„Хоч шрами прикрашають мужчину, — міркував він, — вони мені ні до чого. Мене цілком влаштовує й те, що я маю“.
На той час Ернан вже повернувся до тями і тепер, сидячи на траві, очманіло оглядав усіяне тілами єзуїтів поле бою. Нараз він зачудовано вигукнув:
— Овва! Таж це Кліпенштейн, хай мене грець поб’є! Гуґо фон Кліпенштейн! Атож, він, клянуся хвостом Вельзевула!
Гігант-вершник років тридцяти п’яти, вочевидь, ватажок загону, зупинив свого коня й повернувся до Ернана. Інші тамплієри разом з ґасконцями продовжували добивати єзуїтів.
— Брат де Шатоф’єр? Оце так зустріч! — Він під’їхав ближче, спішився і співчутливо спитав: — Ви поранені?
— Ну… власне… — збентежено пробурмотів Ернан. Лише з деяким запізненням він зрозумів, у яку вскочив халепу. Весь цей час, поки навколо кипів бій, поки його друзі билися не на життя, а на смерть, сам він пролежав у безпечному місці, навіть не діставши з піхв меча. — Та ні, дрібниці. Нічого серйозного.
— Будьте певні, нічого серйозного, — поспішив на виручку другові Філіп, який, на щастя, був неподалік. — Просто панові де Шатоф’єру не поталанило. Він упав і трохи забився. — Філіп сплигнув з коня і зміряв оцінюючим поглядом могутню фіґуру прославленого воїна, що за свої подвиги в Палестині заслужив прізвисько Гроза Сарацинів. — Пане фон Кліпенштейн, у мене просто немає слів, щоб виразити вам всю глибину своєї вдячності за допомогу в цю тяжку для нас хвилину. Завдяки вам ми уникли великих втрат, і багато дружин та дітей до кінця своїх днів згадуватимуть у молитвах імена героїв, що спасли від неминучої смерті їхніх чоловіків і батьків.
— Це обов’язок кожного християнина — допомагати ближньому своєму в лиху годину, — скромно відповів тамплієр. — Хвала Всевишньому, ми прибули вчасно. Ці єретики ще гірші за магометан. І як їх тільки земля носить!
— Дивина та й годі, — задумливо промовив Філіп. — Якого дідька їм було треба?
— Кажуть, — озвався Ернан, підводячись на ноги, — що окремі загони єзуїтів з мовчазної згоди своїх командорів займаються розбоєм на великій дорозі.
— Щось таке я чув, — кивнув Філіп. — Проте, як мені відомо, цим промислом вони займаються невеликими ватагами і не афішують своєї приналежності до ордену.
— Що правда, то правда, — погодився Шатоф’єр. — Зазвичай вони перевдягаються й уникають нападати на озброєні загони. А тут казна-що: геть усі зодягнені в єзуїтську форму, та ще й з бойовими штандартами. Якщо не помиляюся, це знамена командорства Сан-Себастьян.
— Гм, справді… Чортівня якась!
Кліпенштейн делікатно прокашлявся.
— Перепрошую, пане мій, — звернувся він до Філіпа. — Як я розумію, ви монсеньйор Аквітанський- молодший.
— А відтепер і ваш боржник, — відповів Філіп. — Якими вітрами, такими щасливими для нас, занесло вас до нашого краю?
Тамплієр усміхнувся:
— Смію сподіватися, що ваш край незабаром стане не чужим і для мене.
— О! — радісно промовив Ернан. — Вас призначили керівником одного з ґасконських командорств? І якого ж?
— Беріть вище, брате. Маґістр Рене де Монтальбан після поранення в Палестині вирішив піти на спочинок до нашого мальтійського монастиря і попросив ґросмейстера звільнити його від обов’язків прецептора Аквітанського…
— Отже, ви призначені його наступником, — зрозумів Філіп. — Дуже мило. Але як ви опинилися саме тут? Мабуть, вже почали огляд командорств?
— Ні, монсеньйоре, лише збирався. Передусім я хотів представитися вам та вашому батькові, як цього вимагає статут нашого ордену, але в Тарасконі я вас вже не застав, тому разом із загоном подався вам навздогін. На щастя, я обрав коротший шлях, ніж ви.
— І представилися нам якнайкращим чином. Гадаю, немає потреби особливо наголошувати, що ні в мене, ні в мого батька не буде ніяких заперечень проти вашої кандидатури як прецептора Аквітанського. Сподіваюся, тепер ви приєднаєтесь до нас? За моїм відомостями, король Наварри запросив вас на святковий турнір як одного з семи призвідників.
— Це так, — кивнув Кліпенштейн. — Проте я змушений відмовитися від вашої люб’язної пропозиції. До початку турніру ще більше двох тижнів, і за цей час я планую відвідати кілька найближчих командорств.
— Що ж, успіхів вам… Але, гадаю, ви не відмовитеся провести цей вечір та ніч у моєму замку Кастельбелло, що за три години їзди звідси. Ми зупинимося там на день чи два, щоб поховати загиблих і подбати про поранених.
— Так, звичайно, — сказав Кліпенштейн. Раптом обличчя його видовжилося від подиву, і він уп’явся поглядом у ватажка єзуїтів, якого, вже без шолома, вів до них Ґабріель. — Ба! Родріґо де Ортеґаль! Прецептор Наваррський власною персоною. Отакої!
Філіп пильно вдивився в холодні, безмовні риси обличчя єзуїта.
— А хоч і сам Інморте. Хто б він не був, це не завадить нам допитати його.
— А ще краще негайно повісити його на найближчому дереві, як лісового розбійника, — почувся розгніваний голос герцоґа. Він під’їхав до них на коні, зі скривавленим мечем у руці і спрямував на прецептора сповнений ненависті погляд. — Лоррісе! — звернувся він до свого зброєносця. — Неси мотузку. Зараз ми вшануємо мерзотника так, як він на це заслуговує.
Герцоґів слуга, у скривавленій та пошматованій куртці, пошкультигав, тягнучи поранену ліву ногу, виконувати наказ свого пана.
— Стривай, Лоррісе! — владно зупинив його Філіп. — Це мій полонений, батьку.
— А то біда! — спохмурнів герцоґ. — За будь-яким єзуїтом шибениця плаче. А поготів — за прецептором.
— Ні, батьку, — рішуче заперечив Філіп. — Дозвольте вам нагадати, що це Беарн, государ тут я, і мені вирішувати, як обійтися з моїм полоненим. Насамперед його слід допитати. Сподіваюся, в Кастельбелло знайдеться кат, що зуміє розв’язати йому язика.
Кліпенштейн похитав головою:
— Боюся, це безнадійно, монсеньйоре.
— Що ви маєте на увазі? — запитав Філіп.
— Всі посвячені в таємниці ордену єзуїти міцно тримають язика за зубами. Певна річ, я не стверджую, що Інморте навів на них чари, але мені відомо кілька випадків, коли полонені сарацинами чи маврами достойники ордену божеволіли під тортурами, так і не зронивши ні слова.
— Точно, — підтвердив Ернан. — Я теж про це чув.
— Ага, — сказав Філіп і знову поглянув на прецептора.
У відповідь той лише презирливо скривив губи. Вираз його обличчя залишалося холодним і непроникливим, а погляд був сповнений рішучості, у ньому яскраво палав вогонь фанатизму.
„Ні, — зрозумів Філіп. — Він не заговорить. Він помре або збожеволіє під тортурами, але мовчатиме до кінця. Що-що, а підбирати вірних соратників Інморте уміє. Мабуть, краще буде послухатися батькової поради. Проте…“
І тут Філіп ухвалив рішення, яке приголомшило й обурило не лише герцоґа, що патолоґічно ненавидів єзуїтів, але й усіх без винятку ґасконців і тамплієрів. Він відпустив Родріґо де Ортеґаля на свободу!
Коли пристрасті трохи вщухли, Філіп уточнив, що прецептор може сісти на коня і безперешкодно віддалитися на двісті кроків у будь-якому напрямку, після чого він стає вільним у повному розумінні цього слова, без жодних ґарантій особистої недоторканості.
Таке роз’яснення поклало край гомону невдоволення, а дехто навіть розцінив Філіпове рішення як вельми дотепне. Близько дюжини тамплієрів і приблизно стільки ж ґасконців стали готуватися до погоні за єзуїтом, щойно він від’їде на двісті кроків. Але перше, ніж прийняти даровану йому свободу зайця, преслідуваного зграєю гончих псів, Родріґо де Ортеґаль виявив бажання переговорити з Філіпом віч-на- віч.
Це прохання видалося дуже підозрілим. Прецептора ретельно обшукали на предмет виявлення
