шеренга її коханців, на яких він поглядав звіддалік, мало не божеволіючи від ревнощів та відчаю. Марґарита ставилася до нього лише як до брата, навідріз відмовляючись бачити в ньому мужчину. А тим часом його рідна сестра Гелена була нестямно закохана в нього, і навряд чи її зупинив би страх перед гріхом кровозмішення, якби не впертість Рікарда, для якого на світі не було іншої жінки, крім Марґарити. А на довершення всього, ще одна троюрідна сестра Рікарда, Жоанна Біскайська, віднедавна загорілася бажанням стати його дружиною і з цією метою прагнула налаштувати проти нього Марґариту, щоб та випадково не надумалася відповісти взаємністю на його кохання. А оскільки Жоанна не відзначалася особливим розумом і в своїх інтриґах була надто прямолінійна, то невдовзі про її підступи дізнався Рікард і всіма фібрами душі зненавидів її.
Коли ж, нарешті, його мрія здійснилась, і Марґарита (почасти на зло Жоанні) подарувала йому свою любов, Рікард остаточно втратив голову. Якщо раніше він просто кохав Марґариту, то після першої близькості з нею він став обожнювати її, і з кожною наступною ніччю чимраз несамовитіше. Втім, і Марґарита згодом почала відчувати до Рікарда значно глибше почуття, ніж те, що вона звикла називати коханням. Дедалі частіше Марґарита з’являлася на людях в Рікардовім товаристві, а з кінця червня вони проводили разом не лише нічні години, а й більшу частину дня, мов законне подружжя. Багато хто в Наваррі вже почав говорити, що врешті їхня наслідна принцеса постатечнішала, знайшла собі майбутнього чоловіка, і тепер слід чекати оголошення про весілля.
Однак сама Марґарита про одруження не думала. До Різдва, коли вона обіцяла батькові вийти заміж, було ще далеко, квапитися з цим вона не хотіла, і всі розмови на цю тему, що їх раз по раз заводив з нею Рікард, неодмінно закінчувалися бурхливими сварками. Зазвичай це траплялося вранці, а ввечері вони вже мирилися, і як відступну Рікард дарував Марґариті якусь вельми коштовну дрібничку, все глибше грузнучи у трясовині боргів.
Того липневого вечора, про який ми збираємося розповісти, він подарував їй на знак їх чергового примирення після чергової ранкової сварки дивовижної краси перлове намисто, за яке виклав шалені гроші.
Майже годину витратила наваррська принцеса, разом з Бланкою та Матільдою вивчаючи Рікардів подарунок, розглядаючи його в різних ракурсах та за різного освітлення і приміряючи його одна на одній. З цією метою Марґарита тричі, а Матільда двічі міняли сукні. Бланка не перевдягалася лише тому, що її покої розташовувалися в іншому крилі палацу, а всі сукні наваррської принцеси були на неї задовгими.
Рікард увесь сяяв. Він знову був у ладах з Марґаритою, критичне сприйняття дійсності, що загострювалося в нього зранку, надвечір, як звичайно, притупилося, всі тривоги, побоювання та погані передчуття були забуті, майбутнє бачилося йому в рожевих тонах, а зараз він був по-справжньому щасливий.
Досхочу намилувавшись собою та своєю новою прикрасою, Марґарита дзвінко поцілувала Рікарда в губи.
— Це завдаток, — пообіцяла вона. — Далебі, Рікарде, ти чудо! Таких чарівних подарунків я не отримувала ще ні від кого, навіть від батька… Між іншим, сьогодні й татусь мені дещо подарував. Ось, каже, донечко, поглянь. Може, тебе зацікавить.
— А що за подарунок? — спитала Бланка.
— Зараз покажу.
Марґарита вийшла з кімнати, а за хвилину повернулася, тримаючи в руках невеликий, розмірами з книгу, портрет.
— Ну як, кузино, впізнаєш?
Невідь чому (а якщо гарненько подумати, то з цілком зрозумілих причин) Бланка почервоніла.
— Це Філіп Аквітанський…
— Атож, він. Чудова робота. Тільки, по-моєму, художник перестарався.
— В якому сенсі?
— Надто вже вродливий твій Філіп на портреті. Навряд чи він такий у житті.
— А от і помиляєшся, — напрочуд жваво заперечила Бланка. — На мій погляд, цей портрет дуже вдалий, і художник нітрохи не полестив Філіпові.
— Он як! — промовила Марґарита, облизнувши губи. — Виходить, не даремно його прозвали Красунчиком.
— А ще більше, — уїдливо зауважив Рікард, дивлячись на портрет з відвертою ворожістю, — йому пасувало б прізвисько Красуня.
Бланка докірливо поглянула на Рікарда, а Марґарита всміхнулася:
— І справді, він дуже схожий на дівчину. Якби не очі і не одяг… Гм. Він, певно, не лише жінкам, а й чоловікам подобається. Правда, кузино?
Бланка зніяковіла. Її коробило від таких розмов, і вона охоче ухилилася б від відповіді, проте побоювалася, що в такому разі Марґарита знову почне глузувати з її „непристойної сором’язливості“.
— Ну… словом… Був один, дон Педро де Хара, прости Господи його грішну душу.
— Він що, помер?
— Так. Філіп убив його на дуелі.
— За що?
— Дон Педро спробував… цього… залицятися до Філіпа. А він викликав його на дуель.
— За ці самі залицяння?
— Так, за них.
— Яка жорстокість! — озвався Рікард. — Мало того, що дон Педро страждав через свої погані схильності, так він ще й поплатився за це життям.
Бланка кинула на Рікарда спопеляючий погляд.
— Припиніть, кузене! — жорстко промовила вона. — Передусім, Філіп уявлення не мав про погані схильності дона Педро, а його… його залицяння він розцінив як насмішку над своєю зовнішністю. Це по- перше. А по-друге, вас анітрохи не займає гірка доля бідолашного дона Педро де Хари. Ви переслідуєте цілком певну мету — очорнити кузена Аквітанського в Марґаритиних очах.
— Гаразд, облишимо це, — примирливо сказала наваррська принцеса. — А ти, Рікарде, будь обережніший, коли йдеться про Бланчиного кумира…
— Кузино!… — збентежено промовила Бланка.
— А ти, любонько, не вдавай з себе ображену невинність, — відмахнулася Марґарита. — Не намагайся переконати мене в тому, що Красунчик тобі вже не подобається… Гм. І він подобається не лише тобі. Матільдо, що ти скажеш?
Дівчина насилу відірвала погляд від портрета і в розгубленості закліпала очима.
— Прошу, пані? Про що я маю сказати?
— Про Філіпа Аквітанського. Як він тобі?
— Він дуже гарний, пані.
За цими простими й наївними словами Марґарита завважила ту сором’язливу ніжність, той особливий, неповторний солодко-тривожний щем у серці, що їх відчуває невинна дівчина, вперше усвідомивши себе жінкою.
— Ти теж вважаєш, що він схожий на дівча?
— Аж ніяк, пані. Він схожий на Трістана.
— На Трістана? — розсміялася Марґарита. — Чим же він схожий на Трістана?
— Ну… Він вродливий, добрий, мужній…
— Мужній? — скептично перепитала наваррська принцеса.
— Атож. Пані Бланка якось казала, що дон Філіп Аквітанський вважається одним з найкращих лицарів Кастілії.
— А дивлячись на його портрет, цього не скажеш.
— Проте це так, — зауважила Бланка. — Філіп часто перемагав на турнірах, що їх улаштовував мій батько.
— І найчастіше тоді, — усміхнулася Марґарита, — коли королевою любові та краси на турнірі була ти… До речі, ти знаєш, що мій татусь запросив його бути одним з призвідників турніру з нагоди дня мого народження?
