— Поки, — додав Рікард.
— Що „поки“?
— Поки що ти кохаєш мене. А потім…
— Не думай, що буде потім. Живи сьогоднішнім днем, вірніше, сьогоднішньою ніччю, і все владнається само собою.
— Якби ж то так… Ти, до речі, знаєш, чому моя мати не схвалює наших стосунків? Не тільки тому, що вважає їх гріховними.
— А чому ж іще?
— Виявляється, багато років тому вона склала на нас з тобою гороскоп.
— Ну й що?
— Зірки з цілковитою певністю сказали їй, що ми принесемо одно одному нещастя.
— І ти віриш у це?
— Боюся, що вірю.
— Так навіщо ти кохаєш мене? Чому не порвеш зі мною?
Рікард важко зітхнув:
— Та хоч би тому, що я не в змозі відмовитися від тебе. Ти така прекрасна, ти просто божественна…
— Я божественна! — розсміялася Марґарита. — Помиляєшся, любий! Я лише вкрай розбещене, розпусне дівча.
— Так, ти розбещена, ти розпусниця, — погодився Рікард.- Але я люблю і твою розбещеність, і твою розпусність, я люблю в тобі все — і достоїнства, і вади.
— Навіть вади?
— Їх особливо. Якби їх не було, ти була б зовсім іншою жінкою. А я люблю тебе таку, саме таку, до останньої часточки таку, яка ти є. Іншої мені не треба.
— Я є така, яка я є, — задумливо промовила Марґарита. — Тоді не гаси свічки, Рікарде. Шила в мішку не сховаєш.
Розділ XXIV
Гріхопадіння Матільди де Монтіні
— Неподобство! — незадоволено пробурчав Ґастон д’Альбре, розлігшись на канапі у просторій і воднораз затишній вітальні розкішних апартаментів, що були відведені для Філіпа в палаці наваррського короля.
— Авжеж, — обізвався п’яненький Сімон де Біґор. — Це дуже неввічливо.
Він сидів на підвіконні, розмахуючи в повітрі ногами. Поруч нього стояв Ґабріель де Шеверні, готовий будь-якої миті підстрахувати друга, якщо той раптом надумає випасти в розчинене вікно.
Останній з присутніх, Філіп, стояв перед великим дзеркалом і прискіпливо вивчав своє відображення.
— Що неввічливо, це вже напевно, — погодився він.
Всі четверо щойно повернулися з урочистого обіду, що його король Наварри дав з нагоди прибуття ґасконських гостей, і на який Марґарита не зволила прийти, посилаючись на відсутність апетиту. Саме з цього приводу Ґастон та Сімон висловлювали своє незадоволення. Філіпа ж обурила здебільшого безцеремонність принцеси: адже вона могла вигадати й менш зухвалий привід — скажімо, погане самопочуття.
А втім, він не вважав цей принцесин вибрик лихим для себе знаком — радше якраз навпаки. Добре розміркувавши, Філіп дійшов висновку, що Марґаритина витівка свідчить про надзвичайне роздратування, образу і навіть уражену гордість. Найпевніше, Марґарита все-таки вирішила зупинити свій вибір на ньому — і зараз досадує через це, відчуває себе приниженою, переможеною…
Філіп добродушно всміхнувся своєму зображенню в дзеркалі і дав собі слово, що незабаром примусить Марґариту забути про досаду й приниження, що їх вона почуває зараз.
— Та перестань вже зирити в це бісове дзеркало! — роздратовано промовив Ґастон. — Ото ще франт, все чепуриться й чепуриться! І так вже гарненький до непристойності. Достоту як дівча.
Філіп перевів на кузена лагідний погляд.
— І зовсім я не чепурюся.
— Ну, так милуєшся собою.
— І не милуюся. Просто думаю.
— Про що, як не секрет?
Якусь мить Філіп вагався, потім відповів:
— А раптом Марґарита виявиться вищою за мене? Адже не даремно мене прозвали Коротуном, я справді невисокий на зріст.
— Для чоловіка, — флеґматично уточнив Ґабріель.
— Зате вона, кажуть, висока для жінки.
— Оце ж біда буде! — глузливо сказав Ґастон. — Справжнісінька траґедія.
— Ну, щодо траґедії ти трохи перебільшуєш, — сказав Філіп. — Але…
— Але в ліжку з високими жінками ти почуваєшся не дуже впевнено, — закінчив його думку Ґастон. — Що за дурниці! Далебі, не розумію: яка, власне, різниця, хто вищий? Особисто я ніколи цим не переймався.
Філіп зміряв поглядом довготелесу постать кузена і гмикнув:
— Певна річ! Навряд чи тобі випадало кохатися з семифутовими красунями.
Д’Альбре реготнув.
— Твоя правда, — здався він. — Про це я якось не подумав. Мабуть, мені не судилося пізнати, яке це задоволення — трахати дівку вищу за себе.
Філіп гидливо пирхнув. Попри свій великий досвід (а може, й завдяки йому), він усіляко уникав вульґарних висловлювань, коли йшлося про жінок, і без особливого задоволення вислуховував їх від інших.
Сімон, що весь цей час сидів на підвіконні, розмахуючи ногами і щось муркочучи собі під ніс, раптом виявив жваву зацікавленість темою їхньої розмови.
— А що? — запитав він у Філіпа. — Ти хочеш переспати з Марґаритою?
Філіп нічого не відповів і лише клацнув зубами, украй вражений безглуздістю питання.
Ґастон здивовано втупився в Сімона.
— Це ж треба… — скрушно промурмотів він. — Хоча я знаю тебе з пелюшок, часом у мене складається враження, що ти клеїш з себе дурня. Ні-ні, я певен, що це не так, а проте враження складається. Не говоритиму за інших, та особисто я не бачу нічого дивного в тому, що Амеліна гуляє на стороні. Ще б пак! З таким чоловіком…
Сімон почервонів від збентеження й розгублено заморгав.
— Ти мене ображаєш, Ґастоне. Ну, не здогадався я…
— А про що тут здогадуватися, скажи будь ласка? Передусім Філіп хоче одружитися з Марґаритою, і взагалі… Та що й казати! Хіба не зрозуміло, що коли вже такий запеклий баболюб, як наш Філіп, приїхав погостювати до такої чарівної шльондри, як Марґарита, то без палок-пихалок між ними ніяк не обійдеться.
— Заткни пельку, друже, — ввічливо порадив йому Філіп. — Тебе слухати гидко.
Ґастон осміхнувся і труснув головою.
— Бісова твоя делікатність! — промовив він, знизуючи плечима. — Просто не збагну, як у тобі можуть уживаються святенник та розпусник.
Філіп хотів відповісти, що розпусність буває різна і що розбірливість у словах ще не святенництво, та якраз цієї миті відчинилися двері з передпокою, і до вітальні зазирнув його паж д’Обіак — білявий хлопчина тринадцяти років з вічно всміхненим лицем і легковажним поглядом красивих оксамитових очей.
