неодноразово казав батькові, що катарська єресь для Інморте лише привід для вторгнення в Араґон, та він не захотів прислухатися до моїх слів. Певна річ, якби його задум здійснився, ми б отримали у своє володіння ґрафства Садаба, Хака, Леріда і Тарраґона — проте тоді на решті території Араґону утворилася б Араґонська область ордену Серця Ісусового. Сподіваюся, ти розумієш, які б наслідки це мало для нас?… Можеш не відповідати, я бачу, що розумієш. А от твій дід не розумів цього, він був засліплений реліґійним фанатизмом, чистота віри була для нього понад усе. Він забув, що найперший обов’язок кожного правителя — дбати про благо своєї держави, про добробут людей, що мешкають на підвладних йому землях. І ніщо не повинно відволікати нас від виконання цієї високої місії, покладеної на нас самим Богом, чиїм ім’ям ми так часто прикриваємося, коли чинимо щось лихе і недобре. — Герцоґ говорив жорстко, слова злітали з його вуст, як вирок, що його він виносив своєму батькові. — Як на мене, то нехай наші церковні діячі улагоджують всі свої суперечки на теолоґічних семінарах та диспутах і не вдаються до військової сили, бо зброя — кепський арґумент, в бою перемагає не той, хто правий, а той, хто сильніший. Ще три сторіччя тому церква переслідувала всіх, хто стверджував, що земля має форму кулі, тоді це було оголошене єрессю; а тепер це вважається незаперечним фактом, хоч досі нікому ще не вдавалося досягти Індії західним шляхом. А згідно з буллою папи Іоана XXIV це взагалі неможливо: Господь, бачте, навмисно створив Океан таким неосяжним, що його неможливо переплисти, аби люди, бува, не сплутали сторони світу, щоб східні землі завжди були на сході, південні — на півдні, північні — на півночі, а західні — на заході… — Герцоґ скептично всміхнувся. — Ну, а коли ці самі люди врешті знайдуть спосіб переплисти Океан — тоді що? Церкві знову доведеться переглянути свої доктрини, визнати, що її колишні пастирі явно поквапилися необґрунтованими висновками, — а це не додасть їй авторитету. От що я скажу тобі, Філіпе: якщо не знаєш, на чиєму боці правда, спершу знайди її і лише тоді втручайся. А як не знайдеш, то зоставайся якомога нейтральнішим, у жоднім разі не офіруй своїми принципами, бо нарівні з необачністю, безпринципність — непростима вада для государя. Мій батько, може, й був певен правоти папи Інокентія, але я — ні. І взагалі, нам, світським володарям, краще не втручатися в церковні справи, бо за великим рахунком у кожного нового понтифіка своя, нова, особлива правда. Так було і з катарами. Інокентій П’ятий відлучив їх гамузом від церкви і нацькував на них Інморте та мого батька. Інокентій же Шостий просто передав справу на розгляд конґреґації священної канцелярії, ватажки катарів визнали помилковість деяких своїх тез, відреклися від помилок, а в іншому виявилося, що їхнє вчення цілком узгоджується з католицькими доґмами. Мало того, тепер і східні християни ніякі не єретики і не віровідступники! Всі ми, на думку папи Павла Сьомого, діти однієї Вселенської Церкви і віримо в одного Бога, причому віримо однаково правильно, тільки славимо Його трохи по-різному — та це, як стверджує найсвятіший отець, невелика біда… А втім, — додав герцоґ, — така правда мені більше до вподоби, ніж та, колишня, коли з усіх амвонів піддавали анафемі грецького патріарха разом з його паствою…
Свій портрет батько прокоментував так:
— Ось коли ти розповідатимеш своєму синові про його предків, тоді й скажеш йому, щo я зробив доброго в житті, а в чому припустився помилок.
Відтак герцоґ перейшов до останнього портрета.
— А це твоя мати Ізабелла, — тужливо промовив він.
Вже вкотре Філіп пильно вдивився в округле дитяче личко з невиразними, подекуди неправильними рисами. Його мати… Це слово викликало в Філіповій уяві образ іншої жінки, Амелії Аквітанської, яку він називав своєю мамою. А коли її не стало, він відчув себе круглим сиротою, так горював за нею, так тужив… Саме тоді він втратив свою матір, свою
Як завжди на згадку про матінку Амелію, Філіп засумував, а на очі йому навернулися сльози. Зусиллям волі він примусив себе повернутися до дійсності і знову зосередив увагу на портреті. Яка ж вона була в житті — жінка, що народила його? Батько нестямно кохав її, поводився, кажуть, як правдивий шаленець. Заради неї він ладен був розпалити міжусобицю в королівстві, зненавидів рідного сина за її смерть, двадцять років розтратив даремно, живучи одними лише спогадами про неї. В усіх без винятку баладах про Філіпових батьків неодмінно оспівується дивовижна краса юної ґалльської принцеси, та й старі дворяни одностайно стверджували, що герцоґиня Ізабелла була блискуча красуня. А от на портреті вона здається сущим сірим мишеням. І не лише на цьому портреті, а й на трьох інших — у батьковій спальні, у столовій і в церемоніальному залі — вона така ж сама, анітрохи не краща.
То, може, припустив Філіп, його мати була відзначалася тією особливою вродою, для якої художники ще не винайшли відповідних мистецьких засобів, щоб бодай у загальних рисах передати її мазками фарби на полотнищі. Він вже стикався зі схожою ситуацією. Якось, майже чотири роки тому, дон Фернандо намірився був надіслати імператорові в подарунок портрет Бланки, проте нічого путнього з того задуму не вийшло — всі портрети були забраковані на сімейній нараді як дуже невдалі, зовсім не схожі на ориґінал. Деякі майстри пояснювали свою невдачу тим, що Бланка страх яка непосидюща, інші нарікали, що її обличчя надто вже рухливе і неможливо вловити його сталих рис, а знаменитий маестро Ґалеацці навіть наважився заявити королю, що з погляду художника його старша дочка негарна. Філіп був обурений цією заявою не менше, ніж дон Фернандо. Вже тоді він перебував під владою Бланчиних чар, дедалі більше переконуючись, що вона — найчарівніша дівчина в усьому світі, і заява маестро здалася йому блюзнірською. Тоді він узяв слово й зопалу звинуватив найвидатнішого художника сучасності в бездарності, а все сучасне образотворче мистецтво — в неспроможності…
Філіп дивився на портрет матері, а думав про Бланку. Він не міг зрозуміти, чому вона відмовилася стати його дружиною, чому відкинула план, запропонований падре Антоніо. Якийсь час Філіп намагався втішити себе тим, що Бланка просто не наважилася піти проти батькової волі, та цей арґумент не витримував жодної критики. Вона не належала до тих дівчат, що беззаперечно скоряються чужій волі, хай навіть волі батьків. Аби ж то в неї не було ніякого виходу — проте вихід був! Бланка знала, що Філіп хоче одружитися з нею, знала, що він просив у короля її руки і звертався до Святого Престолу за дозволом на їхній шлюб. Також вона знала, що батько віддає її за ґрафа Біскайського аж ніяк не з державних міркувань. Падре Антоніо розповів їй усе, чітко змалював ситуацію і запропонував блискучий план, який напевно мусив спрацювати. Але вона відмовилася!
Цього Філіп подарувати їй не міг. Він розцінював це, як зраду з її боку. Які б не були причини її нелоґічного вчинку, одне було безперечно: вона віддала перевагу ґрафові Біскайському…
„Ну, чому? — вже вкотре подумки запитав Філіп. — Чому ти так учинила?…“
— Гаразд, — нарешті обізвався герцоґ, порушуючи тягучу мовчанку. — Ми віддали данину минулому, тепер час поговорити про майбутнє. Присядьмо, Філіпе.
Чи влаштував батько так з певним наміром, чи, може, це вийшло ненавмисно, проте, сівши в запропоноване крісло, Філіп майже фізично відчув на собі погляд свого предка та тезки, маркґрафа Войовника. Славний пращур суворо дивився з портрета на нащадка і, здавалося, зазирав йому вглиб душі, вгадуючи найпотаємніші його думки…
Герцоґ улаштувався в кріслі навпроти Філіпа, поклав лікті на поруччя і сплів перед собою пальці рук.
— Сподіваюся, сину, ти вже здогадався, про що буде мова? — А після ствердного кивка Філіпа продовжив: — Отож я не вбачаю потреби у вступному слові чи то в напучуванні. За два тижні тобі виповниться двадцять один рік, ти вже доросла людина, ти князь, суверенний государ, і в твоєму віці, при твоєму високому положенні, зовсім не годиться бути неодруженим.
Зі свого власного гіркого досвіду герцоґ знав, як часом буває боляче чути слово „вдівець“, тим-то й сказав „неодруженим“. Філіп це зрозумів і поглядом подякував йому за делікатність.
— Я цілком згоден з вами, батьку. Щиро кажучи, я навіть здивований, що ви так довго зволікали з цією розмовою.
— Коли я дізнався, — пояснив герцоґ, — що наступного дня після повернення ти надіслав до Кастілії гінця з офіційним листом, то вирішив трохи зачекати. Про зміст цього листа я достеменно не знаю, але припускаю, що ти просив у короля руки принцеси Елеонори.
— Ага, он воно як… — промурмотів Філіп, червоніючи. — Зрозуміло…
Він замовк і збентежено опустив очі. Він не знав, що й відповісти. Брехати не хотів, а сказати правду… Йому було соромно, він був страшенно злий на себе — і не лише на себе. Прагнучи помститися королю, він усіляко відтягував своє одруження з Норою, а коли врешті наважився, то спіймав облизня — і не від кого іншого, як від свого друга Альфонсо…
