тридцять п’ять років.
— З якого приводу ти так дорікаєш кузенові? — запитав Ернан, порівнявшись з ними.
— Наш любий Ґабріель припустився помилки, цитуючи превелебного Фому Аквінського, — збрехав Філіп, не бажаючи давати Шатоф’єрові нагоди висловити свою думку щодо порушеного Ґабріелем питання.
— Та це ж дрібниці! — недбало сказав Ернан. — Не картай його. Я, приміром, взагалі не маю ані найменшого уявлення про цього святого отця, і нічого, живу якось. Ще й вважаюсь монахом.
— Теж мені, монах! — іронічно промовив Філіп, змірявши друга з голови до ніг (вірніше до коня) насмішкуватим поглядом. — Звільнив би принаймні Байярда від цих лат. Він же не винен у дурості хазяїна, а страждає від неї.
— До речі, кузене, — озвався Ґабріель. — Ти знаєш, що сказав про тебе пан герцоґ?
— Ні, — збентежено відповів Ернан, глянувши на герцоґа, що разом з провідником їхав на чолі загону. В загальних рисах він уявляв, щo міг сказати з приводу його обладунку Філіпів батько.
— Так от, — провадив Ґабріель. — Побачивши тебе зранку в цьому залізі, пан герцоґ сказав: „Добре, що сьогодні на нашому шляху не трапиться жодної глибокої річки. Мало який міст витримає теперішню вагу пана де Шатоф’єра“. — Юнак розсміявся. — І це не перебільшення.
— Гаразд, — зітхнув Ернан. — Умовили нарешті. Коли буде привал, скину лати. Все поскидаю, раз вам це так не до вподоби.
— Нам, власне, однаково, — сказав Філіп. — Ми ж за тебе вболіваємо. Для всього має бути свій час і своє місце. Такі важкі лати вельми доречні на турнірі, але не під час походу, коли кожен фунт зайвої ваги наприкінці дня перетворюється на пуд.
— Так я ж і одягнув їх саме заради турніру, — заперечив Шатоф’єр. — Мені треба призвичаїтися до нового обладунку, перевірити, чи все з ним гаразд, щоб у разі потреби вчасно виправити недоліки. Та й Байярд має звикнути до своєї збруї. — Він поплескав долонею в рукавиці по вкритій залізом шиї коня; пролунав дзенькіт металу об метал. — Між іншим, Філіпе, тобі також варто потренуватися перед турніром.
— За твоїм рецептом? Ні, красно дякую! Я не хочу спектися живцем ще до прибуття в Наварру.
Ернан осудливо похитав головою:
— Далебі, не можу збагнути, як це ти, з твоїм зневажливим ставленням до лицарства взагалі й до лицарського обладунку зокрема, примудрявся часто вигравати турніри в Кастілії. Певна річ, ти дуже спритний і, незважаючи на свою тендітну статуру, сильний та міцний, мов дубок; але ж, окрім усього цього, лицарське мистецтво вимагає досвіду, який приходить завдяки постійним та наполегливим тренуванням. А про які тренування може йти мова в твоєму випадку, коли за всеньке літо я жодного разу не бачив тебе в турнірних латах.
— Брак досвіду я компенсую ентузіазмом, — відповів Філіп. Він хотів був додати, що на турнірах у Кастілії цей ентузіазм підігрівала Бланчина присутність в ложі королеви любові та краси, проте останньої миті вирішив утриматися. — А ще самолюбством. Я дуже не люблю програвати.
— А в Наваррі тобі взагалі не можна програвати, — зауважив Ернан. — Це ж зовсім не годиться, щоб на турнірі, влаштованому на честь твоєї майбутньої дружини, переміг хтось інший.
— Твоя правда, — погодився Філіп. — Це було б не дуже гарно. Тому я розраховую на тебе: якщо я схиблю, ти мене підстрахуєш і сам здобудеш перемогу. Головне, щоб турнір не виграв хтось сторонній. — Він зітхнув. — Шкода, звісно, що не склалося так, як хотів дон Александр. Зараз би я їхав не свататись до Марґарити, а одружуватися з нею, і як наречений мав би повне моральне право відмовитися від участі в турнірі. Цей клятий замах на короля трапився так невчасно!
— То був не замах, — сказав Ернан.
— А що ж іще?
— Просто витівка якогось божевільного. Попервах того чолов’ягу справді підозрювали в намірі вбити дона Александра чи Марґариту за намовою ґрафа Біскайського, та незабаром з’ясувалося, що він геть схиблений і навіть не здає собі справи з того, що стріляв у вікно королівського кабінету. Втім, його так і так збирались повісити, але тут принцеса вступилася за бідолашного навіженця і врятувала йому життя. — Ернан гмикнув. — Якщо решта інформації, що її ти отримав від Монтіні, така ж достовірна, як та історія з замахом, то по прибутті до Памплони на тебе чекає багато несподіванок.
Філіп трохи подумав, а потім заперечно похитав головою:
— Ні, навряд. Про інцидент з пострілом у вікно і про всі його наслідки Монтіні написав мені ще в своєму першому листі — а тоді, як ти й сам визнаєш, того чолов’ягу вважали зловмисником. Про результати розслідування він не повідомив, мабуть, тому, що вони вже не стосувалися безпосередньо Марґарити. Хоча про те, що вона вступилася за того чолов’ягу, він, звісно, мусив повідомити. Це серйозний недогляд з його боку… Між іншим, звідки ти про це знаєш?
— Від коменданта Ортеза, — пояснив Ернан. — На початку липня він був у Памплоні.
— Атож, чув, — кивнув Філіп. — Він з дочкою супроводжував нашого архієпископа. Кажуть, що там Марк виголосив кілька цікавих тез про шлюб та вірність, які дуже сподобалися присутнім на проповіді жінкам.
Ернан усміхнувся.
— Комендант і про це розповідав. Він каже, що то була найзахопливіша проповідь, яку він лише чув у своєму житті. — Тут Шатоф’єр зробив паузу і здивовано глянув на Філіпа. — Але ж ми розмовляли про це вже після того, як ти пішов спати. Звідки ти взнав про проповідь?
Філіп відчув, що його обличчя зрадливо червоніє. Ніякого невинного пояснення своїй обізнаності він вигадати не встиг, бо за секунду озвався Ґабріель:
— Либонь це йому комендантова донька розповіла.
Ернан зареготав так голосно і зненацька, що Філіпів кінь аж присів з переляку.
— Не жахай тварину, недолюдку!
Ернан перестав сміятися — але не тому, що послухався Філіпа, а через те, що на нього напав раптовий кашель.
— Не бачу підстав для таких бурхливих веселощів, — докірливо промовив Філіп, заспокоюючи свого коня.
— Ще б пак, — погодився Ернан, прокашлявшись. — Тут ридати треба. Така дівчина! Навіть не дівчина — квіточка. А ти її, звабнику, безжалісно зірвав і розтоптав.
— Ну, припустімо, топтати я її не топтав…
— Але приголубив.
Філіп знову зашарівся.
— Звабив, — констатував Ернан. — Звабив, негіднику, невинне дівча.
Філіп увесь палав.
„Прокляття, — думав він. — Якби я не реаґував так, як реаґую, їм би вже набридло потішатися з мене“.
— А знаєш, Філіпе, — серйозно сказав Шатоф’єр, — твоя надмірна цікавість до жінок іноді — і не рідко — скидається на якусь хворобливу манію.
Філіп підібгав губи.
— Знаю, — за мить відповів він. — Ґабріель неодноразово на це натякав. Амеліна також. І Ґастон.
— А тобі не спадало на думку, — вів далі Ернан, — що раз про це кажуть такі різні люди, то, можливо, в цьому є зерно правди? Невже ти не можеш удовольнитися однією, двома… ну, трьома-чотирма жінками? Тією ж Амеліною, юною ґрафинею Байоннською чи, скажімо, панночкою де Марманд… До речі, щодо останньої: вона похваляється, що ти стомлюєшся значно швидше за неї.
Філіп ніяково потупився і промовчав, бо це була суща правда. Бувши любострасним і навіть хтивим, він не був таким невситимим звіром, як, наприклад, кузен д’Альбре, а тому віддавав перевагу жінкам, яких не треба було довго розпалювати, які спалахували від першого ж доторку і швидко згоряли в яскравому полум’ї пристрасті.
— Ну, то навіщо тобі здалися десятки коханок? — по хвилі спитав Ернан. — Із марнославства, га?
— Аж ніяк, — відказав Філіп і нараз збагнув, що їхня розмова ввійшла в давно наїжджену колію, та
