— Називай мене Філіпом, любонько… О, Боже, яка ж ти гарненька! Ти просто зводиш мене з розуму! І я справді здурію… якщо зараз не поцілую тебе.
Що він і зробив. Його поцілунок був довгим і ніжним; таким довгим і таким ніжним, що у Матільди аж дух захопило.
Потім вони цілувалися жадібно, несамовито. Відсутність досвіду Матільда компенсувала самовідданістю юної дівчини, що вперше пізнала кохання. У кожний поцілунок вона вкладала всю свою душу і з кожним новим поцілунком чимраз дужче п’яніла від захвату, відчуваючи якесь радісне потрясіння.
Філіп підхопив напівнепритомну дівчину на руки, переніс її на канапу і, весь тремтячи від нетерпіння, гарячково став стягувати з неї сукню. Трохи опам’ятавшись, Матільда перелякано відсахнулася від нього й обсмикнула спідниці.
— Що ви, монсеньйоре! — злякано промовила вона. — Це ж… Адже сюди можуть увійти… І побачать…
— Ну, й нехай бачать… Ах, справді! — схаменувся Філіп. — Твоя правда, крихітко. Даруй, я зовсім втратив голову. Я ж казав, що ти зводиш мене з розуму. — Він обняв її за плечі. — Ходімо, любонько.
— Куди? — злякано спитала Матільда.
— Як це куди? Звісно, до спальні. У ліжечко.
Матільда вирвалася з його обіймів.
— О, Боже! — вигукнула вона, відступаючи все далі від нього. — До спальні?!… Не треба! Прошу вас, не треба…
Філіп спантеличено поглянув на неї.
— Але ж чому? Зараз лише шоста, часу в нас удосталь, і ми зможемо гарно порозважатися. Будь слухняною дівчинкою, ходімо зі мною.
Він встав з канапи і попрямував до неї. Матільда задкувала від нього, аж поки не вперлася спиною в стіну. Вона зіщулилася, немов зацьковане звірятко; погляд її безпорадно метався по кімнаті.
— Прошу вас, монсеньйоре, — заблагала Матільда. — Не треба!…
Філіп наблизився до неї впритул.
— Треба, дорогенька, треба. Якщо, звісно, я подобаюсь тобі.
— Ви подобаєтесь мені! — палко запевнила вона. — Я… я вас люблю.
— Так в чому ж річ?
— Я боюся… Мені страшно…
Філіп розсміявся і дзвінко поцілував її тремтливі губи.
— Не бійся, зі мною не страшно. Повір, крихітко, я не зроблю тобі боляче. Навпаки — ти пізнаєш стільки насолоди, що тобі й не снилося.
Матільда у відчаї притисла руки до грудей.
— Але ж це такий гріх! — прошепотіла вона. — Страшний гріх…
Філіп усе зрозумів:
„Ага! Вона, виявляється, не лише незаймана, що вже само по собі дивина, вона ще й святенниця. Ніколи б не подумав, що Марґарита тримає в себе таких фрейлін… Гм… А може, вони з нею ніжні подружки?…“
З розчарованим виглядом він відійшов від Матільди, сів у крісло і сухо промовив:
— Гаразд, можеш іти.
Матільда зблідла. В її очах заблищали сльози.
— О, монсеньйоре! Я чимось образила вас?
— Ні в якому разі. Я ніколи не ображаюся на жінок, навіть якщо вони дурять мене.
— Дурять! — вигукнула вражена Матільда. — Ви вважаєте, що я обманюю вас?
— Атож, ти збрехала мені. Насправді ти не любиш мене. Повертайся до своєї пані, я більше тебе не затримую.
Дівчина знітилась і тихенько заплакала.
— Ви жорстокий, ви не вірите мені. Не вірите, що я люблю вас…
Філіп застогнав. У багатьох жінок сльози були єдиною їх зброєю — але вони вбивали його наповал.
— Ти помиляєшся, — з останніх сил промовив він, намагаючись зберегти незворушний вигляд. — У тебе просто швидкоплинне захоплення. Воно скоро мине, може, й завтра.
Матільда опустилася на встелену килимами підлогу і похнюпила голову.
— Ви помиляєтеся. Це не захоплення, я справді люблю вас… Я покохала вас тієї миті, коли вперше побачила ваш портрет. Пані Бланка багато розказувала про вас… Я так чекала вашого приїзду, а ви… ви не вірите мені!…
Не в змозі далі стримуватися, Філіп кинувся до неї.
— Я вірю тобі, вірю. Я теж люблю тебе. Тільки не плач, будь ласка.
Обличчя Матільди проясніло. Вона поклала свої руки йому на плечі.
— Це правда? Ви любите мене?
— Звісно, люблю, — переконано відповів Філіп і тут-таки винувато опустив очі. — Але…
Матільда швидко притисла долоню до його вуст.
— Мовчіть, не кажіть нічого. Я й так все розумію. Я знаю, що не рівня вам, і не тішуся ніякими ілюзіями. Я не дурна… Але я дурненька! Я розпусниця й безсоромниця! Я розумію, що не повинна любити вас, та все одно люблю… — Вона пригорнулася до нього, торкнулася губами мочки його вуха і пристрасно прошептала: — Я завжди кохатиму вас. Незважаючи ні на що! Ви для мене єдиний, і нікому іншому немає місця в моєму серці. Завжди, завжди я належатиму лише вам. І нехай моя душа вічно горить у пеклі…
Філіп промовчав, і тільки міцніше обняв дівчину, відчуваючи, як на обличчя йому набігає пекуча краска сорому. Він завжди почував сором, коли йому вдавалося звабити жінку. Але щоразу, коли він зазнавав поразки, його розбирала досада.
— Мені час іти, — врешті озвалася Матільда. — Пані, напевно, вже зачекалася мене.
— Так, так, звичайно, — погодився Філіп. — Про неї я зовсім забув. Коли ми зустрінемося знову?
Матільда трохи відсторонилася від нього і торкнулася губами до його губ. Її поцілунок був такий невинний, такий невмілий і такий палкий, що Філіп мало не розридався від розчулення.
— То коли ж ми зустрінемося? — спитав він.
— Коли хочете, — просто відповіла вона. — Адже я люблю вас.
— І ти будеш моєю?
— Так, так, так! Я ваша і прийду до вас, коли ви захочете… Або ви приходьте до мене.
— Ти живеш одна?
— Так, у мене окрема кімната. Пані дуже добра до мене.
— Сьогодні ввечері тебе влаштовує?
— Так.
— Чекай мене десь за годину після прийому.
Матільда покірно кивнула:
— Гаразд. Я чекатиму.
— До речі, як мені знайти твою кімнату?
Вона пояснила.
Розділ XXV
з якого випливає, що пантера — теж кицька
Більшість вечорів Марґарита проводила в своїй улюбленій Червоній вітальні зимових покоїв палацу, але з нагоди прибуття ґасконських гостей вона зібрала свої наближених у залі, де звичайно влаштовувала святкові вечірки в порівняно вузькому колі присутніх. Це було просторе, вишукано вмебльоване приміщення з високою склепінчастою стелею і широкими вікнами, на яких висіли стягнені посередині золотими шнурками важкі шовкові штори. Крізь напівпрозорі фіранки на вікнах виднілися обриси башт на тлі згасаючого
