— Щось таке я чула.
— І це симптоматично. Схоже, батько збирається перетворити святковий турнір на змагання претендентів на мою руку. Вже напевно відомо, що як мінімум чотири призвідники з семи будуть мої женихи.
— Аж чотири?
— Так. П’ятим, мабуть, стане кузен Біскайський — адже він перший принц крові. А ще два місця татусь, очевидячки, зарезервував для Рікарда та кузена Араґонського, якщо вони раптом виявлять бажання переломити списи на мою честь… Гм, в чому я дуже сумніваюся.
Рікард почервонів. Він ніколи не брав участі в турнірах, бо від природи був фізично слабкий — що, однак, ніскілечки не заважало йому бути палким коханцем.
— Один з тих чотирьох, як я розумію, Філіп Аквітанський, — прийшла йому на допомогу Бланка. — Другий ґраф Оска. А ще двоє?
— Уяви собі, — сказала Марґарита. — Буде Ерік Датський.
— Той самий бродячий принц?
— Так, той самий…
— Перепрошую, пані, — втрутилася в їхню розмову Матільда. — Але чому його називають бродячим принцом?
— Бо він постійно бродить, цебто мандрує. Мандрує й воює. Кузен Ерік шостий син датського короля, на батьківщині йому нічого не світить, от він і вештається по всьому світові в пошуках якої-небудь корони. Недавно його погнали втришия з Балкан, отож тепер він вирішив спробувати щастя на Піренеях.
— А четвертий хто? — спитала Бланка. — Часом, не Тібальд де Труа?
Марґарита усміхнулася:
— Він-він. Моє безнадійне кохання.
— Чом це безнадійне? Він же любить тебе.
— Це я й мала на увазі. Він любить мене — а я не даю йому жодних надій.
— В такому разі, ти неправильно висловилася, — зауважила Бланка. — Це ти його безнадійне кохання.
Марґарита знизала плечима.
— Яка різниця! — сказала вона. — І взагалі, не чіпляйся до слів. Ти сама не дуже добре розмовляєш ґалльською.
— Зате правильно.
— А ви знаєте, пані, — знову втрутилася Матільда, звертаючись до Бланки. — Минулого року пані Марґарита надіслала панові ґрафу Шампанському…
— Замовкни! — різко перебила її Марґарита; щоки її вмить почервоніли. — Що надіслала, те надіслала. Він сам напросився.
— А в чому, власне, річ? — поцікавилася Бланка.
— Та ні в чому. Просто Тібальд де Труа — настирливий тип. Чотири роки тому він здійснював паломництво до мощів Святого Якова Компостельського, щоб помолитися за одужання своєї дружини, і, природно, проїздом побував у Памплоні. Саме тоді ми з ним і познайомилися. І уяви лишень: наступного ж дня він освідчився мені в коханні — а тим часом його дружина була при смерті. Він, напевно, дуже зрадів, коли повернувся додому і дізнався, що вона померла.
— Не суди необачно, кузино. Звідки ти знаєш, що він зрадів?
— А звідти! За два місяці по тому він попросив у батька моєї руки. Коли ж я відмовила йому, він заповзявся тероризувати мене довжелезними листами у віршах. Їх уже стільки назбиралося, що я не знаю, де їх подіти.
— Накажи переплести в томи, — порадила Бланка. — Це зробить честь твоїй бібліотеці. Тібальд де Труа, попри всі його недоліки, видатний поет.
— Можливо, можливо, — не стала заперечувати Марґарита. — Правда, ваш Руїс де Монтіхо ні в грош його не цінить.
Бланка зневажливо пирхнула:
— Теж мені, авторитет знайшла! Його просто гризе заздрість до таланта дона Тібальда. Як на мене, Руїс де Монтіхо — несерйозний поет.
— А ґраф Шампанський, по-твоєму, серйозний? Та легковажнішої за нього людини я ще не зустрічала!
— З ним особисто я не знайома, — відповіла Бланка, — тому не беруся судити, що він за людина. Але поет він серйозний, навіть ґеніальний. Хоч я не вважаю себе великим знавцем поезії, все ж насмілюся припустити, що нащадки поставлять Тібальда де Труа на одну дошку з такими видними фіґурами в літературі, як Верґілій, Гомер та Петрарка.
Слова „дошка“ та „фіґури“ викликали у Марґарити дивний ланцюжок асоціацій. На відміну від Бланки, пристрасної шанувальниці шахів, наваррська принцеса терпіти не могла цю гру — за шахівницею вона відверто нудьгувала, і її хилило на сон. Услід за словом „сон“ у її голові завертілося слово „постіль“, що викликало приємні думки про те, чим люди займаються в ліжку, окрім того, що сплять.
Марґарита млосно поглянула на Рікарда й солодко позіхнула.
— Ну все, друзі, — заявила вона. — Наша вечірка скінчилася. Пізно вже, час лягати спатоньки. Рікарде, проведи кузину до її покоїв. Пан де Монтіні, либонь, заждався від неї звістки.
Бланчине лице обдало жаром, і, щоб приховати збентеження, вона квапливо попрямувала до виходу. Виконуючи прохання Марґарити, Рікард подався за нею.
Весь шлях вони пройшли мовчки, думаючи кожен про своє. Біля своїх дверей Бланка затримала Рікарда.
— Кузене, — сказала вона. — Я дуже вболіваю за вас. Боюсь, це може зле скінчитися.
— Про що ви кажете?
— Про ваші стосунки з Марґаритою. Вона просто грає з вами в кохання. А ви тішете себе марними сподіваннями.
Рікард похмуро всміхнувся:
— Я не сліпий, кузино. Я все бачу, все знаю. Проте боротимуся до кінця.
— А коли…
— Прошу вас, кузино, не треба. Я навіть не уявляю, що буду робити, „а коли“.
— Ну, зрозумійте ж нарешті, що на одній Марґариті світ клином ще не зійшовся.
— Для мене зійшовся.
— Невже в усьому світі немає іншої жінки, гідної вашого кохання?
— Чому ж, є, — відповів Рікард. — Навіть дві. Та, на жаль, обидві не для мене — ви вже заміжня, а Гелена моя рідна сестра.
Бланка скрушно похитала головою:
— Далебі, ви божевільний, Рікарде!…
Коли Рікард повернувся, Марґарита вже роздяглася й чекала його в ліжку. А поруч, на невисокому столику стояв, притулений до стіни, портрет Філіпа.
— Навіщо це? — досадливо промовив Рікард, вказуючи на портрет. — Щоб зайвий раз познущатися з мене?
— А яка тобі, власне, справа? — Марґарита піднялася з подушок і сіла в ліжку, підібгавши під себе ноги. — Нехай побуде тут, поки його не заступить ориґінал.
— Марґарито! — розпачливо простогнав Рікард. — Ти розриваєш моє серце!
— Ах, які гучні слова! Яка безкрай відчаю! — Вона простягла до нього руки. — Ну, ходи до мене, мій маленький. Я миттю твоє серденько вилікую.
Рікард скинув з ніг черевики, забрався на ліжко і пригорнув її до себе.
— Марґаритко моя, Марґаритко, — прошепотів він, зариваючись лицем у її запашному волоссі. — Квіточко ти мій ненаглядна. Як я житиму без тебе?…
— А навіщо тобі жити без мене? — спитала Марґарита. — Живімо разом. Ти такий милий, такий хороший, я так тебе кохаю.
