небо. Нарешті він рішуче труснув головою, проганяючи невеселі думки і викликав секретаря, що чекав у сусідній кімнаті. Наказавши йому розшукати падре Антоніо і під його керівництвом написати розпорядження на ім’я сенешаля Кантабрії, Філіп нашвидку перекусив і, пам’ятаючи про свою обіцянку чимшвидше звільнитися, подався до батька.
Герцоґські покої були розташовані у протилежному крилі палацу. Щоб скоротити шлях, Філіп пішов через парк і на одній з алей, у тіні великого платана, несподівано зустрів Амеліну. Кузина засапано дихала, як це буває після швидкого бігу, щоки в неї були розпашілі, ошатний капелюшок зсунувся набакир, а розпущене довге волосся було безладно розкидане по її плечах, золотими хвилями спадаючи їй на груди і прикриваючи лице. Помітивши зі свого вікна, як Філіп вийшов у парк, вона прожогом кинулась йому назустріч, палаючи бажанням побачитися з ним сам на сам.
З дитинства знайомим Філіпові жестом Амеліна прибрала з обличчя волосся і, трохи схиливши до правого плеча голову, спрямувала на нього погляд, сповнений любові та обожнення. П’ять років тому вона народила сина і за прикладом своєї матері (їхньої матері!) годувала його власними грудьми — та це нітрохи не зашкодило її фіґурі. Бувши підлітком, Амеліна обіцяла стати сліпучою красунею і таки перевершила всі сподівання. Гарненький бутон розкрився, обернувшись на розкішну, духмяну троянду.
До Тараскона вона приїхала лише вчора, пізно ввечері, коли Філіп вже ліг спати, щоб як слід відпочити перед коронацією. І якщо не враховувати короткого побачення рано вранці і тих поглядів, якими вони обмінювалися в соборі і на зворотному шляху, це була їх перша справжня зустріч після семи довгих років розлуки…
Філіп дивився на неї, не тямлячи себе від захвату. Його охоплювала солодка, п’янка знемога, і він відчував, що давня любов до Амеліни, яку колись витіснила з його серця Луїза, відроджується в ньому знову і з новою силою.
Весело щебетали пташки, тихо шумів вітер у кронах дерев, навколо не було ні душі, а вони все стояли мовчки за крок одно від одного, обмінюючись ніжними поглядами і згадуючи минуле. Нарешті Амеліна підступила впритул до Філіпа, поклала руки йому на плечі і підняла до нього своє лице.
„Стережися, Сімоне!“ — промайнуло в його затьмареній свідомості.
Швидкі, жадібні, жагучі поцілунки, сльози на очах Амеліни, що їх він негайно висушував ніжними доторками своїх губ, стрімке биття двох сердець, що злилися воєдино… Усі ці роки на чужині Філіпові так бракувало її, рідної, любої сестрички, яка самовіддано кохала його, яка розуміла його з півслова. І ось вона знову з ним, у її погляді він прочитав колишню любов, помножену на довге чекання, і готовність будь-якої миті віддатися йому цілком, до останньої своєї часточки…
Згадавши, що його чекає батько, Філіп відчайдушним зусиллям волі примусив себе вивільнитися з Амеліниних обіймів, винувато поцілував її маленьку долоню і бігцем, не озираючись, кинувся геть від неї…
Розділ XII
Шлюб — справа державна
Вони стояли перед першим з шеренги портретів, що висіли на стіні один за одним, розділені широкими вікнами, крізь які просторий герцоґів кабінет щедрими потоками заливало денне світло. Це приміщення герцоґ рідко використовував за його прямим призначенням; всіма поточними справами він звичайно займався в іншому, скромнішому й затишнішому кабінеті, а тут улаштовував наради з міністрами, давав малі аудієнції і час від часу збирав найближчих родичів, щоб спільно обговорити деякі сімейні проблеми.
Цього разу в кабінеті було лише двоє людей — Філіп та його батько.
— Сину мій, — промовив герцоґ, помахом руки вказуючи на портрети. — Ряд цей можна продовжити в минуле на багато-багато облич, проте не годиться нам вдаватися в надмірну пиху, розміщуючи тут зображення всіх наших найясніших предків. Досить і одного короля — засновника чоловічої лінії, аби збагнути всю глибину родоводу нашого, що сягає своїм корінням сивої давнини, тих часів, коли світ ще не був осяяний світлом Нового Заповіту, коли Господь Ісус ще не прийшов на землю, щоб своєю мученицькою смертю спокутувати людські гріхи…
— Ти, певна річ, знаєш, що це Корнелій П’ятий, король Італії, імператор Римський, — після короткої паузи продовжив герцоґ, дивлячись на перший портрет. — Поганенький він був государ, надміру запальна та легковажна людина. Товстун, ласун, сластолюбець, з дитячих літ він загрузнув у насолодах столу та ліжка. Єдине, що він умів робити, то це дітей, і слід віддати йому належне, у цій царині він не мав собі рівних як серед християн, так і серед мавританських, сарацинських та турецьких вельмож… Ну, хіба що біблійний цар Соломон наплодив більше синів та дочок — але це було дуже давно, та й не виключено, що Священне Писання трохи прибріхує… Гм, хай простить мене Господь, якщо я богохульствую… Так от, — герцоґ перейшов до наступного портрета, — син Корнелія, Карл, був десь у четвертому десятку його байстрюків. Він з’явився на світ унаслідок поїздки герцоґині Аквітанської до Рима погостювати у свого кузена, імператора, тим часом як її чоловік, герцоґ Карл Другий, воював у Палестині за звільнення Гробу Господнього і звідки, на своє щастя, не повернувся, загинув у бою з сарацинами. За дивним збігом обставин, це сталося наступного дня після того, як герцоґ отримав листа від свого меншого брата, в якому повідомлялося, що на тринадцятому місяці його відсутності герцоґиня народила йому сина-спадкоємця… Гм, свого часу дехто вбачав між двома цими подіями безпосередній зв’язок… Менший брат небіжчика, герцоґ Людовік Третій, на біду своїх нащадків, був дуже делікатний і нерішучий. Він не став роздмухувати скандал і не вимагав від короля та Сенату визнання Карла незаконнонародженим. Його цілком задовольнило те, що герцоґиня-вдова від імені свого сина відмовилася від будь-яких претензій на герцоґську корону. Через шістдесят сім років цим скористався Філіп, син Карла, і відразу після смерті герцоґа Людовіка Четвертого заявив про свої права на спадок. Цікавий, до речі, юридичний казус: він зовсім не заперечував, що його батько — позашлюбний син імператора Корнелія, а проте той був народжений у законному шлюбі ще за життя герцоґа Карла Другого — і протилежне не доведене. Звісно ж, спадкоємці Людовіка Четвертого негайно порушили справу про визнання незаконнонародженості покійного маркґрафа Карла, одначе наш предок, Філіп Войовник, також не сидів склавши руки. Ґалльський Сенат обмежився в своєму остаточному рішенні кількома обтічними фразами, що нікого ні до чого не зобов’язували, король Арман Другий звернувся до обох конфліктуючих сторін з проханням утриматися від кровопролиття, а Сенат Аквітанії з розкритими обіймами зустрів свого нового герцоґа — Філіпа Першого… Гадаю, високоповажні сенатори, що радо вітали нашого предка Войовника, не були б такі одностайні, якби могли передбачити майбутнє і знали, яким — скажемо відверто — негідником буде їхній наступний герцоґ, Карл Третій…
Батько продовжував розповідь, переходячи від одного портрета до іншого. Майже все, що він говорив, Філіп неодноразово чув від інших оповідачів, та навіть раніше відоме тепер бачилося йому в новому світлі — адже він також має зайняти своє місце в цій шерензі правителів.
— Твій дід Робер, вірний слуга престолу Святого Петра, — вимовляючи ці слова, герцоґ скептично посміхнувся, і його посмішка не пройшла повз Філіпову увагу. — Вогнем та мечем викорінював він катарську єресь[18] в Араґоні. Укупі з Інморте він звитяжно боровся проти тогочасного реґента Араґону Корнелія Юлія[19], що вступився за катарів… Інморте, — повторив герцоґ з ненавистю та огидою в голосі. — Ім’я-то яке[20]! За тридцять років свого перебування на посаді ґросмейстера єзуїтів він перетворив орден на пекельне кодло. Раніше, на початку цього, наприкінці минулого сторіччя, лицарі Серця Ісусового були істинними лицарями віри Христової. Разом з Кастілією та Араґоном вони мужньо боролися проти маврів, своїми власними силами звільнили від невірних крайній південний захід Іспанії від Олісіпо[21] до мису Сан-Вісенте — не заперечую, їх орденові заслужено дісталися ці землі під Лузітанську область. Та з приходом до влади Інморте Лузітанія[22] стала такою ж виразкою на тілі Іспанії, як і Ґранадський емірат. Орден єзуїтів перетворився на всюдисущу теократичну державу. У всіх трьох областях ордену встановлені драконівські порядки, введене поголовне рабство для всіх плебеїв та нехристиян; причому рабство не в нашому розумінні цього слова, а рабство в тій формі, в якій воно існувало в найпохмуріші періоди історії Римської Імперії та за єгипетських фараонів. Я
