це від щирого серця.
— А чому ви так певні, що на портреті я була б гірша, ніж є насправді?
— Бо інакше й бути не може, принцесо. Всі наявні мистецькі засоби занадто бідні й недосконалі, щоб змагатися з майстерністю Творця, з чиєї ласки я маю щастя, тамуючи подих, споглядати найдовершеніше з Його творінь.
— А ви ще й неабиякий улесник, принце! — усміхнулася принцеса.
— Аж ніяк, принцесо. Я кажу те, що є насправді. Мене, звісно, не можна назвати безстороннім і неупередженим щодо вашої краси — далебі, я просто в захваті від неї, — проте навіть неупереджена людина… — Тут він замовк і безпорадно розвів руками, ніби наштовхнувшись у своїх розумуваннях на несподівану перешкоду.
— Ну, що там іще? — поцікавилася Марґарита.
— Мушу вам сказати, пані, що неупереджених щодо вас людей в природі не існує.
— Аж так?! Поясніть, прошу.
— Тут і пояснювати нічого, принцесо. Річ у тім, що всі чоловіки, бачачи вас, не тямлять себе від захоплення, а жінки — шаленіють від заздрощів.
— Гм, це схоже на правду, — сказала улещена Марґарита. — А втім… З вашою тезою щодо чоловіків я, мабуть, погоджуся. Але жінки — невже всі вони такі заздрісні? Коли послухати вас, то виходить, що в мене немає жодної щирої подруги.
— Цього я не казав. Далеко не завжди заздрість іде пліч-о-пліч з недоброзичливістю. Можна почувати до людини найщирішу приязнь і разом з тим неусвідомлено применшувати її достоїнства. Безсторонність, неупередженість, хоч почасти об’єктивне ставлення до вас з боку жінок передбачає вищість, а мені — перепрошую за обмеженість — явно бракує фантазії навіть умоглядно припустити існування жінки, довершенішої за вас.
Марґарита аж зашарілася від задоволення.
— Однак є ще старики, діти, священнослужителі… євнухи, нарешті.
— У вашій присутності, моя принцесо, старики молодіють, діти дорослішають, євнухи згадують, що колись були чоловіками, а священнослужителі починають шкодувати про той день, коли вони, склавши обітницю, відреклися від мирських радощів.
„А він дуже милий, — подумала Марґарита. — Спершу пригостив мене гіркою пігулкою, але потім густо здобрив її солодкими лестощами“.
— А ви дуже милі та люб’язні, мій принце. Навіть заяложені компліменти у ваших устах набувають якоїсь особливої, неповторної чарівності… Та здається, ми надто захопилися розмовою і зовсім забули про ваших друзів. А це вже зовсім не годиться — обминати увагою таких привабливих молодих сеньйорів, — кокетливо додала вона. — Представте їх мені.
— Як вам завгодно, пані. Сподіваюся, ґрафа д’Альбре ви ще не забули?
— Звісно, ні. Рада вас бачити, ґрафе, — сказала принцеса, подаючи Ґастонові руку для поцілунку.
— Ернан де Шатоф’єр, ґраф Капсірський. Воював на Святій Землі разом з Філіпом-Авґустом Французьким.
Марґарита привітно кивнула.
— А згодом воював проти нього в Байонні, — додала вона. — У вашому оточенні, принце, я бачу лише одного справжнього лицаря — пана де Шатоф’єра — зате якого лицаря! Правду кажучи, дотепер я вважала, що такі богатирі існують лише в леґендах часів короля Артура та Карла Великого. — Вона знов повернулася до Ернана, що стояв, потупивши очі, явно улещений її словами. — Я багато чула про ваші подвиги, пане де Шатоф’єр. Кажуть, ви чудом уникли полону… то пак, не чудом, а завдяки вашій неймовірній мужності та везінню.
— Нескінченне милосердя Боже, моя принцесо, — скромно відповів Ернан.
— Віконт де Біґор, — представив Філіп Сімона.
— Вже віконт? А отже, ваш батечко ґраф? Дуже мило, пане де Біґор… До речі, як почувається ваша дружина? — запитала Марґарита, лукаво поглядаючи на Філіпа.
Сімон густо почервонів.
— Дякую, пані, з нею все гаразд, — відповів він, зиркаючи спідлоба на того ж таки Філіпа.
Потім надійшла черга Ґабріеля.
— Як, теж віконт? — здивувалася Марґарита і кинула швидкий погляд на Сімона. — Авжеж, розумію. За великим рахунком саме вам, пане де Шеверні, я зобов’язана щастям бачити нашого любого принца цілим та неушкодженим. Це дуже похвально, коли сюзерен не забуває про заслуги своїх васалів і винагороджує їх по справедливості.
Ґастон схилився до Сімона і пошепки пояснив йому, на що натякає принцеса, кажучи про заслуги та винагороду. Сімон образився.
Коли Філіп представив їй усіх своїх супутників (а таких було більше десятка), Марґарита взяла його попід руку і мовила до інших:
— Прошу вас, панове, проходьте, знайомтеся з моїми дамами. І сміливіше, не бійтеся їх, вони в мене справжні овечки, скромні та сором’язливі.
Філіп осміхнувся.
„Гарненькі овечки! — подумав він. — Хижі та хтиві вовчиці в овечій… цебто в жіночій подобі. А втім, і мої хлопці не в тім’я биті. Сьогодні вони добряче погуляють!…“
Насамперед Марґарита познайомила Філіпа зі своїми кузинами Жоанною та Геленою. Ні з тією, ні з іншою в нього змістовної розмови не вийшло — Жоанна була чимсь заклопотана, слухала його неуважно і відповідала невлад, а біля ґрафівни Іверо вже вже нарізав кола Ґастон, і Філіп, як справжній друг, вирішив не заважати йому, — отож незабаром вони з Марґаритою підійшли до столика з шахівницею.
— Сподіваюся, мені немає потреби знайомити вас, — сказала Марґарита.
Бланка всміхнулася йому своєю чарівною усмішкою і трохи винувато промовила:
— Якщо, звичайно, кузен Філіп ще не забув мене.
— Та хіба можна вас забути, кузино! — палко відповів Філіп, дбайливо взяв тендітну Бланчину руку і, за своїм звичаєм (але всупереч іспанській традиції, що приписувала цілувати повітря над долонею жінки, не торкаючись шкіри), ніжно притиснувся до неї губами.
Тут-таки він завважив, як в очах молодика, що сидів напроти Бланки, промайнула блискавка, а на його вродливе обличчя набігла тінь досади й роздратування. Філіп допитливо поглянув на юнака.
— Пане де Монтіні?
Етьєн підвівся з-за столика й уклонився:
— До ваших послуг, монсеньйоре.
Попри це запевнення, в його голосі виразно бриніли зухвалі нотки. Бланка кинула на Монтіні докірливий погляд і скрушно похитала головою. Марґарита ж іронічно всміхнулася.
Філіп погордливо кивнув Етьєнові, дозволяючи сісти, і знову повернувся до Бланки:
— Люба кузино, мене прикро вразила звістка про смерть вашого найяснішого батька. Від себе особисто і від усієї моєї рідні висловлюю вам щире співчуття.
Бланка схилила голову, і Філіп мимохіть замилувався нею. Вона була надзвичайно гарна в смутку, як, власне, у будь-якому іншому настрої та за будь-яких обставин. Філіп завжди захоплювався своєрідною, неповторною Бланчиною красою, він вважав її досконалою й неперевершеною, аж це несподівано для себе виявив, що зараз вона стала ще чарівнішою, ще привабливішою, аніж була в Толедо. За минулі півроку з Бланкою сталася якась зміна — незначна, здавалося б, майже невловима і швидше внутрішня, ніж зовнішня, а проте дуже істотна, якщо не сказати — ґрунтовна. Якусь хвилю Філіп розгублено і трохи приголомшено дивився на неї, кліпаючи віями, поки врешті не збагнув: вона стала жінкою і вона щаслива в заміжжі… Та в чи заміжжі?
Ця підозра спонукала Філіпа пильніше придивитися до Монтіні, і лише тоді він звернув увагу, що одягнений той аж ніяк невідповідно до своїх скромних достатків. Чого тільки варті були елеґантні черевики з кордовської шкіри, ошатний берет з павиним пером, манжети та комір з найтонших мережив — не кажучи вже про чудовий костюм, пошитий з найкращих (і, природно, найдорожчих) ґатунків шовку та оксамиту і прикрашений безліччю срібних позументів.
„Дуже цікаво! — подумав Філіп. — Або він збрехав мені стосовно своїх боргів і тепер тринькає мої
