окупувала місто Джазаїр[26], що згодом стало форпостом ґалльської експансії в Північній Африці. Тим часом єзуїти, скориставшись зі зручної нагоди, розширили Марокканську область ордену на північ, захопивши портове місто Танжер, і зупинили своє просування лише на лінії ріки Ксар-Сґір, де зустрілися з араґонцями, які теж не гаяли часу і взяли під свій контроль південно-східну частину Ґібралтарської протоки, а також всю Сеутську затоку аж до мису Кабо-Неґро.
Валентин Юлій Істірійський, удостоєний після повернення в Італію тріумфу, навіть не думав почивати на лаврах. Незабаром він відбув до Тунісу, щоб воювати там для більшої слави Риму та відродження його колишньої могутності.
Покінчивши з присутністю маврів на заході Європи і почавши тіснити їх у Північній Африці, католицький світ, разом з тим, не міг не звернути свої погляди на схід континенту, де нарівні з турецькою загрозою, що насувалася з Малої Азії, на півночі назрівали процеси прямо протилежного характеру.
Ще в 1239 році, після перемоги руських військ в битві під Переяславом, великий князь Київський Данило Романович, що став згодом королем Русі, і татарський хан Бату уклали перемир’я, розділивши між собою сфери впливу по лінії Полоцьк — Смоленськ — Новгород-Сіверський — Сіверський Донець. У перші сто років перемир’я, яке, незважаючи на постійні прикордонні сутички, тривало вже понад двісті років, руські королі об’єднали князівства, що перебували у сфері їхнього впливу, в єдину державу, а потім утвердили владу Києва на Азові та в Північному Причорномор’ї. Тож у середині XV сторіччя, коли відбувалися описувані нами події, Русь являла собою могутню державу на сході Європи, рівну за територією двом Німеччинам і значно згуртованішу за вельми аморфний союз ґерманських князівств.
А тим часом, на північ від Русі набирала силу Литва. За минулі двісті років литовці розділили з поляками Прусію, прогнали лівонських лицарів з куршських, лівських та естських земель, успішно протистояли своїм північним сусідам, скандинавам, і навіть були поширили свою владу на Карелію, втім, ненадовго — невдовзі їм довелося повернути її новгородцям. Після падіння вільної Новгородської республіки північна частина Карелії дісталася шведам, а південна відійшла до Московії — держави, яка виникла внаслідок об’єднання слов’янських князівств, що опинилися в сфері впливу Золотої Орди.
Однак відтоді литовські князі ніяк не могли забути про втрачені північні території, рівно ж як і руські королі частенько згадували про те, що в минулі часи північно-східні князівства беззастережно визнавали верховенство над собою київського престолу. Кілька років тому король Русі Роман II та великий князь Литовський Вітовт IV вирішили, що настав час відновити історичну справедливість, і, підписавши договір про „вічний мир“, почали активно готуватися до майбутнього звільнення своїх, як не втомлювався повторювати руський король, „споконвічних територій“.
Північно-східні русичі, які, втім, і самі поступово струшували з себе татарське ярмо, в принципі не мали нічого проти братньої допомоги з боку південного сусіда, проте ціна, що її вимагав Київ за цю допомогу — так зване возз’єднання, багатьом здавалася надмірно високою. І до монголо-татарської навали східні слов’яни, цей конгломерат різних племен, ніколи не відчували себе єдиним народом, а після розділу їх хиткої спільності — старокиївської держави, північно-східні русичі опинилися в абсолютно інших ґеополітичних умовах, ніж їхні родичі на півдні та південному заході. Двохсотрічне перебування під азіатським ярмом не могло не відбитися на їхній психолоґії, національному характері та культурі, життєвому укладі і, природно, на самій формі московської державності, яка була по-азіатському деспотичною.
Мабуть, найбільш проруськи налаштованим прошарком московського суспільства було духовенство, бо воно напряму залежало від Константинопольського патріаршого престолу і більшість вищих церковних посад у Московській метрополії займали або греки, або південні русичі. Саме єпископи були єдиними, хто беззастережно підтримав ідею Романа II про об’єднання двох східнослов’янських держав, а трохи пізніше (але з істотними засторогами) й ідею папи Павла VII про возз’єднання двох християнських церков. Однак ні те, ні інше не здобуло широкої підтримки ні у простолюду (хоча його думки ніхто не питав), ні серед московської знаті. Мешканці північно-східної Русі вже починали усвідомлювати себе нацією, окремим народом, і не хотіли втрачати свою самобутність і свою державність, тим більше що остаточне звільнення від татар (за допомогою Києва або без неї) було лише питанням часу.
Після поразки в Куликовській битві татарські хани мусили піти на значні поступки, надавши Москві широку автономію, і навіть визнали за її князем титул царя. Згодом татари розраховували ослабити бунтівного васала, нацькувавши його на Новгород, але й тут вони прорахувалися. Московські війська тріумфально пройшлися новгородськими землями, приєднавши їх до своєї держави, сам Великий Новгород був узятий облогою та змором, а його непокірні жителі були майже поголовно вирізані.
З падінням держави Новгородської, Русь втратила вельми цінного союзника в своєму давньому протистоянні з литовцями, а натомість отримала ще більш непередбачуваного і ще незговірливішого сусіда в особі зміцнілої Москви. Такий стан справ ніяк не влаштовував короля Романа, тому він, не дійшовши до згоди з московським царем у питанні об’єднання всіх руських земель в одну державу, уклав вимушений мир зі своїм споконвічним суперником, великим князем Литовським, і пообіцяв не перешкоджати поверненню Карелії під владу Литви. І хоч, на відміну від литовців, які збирались воювати з Москвою за Карелію, руський король замишляв ґрандіозний похід на Каспій, щоб уразити Орду в самісіньке серце, сумніватись не доводилося — головною його ціллю була й залишається північно-східна Русь.
Стурбований такими рішучими намірами Романа II, а також його постійними заявами, що північно-східні русичі ніякий не народ, а лише невід’ємна частина єдиного руського народу, насильно відірвана від материнських грудей — Київської землі, московський цар спішно спорядив на захід представницьку делеґацію на чолі з князем Миколою Шуйським, метою якої було по можливості перешкодити зближенню Русі та Литви з католицькими державами і постаратися зірвати майбутнє об’єднання церков.
Побувала московська делеґація і в Тулузі, де за прикрим збігом обставин тоді ж таки знаходився й Філіп — після успішної операції з захоплення Байонни він приїхав на кілька днів погостювати у свого дядька, короля Робера, і побачитися зі своїм братом, архієпископом Марком.
Перше знайомство Філіпа з східними гостями не можна було назвати приємним. На другий день після приїзду між ним та боярином з почту князя Шуйського спалахнула сварка через одну панночку, фрейліну королеви Марії. Боярин повівся з дівчиною найнегіднішим чином: подарував їй двійко соболиних шкурок і зажадав, щоб вона тут же сплатила йому „натурою“. Одначе дівчина виявилася порядною, вона не хотіла втрачати незайманість ради якихось там соболиних шкурок; але, з іншого боку, і з шкурками їй було шкода розлучатися. Боярин був невблаганний: або те, або інше, тому панночка звернувся за допомогою до відомого захисника жіноцтва, Філіпа. Той узяв її турботи близько до серця: йому дуже сподобалася дівчина, а поза тим його до глибини душі обурила збоченість боярина, який зробив подарунок не з удячності за кохання, а навпаки — вимагав кохання в подяку за подарунок. У запалі праведного гніву Філіп обізвав його жалюгідною втіхою мужеложця — просто так обізвав, без усякої задньої думки, в його лексиконі це було однією з найуїдливіших образ, — і, як то кажуть, влучив у самісіньке око. Як з’ясувалося згодом, боярин, хоч і не був від природи гомосексуальним, свого часу ніжно дружив з юним царевичем, теперішнім царем, чия слабість до хлопчиків була загальновідома.
На думку про те, що чутки про його колишні гріхи дійшли аж до Ґаллії, боярин оскаженів. Замість чинно викликати Філіп на поєдинок, він негайно вихопив з-за пояса кинджал, з видимим наміром порішити свого кривдника на місці; його не зупинила навіть та обставина, що Філіп не мав при собі ніякої зброї. Добре що поряд був Ґабріель — він вступив з боярином у сутичку і, намагаючись вибити з його рук кинджал, зовсім ненавмисно проткнув його шпагою. Удар Ґабріеля виявився для боярина смертельним, і той сконав на місці.
Скандал видався на славу, і королю Роберові довелося докласти багато зусиль, щоб завадити князеві Шуйському надати цьому суто побутовому інцидентові реліґійне забарвлення. А архієпископ Тулузький свою чергову недільну проповідь цілком присвятив смертному гріху хтивості, в якій зокрема зазначив, що ні католику, ні православному не годиться поводитися з благородною дівчиною, як з дівкою продажною.
Злощасні соболині шкурки залишились у панночки, справжньої винуватиці інциденту, як компенсація за завдані їй моральні збитки, а сама вона, в знак вдячності за заступництво, подарувала Філіпові свою незайманість. У свою чергу Філіп, у подяку за порятунок життя, посвятив Ґабріеля в лицарі і подарував йому ще один маєток, а згодом, вже після повернення до Тараскона, надав його володінням статус віце-ґрафства, таким чином зробивши свого першого дворянина віконтом, і відповідно до цього титулу вручив йому сенаторську мантію.
Ґабріель був гордий і радий, як мале дитя. Він відразу ж написав батькам листа, знову запрошуючи їх
