Корнелій IX віддав свою племінницю Констанцу Орсіні за наслідного принца Кастілії Альфонсо. З цією ж метою імператор Авґуст XII захотів одружитися з кастільською принцесою Бланкою. А що ж до його першого шлюбу — з Ізабеллою Французькою, найменшою з одинадцяти дітей Філіпа-Авґуста II, то він не приніс римській короні нічого, крім гірких розчарувань. Невдовзі після смерті великого французького короля і початку правління його онука Філіпа-Авґуста III (який, до речі, був на тринадцять років старшим за свою тітку, імператрицю Ізабеллу) Франція стала стрімко втрачати свої позиції провідної держави, чому великою мірою посприяли реліґійні авантюри короля та бездарне правління країною за його відсутності королеви Хуани Портуґальської.

Переконавшись у політичній безплідності свого шлюбу з Ізабеллою Французькою і втративши надію на народження наступника престолу (а за римськими законами таким міг бути лише син), Авґуст XII п’ять років тому звернувся до папи з проханням про розлучення. Однак цей його намір наразився на шалений спротив французьких кардиналів, уражених у своїй національній гордості, а також прихильників Ґвідо Конті, герцоґа Неаполітанського, чий рід мріяв про повалення династії Юлія ще з прадавніх часів. Навіть найближчий родич імператора, його дядько Валерій Юлій з численним потомством, нишком ставив палиці в колеса небожеві, більше дбаючи про інтереси свого старшого сина, аніж про благополуччя держави та всього роду Юліїв.

Минав час, кожен наступний лікарський консиліум перетворювався на фарс, грузнучи в безплідних дискусіях щодо гаданої безплідності Ізабелли Французької, і вже ніхто всерйоз не розраховував на сприятливий для Авґуста XII результат, аж раптом авторитетні вчені мужі несподівано для всіх порозумілися, облишили свої суперечки і одностайно визнали імператрицю неспроможною мати дітей. Трохи згодом до Філіпа дійшли чутки, що звістка про одруження Бланки з ґрафом Біскайським переповнила чашу терпіння молодого імператора, і він вчинив грубий тиск на членів консиліуму — як стверджували злі язики, не погребував навіть особисто пригрозити деяким непокірним світилам медичної науки фізичною розправою. Так воно було чи ні, але Авґуст XII поспішав не даремно, і якщо він справді вдався до погроз, то зробив це вчасно і з належною рішучістю.

Філіп трохи пожурився з того приводу, що надто зволікав з одруженням з Норою, і разом з тим подякував небесам, що не був заручений з нею офіційно, уникнувши, таким чином, ще більшого приниження — публічного розірвання заручин з боку нареченої. Почасти його втішила і навіть розвеселила думка про те, як почуватиметься імператор, коли першої ж шлюбної ночі виявить, що його юна дружина, крихітка Нора, вже була в ужитку і, мало того, для свого ніжного віку досить вправна і досвідчена в коханні.

„Ось, маєш! — зловтішався він на адресу Авґуста XII. — Їж не подавися!“

Продовживши читати листа, Філіп дізнався, що імператор, поки неофіційно, попросив Нориної руки і отримав від Альфонсо згоду за умови, що Італія надасть Кастілії військову допомогу в боротьбі проти Хуана Портуґальського. Натомість кастільський король обіцяв, що приборкана Портуґалія стане посагом Нори, щоправда, з двома істотними засторогами. По-перше, ґрафство й надалі залишатиметься під суверенітетом Кастілії, а по-друге, згодом воно має перейти у володіння молодших дітей імператора та Нори — наступник же римського престолу не матиме на нього жодних прав. Навіть за таких обмежень пропозиція Альфонсо була дуже принадною для Авґуста XII: упродовж останніх двох сторіч у римських імператорів постійно боліла голова, як улаштувати майбуття своїх менших синів, не надто утискаючи при тім решту родичів та представників інших могутніх сімей Італії.

Закінчувався Норин лист так:

„…Передбачаючи вічну розлуку, коханий мій, я хочу востаннє побачитися з тобою, і, якщо ти не маєш змоги приїхати до Толедо, благаю тебе бути присутнім на урочистостях у Памплоні, що відбудуться на початку вересня цього року з нагоди вісімнадцятиріччя кузини нашої, наваррської принцеси Марґарити, і які я відвідаю, коли буде на те воля Божа та згода брата мого, короля.

Твоя навіки,

Нора.“

Філіп сумно всміхнувся.

„Що ж, Норо, прощавай, — подумав він. — І пробач за все. Мені шкода, що так вийшло, дуже шкода, та, видно, це наша доля. Над нашим коханням з самого початку тяжів фатум, і може, так буде краще для нас обох. Ти станеш королевою Італії, люба, зичу тобі щастя, багато дітей, і нехай імператорська корона розвіє твій смуток. Ну, а я… Та що й казати! Якось я проживу і без тебе, і без союзу з Кастілією, хоч і те й інше мені не завадило б“.

З важким зітханням Філіп акуратно склав листа і сховав його в скриньці з іншою кореспонденцією, а потім ще кілька хвилин просидів у похмурій задумі, сумовито дивлячись крізь відчинене вікно в ясне весняне