прихованої зброї, але нічого не знайшли. Після недовгих вагань Філіп попросив присутніх залишити їх наодинці.
Коли всі відійшли на достатню відстань, прецептор заговорив:
— Монсеньйоре, ви подарували мені життя… вірніше, дали мені шанс врятувати своє життя, тож тепер я у вас в боргу…
— Забудьте про це! — зневажливо урвав його Філіп. — Я не потребую вашої вдячності. Тим більше що я вчинив так зовсім не з милосердя, якого ви не заслуговуєте. Я цілком згоден з батьком, що ваше місце на шибениці, але не хочу бруднити свої руки кров’ю полоненого.
— Тобто, ви вмиваєте їх?
Філіп знизав плечима:
— Думайте, як хочете. Мені ваша думка байдужа.
— Ну що ж, — промовив прецептор. — В такому разі, розглядайте те, що я вам скажу, як вимушене зізнання під тортурами. Але врахуйте, що якби мене катували, я не сказав би нічого. Та й зараз скажу не все — а лише те, що вважатиму за потрібне.
— Гаразд, мене це влаштовує. Я слухаю.
Єзуїт пильно подивився на нього:
— Я отримав наказ ґросмейстера знищити вас.
Філіп голосно пирхнув.
— Знаєте, — саркастично промовив він, — я чомусь відразу запідозрив, що ви не мали наміру запросити нас на спільну трапезу.
— Боюся, монсеньйоре, — зауважив прецептор, — ви хибно зрозуміли мене. Мені та моїм людям було наказано знищити саме
— Он як! — сказав Філіп. — І чим я заслужив таку честь?
— Ви засуджені до смерті таємним судом нашого ордену. Ви не єдиний засуджений, але ви один з перших у нашому списку. Отож бережіться, монсеньйоре. Сьогодні вам пощастило, та нас це не зупинить. Якщо я залишусь живим, то докладу всіх зусиль, щоб довести цю справу до кінця. А якщо ні, вирок виконає хтось інший.
На Філіпове обличчя набігла краска гніву й обурення.
— Ваш мерзенний орден надто високої думки про себе! Хто ви такі, щоб судити мене?!
— Ми творці історії, — незворушно відповів Родріґо де Ортеґаль. — За нами майбутнє всього людства. Ми рука Господня на землі.
— Караюча, звісно, — іронічно докинув Філіп.
— І будівнича. Ми творимо історію людства і караємо тих, хто стоїть на нашому шляху, на шляху до прийдешньої всесвітньої єдності. І ім’ям цієї єдності, до якої ми прагнемо, суд нашого ордену засудив вас до смерті. Вас слід було знищити ще в дитинстві, але раніше ми недооцінювали небезпеку, що виходить від вас. Та останнім часом лінії вашої долі прояснилися…
— Я не циган, пане єзуїт, — знову перебив його Філіп. — І не вірю в долю. Я вірю у вільну волю і Боже Провидіння.
— Це неістотно, монсеньйоре. За всієї вашої вільної волі свобода вашого вибору обмежена багатьма чинниками, звідси і вимальовуються лінії вашої долі. І повірте, ці лінії, всі до єдиної, становлять смертельну загрозу для нас і для нашої мети. Іншими словами, що б ви не робили, ви будете лише шкодити нам у досягненні всесвітньої єдності.
— Тієї самої єдності, — криво посміхнувся Філіп, — яку ви вже встановили на території своїх областей? О, в такому разі не сумнівайтеся: я шкодитиму вам, бо, на моє переконання, ви несете світові не єдність, а загальне рабство і мракобісся. Ваше майбутнє — страшний кошмар; ви не творці історії, а її ймовірні могильники, а якщо ви і є чиєюсь рукою на землі, то не Господньої, а диявольської. Будьте певні — а якщо врятуєтеся, то так і передайте своєму господареві, — що я докладу всі зусилля, щоб стерти ваш орден з лиця землі. Я твердо переконаний, що цим я зроблю велику послугу всьому християнському світові і здійсню боговгодний вчинок.
— Ваші переконання гідні поваги, монсеньйоре, — відповів Родріґо де Ортеґаль. — Тепер я бачу, що ви справді серйозний противник. І дуже небезпечний. — Обличчя прецептора набуло колишнього непроникного вигляду. — Я сказав вам усе, що хотів.
Пізно вночі до Кастельбелло повернулися втомлені тамплієри й ґасконські лицарі, що переслідували Родріґо де Ортеґаля. Єзуїту вдалося відірватися від погоні.
А Філіп довго думав над тим, що сказав йому прецептор. Зрештою він вирішив не говорити про смертний вирок нікому, навіть Ернанові, якому цілком довіряв. І Ернанові — особливо.
„Якщо він дізнається про це, — так обґрунтував своє рішення Філіп, — то ходитиме за мною по п’ятах, не дасть мені спокою ні вдень, ні вночі. І головне — вночі… Ні, це буде занадто! Якось я й сам про себе подбаю“.
Розділ XXII
Гріхопадіння Бланки Кастільської
Перше ніж звести докупи весь гурт наших героїв, до чого, як ми бачимо, активно прагне його ґасконська частина, автор вважає за доцільне повернутися назад у часі й коротко розповісти про те, як минуло літо для Бланки та Марґарити. Крім того, читачеві варто познайомитися з іще одним персонажем цієї повісті, який відіграватиме досить помітну роль у подальших подіях. Втім, про нього ми поговоримо трохи згодом, у наступному розділі, а зараз звернімо наші погляди на Бланку, яку ми залишили в цілковитім сум’ятті, збентежену і навіть приголомшену почуттям, що заскочило її зненацька, мов злодій з-за рогу.
Понад місяць вела Бланка відчайдушну боротьбу зі своїми бажаннями і з тим, що перешкоджало їх здійсненню. У цій боротьбі з собою вона була зовсім самотня, вона не дозволяла втручатися й давати поради нікому з подруг, навіть Марґариті. Її духовний наставник, падре Естебан, перебував у розгубленості: його думка з цього приводу як людини суперечила його переконанням священнослужителя, тому він не наважувався ні схвалювати її, ні засуджувати. А що ж до Монтіні, то він, бувши в свої шістнадцять років вже досить досвідченим серцеїдом, разом з тим надто поважав Бланку, щоб намагатися звабити її. З нею вони швидко стали добрими друзями, Етьєн виявився на рідкість розумним, цікавим і вельми порядним юнаком, тож незабаром Бланка почала відчувати до нього не лише фізичний потяг, а й дружню симпатію.
На початку липня сталися три події, що тією чи іншою мірою посприяли лоґічному завершенню Бланчиного гріхопадіння.
По-перше, її чоловік, ґраф Біскайський, знову відбув на чолі королівської армії до Країни Басків, де місцеві селяни, невдоволені своїм становищем напіврабів, уже вкотре вчинили заколот, вимагаючи скасування кріпацтва, як це давно було зроблено в інших провінціях Наварри.
По-друге, здійснюючи свою щорічну пастирську поїздку по Ґаллії та Наваррі, до Памплони прибув його еміненція кардинал Марк де Філіппо, архієпископ Тулузький. Під час недільної проповіді в соборі Пречистої Діви Марії він, розмірковуючи про святість шлюбних уз, мабуть, трохи погарячкував і навпростець заявив, що чоловік, винний у перелюбі, не має права вимагати від своєї дружини вірності, бо, на його тверде переконання, подружня вірність має бути взаємною.
І хоч це твердження мало суто умоглядний характер і не зовсім узгоджувалося із загальноприйнятими нормами християнської моралі, Бланка вирішила для себе, що церква (принаймні, в особі архієпископа) не стане суворо засуджувати її, а Бог зрозуміє і все простить. Зрештою, Александр завинив не лише тим, що минулого року грішив з сестрою; його провина полягала ще й у тому, що він вперто не хотів каятися. Після сварки з Бланкою, що сталася в середині лютого, ґраф, позбавлений доступу до жінчиної спальні, навіть у гадці не мав накладати на себе єпитимію і регулярно проводив ночі з іншими жінками — здебільшого з молоденькими покоївками, що було однією з його слабостей.
Остання подія, а саме відверта розмова з Матільдою, що відбулася за кілька днів по знаменній
