проповіді архієпископа, була тією останньою краплею, що переповнила чашу Бланчиного терпіння.
Того дня, близько десятої ранку, Бланка вже прокинулась, але все ще ніжилася в ліжку, коли до її спальні ввійшла Матільда. Стримано привітавшись з нею і вибачившись за вторгнення, дівчина сіла на край ліжка і спрямувала на кастільську принцесу докірливий погляд.
— Рада тебе бачити, серденько, — спросоння всміхнулась до неї Бланка. — Але чому ти така похмура?
— Я хочу поговорити з вами, пані, — сказала Матільда.
— Про що? — запитала Бланка, протираючи очі.
— Про мого братика.
Бланка видимо зніяковіла:
— Про Етьєна?
— Атож, про нього. Скоро він прийде до вас, так?
— Так, — збентежено підтвердила Бланка, вибираючись з ліжка. Вона напнула на себе пеньюар, сіла поруч Матільди, взяла її за руку і лагідно спитала: — До чого ти ведеш, дитинко?
— А то ви не знаєте, пані! Сьогодні я розмовляла з Етьєном. Він признався, що любить вас.
До Бланчиних щік прилила кров, а її очі гарячково заблищали. Вона обняла Матільду і після хвилинного мовчання сказала:
— Я теж люблю твого брата, золотце. Дуже люблю.
— Але так не можна, пані. Це неправильно.
— Чому?
— Бо ваше кохання грішне. Ви не можете любити Етьєна, а Етьєн не може любити вас.
Бланка важко зітхнула:
— А коли я не можу не любити його? Коли твій брат не може не любити мене? Тоді що?
— Ви
Бланка пильно подивилася Матільді в очі:
— А ти певна, що твій брат, як ти це називаєш, ще не загубив свою душу?
Дівчина здригнулася.
— О, Боже! — вигукнула вона. — Це вже сталося! Значить, він обдурив мене… Як ви могли, пані? Як ви могли це допустити?
— Ти хибно зрозуміла мене, Матільдо, — знову шаріючись, промовила Бланка. — Я зовсім не те мала на увазі.
— А що?
— Що в Етьєна… Словом, у нього вже були інші жінки.
Матільда заперечно похитала головою:
— Неправда. Це вам пані Марґарита сказала — але ви не вірте їй. Вона навмисне наговорює на мою братика, щоб вам легше було ступити на шлях перелюбу. Щоб ви менше дбали про його душу, вважаючи його розпусним та непорядним. Я знаю, що вона має на меті, переконуючи вас у цій нісенітниці, зводячи на Етьєна наклеп.
— І до чого ж вона прагне, по-твоєму?
— Вона розраховує, що, скоївши гріх, ви знайдете собі виправдання в тому, що начебто Етьєн звабив вас.
— Що за безглуздя! — щиро здивувалася Бланка. — Не бери собі дурного в голову, Матільдо. Я не потребую ніяких виправдань, це негідно мене. Не в моїх звичках перекладати відповідальність за свої вчинки на когось іншого. І коли я наважуся…
— Схаменіться, пані! — заблагала Матільда. — Ви ж заміжня жінка, а Етьєн… Він вам не рівня. Навіть якби ви були вільні, все одно між вами не могло б бути кохання.
— Проте воно є. Ми з Етьєном любимо одно одного. Тепер я знаю це напевно.
— Це неправедна любов, пані. Це згубна пристрасть. Ви мусите вирвати її зі свого серця.
Бланка рвучко притисла Матільдину голову до своїх грудей.
— Чуєш? Це б’ється моє серце. Воно живе, воно любить і страждає. Воно багато страждало, але кохання до твого брата, нехай воно грішне, неправедне, згубне, вилікувало його, позбавило мене болю та страждань. Як же я можу вирвати те, що стало часткою мене самої? Ти лише на півтора року менша за мене, Матільдо, але ти ще дитя, ти чиста й невинна, ти не пізнала того, що випало пізнати мені, і зараз ти не здатна зрозуміти мене. Ти засуджуєш нас з Етьєном — що ж, гаразд, я не тримаю на тебе зла. Нехай вбереже тебе Господь від того, щоб колись ти зрозуміла мене ціною свого гіркого досвіду. — На секунду Бланка замовкла, переводячи подих. — І я вдячна тобі за все, що ти мені зараз сказала. Ти допомогла мені краще розібратися в своїх почуттях і змиритися з неминучим. Чому бути, того не минути, серденько. Я дуже люблю тебе, але також я люблю твого брата…
— Пані, — озвалася Матільда, підводячи голову. — Востаннє прошу вас схаменутися. Не беріть гріх на душу, не губіть Етьєна.
— Ні, — твердо відповіла Бланка. — Я вже все вирішила. Рано чи пізно це мало статися, тож нехай це станеться якомога швидше.
Скупавшись і вдягнувшись, Бланка ввійшла до вітальні своїх покоїв, де на неї вже чекав Монтіні. У кімнаті більше нікого не було, і як звичайно при їхній ранковій зустрічі, після ввічливих привітань між ними запанувало ніякове мовчання. Етьєн дивився на Бланку із захопленням і обожнюванням, вона ж відверто милувалася ним, його ладно скроєною фіґурою, бездоганно правильними рисами його обличчя, його красивими чорними очима…
Нарешті Бланка підступила до Монтіні і взяла його за руки. Вона хотіла спитати, чи любить він її, але слова раптом застряли в її горлі. Таке питання здалося їй надто банальним, мелодраматичним і навіть вульґарним. Зненацька з її вуст злетіло щось уже зовсім несподіване, приголомшливе за своєю відвертістю:
— Етьєне, у вас… У тебе були раніше жінки?
Монтіні на мить сторопів і втупився в неї розгубленим поглядом. Потім збентежено опустив очі.
— Так, були, — винувато пробурмотів він і хотів був кинутися до її ніг, але Бланка, намагаючись утримати його, опинилася в його обіймах.
— І скільки? — запитала вона.
Етьєн ще більше розгубився, не знаючи, що й відповісти. Він вже давно втратив лік молодим жінкам та дівчатам, з якими за останні два роки мав близькі стосунки. Його розгубленість невідь чому викликала у Бланки захват, і, не дочекавшись відповіді, вона притислася губами до його губ.
Передовсім Монтіні навчив її цілуватися, і того дня, всупереч своєму звичаю, вона не пішла до церкви.
Розділ XXIII
Божевілля Рікарда Іверо
Того літа віконтові Іверо йшов двадцять перший рік. Він був троюрідним племінником короля Наварри, сином та спадкоємцем наймогутнішого після короля наваррського вельможі — дона Клавдія, ґрафа Іверо, а по лінії матері, Діани Юлії, він доводився двоюрідним братом нині правлячому імператорові Авґусту XII. Був він високий на зріст, стрункий, світловолосий і вродливий, як античний бог, щоправда, на відміну від богів, він не відзначався фізичною силою та витривалістю — і це, мабуть, була єдина його вада. Рікард, здавалося, мав усе, що потрібно для повного щастя, — молодість, красу, здоров’я, знатність та багатство, — проте щасливим себе не почував. У чотирнадцять років його сподобило без пам’яті закохатися в свою троюрідну сестру Марґариту, і відтоді все його життя було підпорядковане одній меті — добитися від неї взаємності.
Минали роки. Рікард дорослішав, разом з ним дорослішала Марґарита, і дедалі довшою ставала
