вдіяти нічого не міг. — Розумієш, кожна жінка по-своєму особлива, унікальна, неповторна. В кожній з них є щось таке, чого не має жодна інша… А втім, нащо я все це кажу. Тобі годі це зрозуміти, монахові бісовому.
— Та ні, я таки розумію — абстрактно, певна річ. Звісно ж, жінки — як, власне, і всі люди взагалі, — кожна по-своєму неповторна. Однак це не привід, щоб лізти під спідниці кожній, хто має гарне личко, гнучкий стан і стрункі ніжки.
— А як бо інакше? — запитав Філіп. — Як інакше збагнути, відчути, пізнати оту жіночу неповторність, не залізши їй під спідниці?
— На відстані, — не змигнувши оком, відповів Ернан. — Дивитися на неї, спостерігати за її поведінкою, вчинками, розмовляти з нею, слухати, щo вона говорить і
— Ні, таки ти нічого не розумієш, — похитав головою Філіп, поспіхом шукаючи якесь порівняння, щоб заперечити Ернанові арґументи. Кулінарні аналоґії тут не годилися, бо Шатоф’єр уже набив на них руку, певніше язика, і навчився спростовувати їх дуже влучними й дотепними відповідями. В кількох попередніх диспутах Філіп саме на цьому місці спіткався й зазнавав поразки. І раптом його осінило!… — Ось ти, друже, маєш багацько коней, так?
— Так. — Ернан підозріливо покосився на Філіпа: це вже було щось новеньке.
— І кожен з тих коней має свої неповторні риси, по-своєму поводиться, чимось різниться від решти?
— Певна річ.
— А чи зможеш ти досконало пізнати того чи іншого коня, виявити всі його достоїнства та вади, бодай трохи не проїхавшись на ньому верхи?
— Ну… — Шатоф’єр зам’явся, второпавши, до чого хилить Філіп. — Звісно ж… Проте ні! Певне судження про нього я можу зробити, спостерігаючи за тим, як його об’їжджає хтось інший. А якщо той „хтось“ — вельми вправний вершник, то моє судження про нього може виявитися досить таки…
Він не закінчив своєї думки, бо Філіп раптом припав до шиї коня й нестримно зареготав. Ґабріель дивився на нього, широко всміхаючись.
— Спіймав таки, бісів сину! — промовив Ернан, і собі давлячись сміхом.
— Авжеж, — сказав Філіп, схлипуючи. — Цікавий спосіб пізнання жінок ти мені пропонуєш. Спостерігати за… за тим, як… як… — Він зайшовся кашлем, а відтак витер краєчком плаща вологе від сліз обличчя. — Якщо в мене манія, то це… це… таж це — огидне збочення!… Уяви лишень: я сиджу в кріслі біля ліжка і спостерігаю за тим, як… — І обоє знову зайшлися гомеричним реготом, до якого приєднався й Ґабріель.
— Гаразд, — сказав Ернан, нарешті вгамувавшись. — Здаюся. Сьогодні твоя взяла — але, присягаюся, ненадовго.
— А яке мені, власне, діло, чия взяла — твоя чи моя, — вдавано байдуже відмахнувся Філіп. — Годі вже про це. Набридло.
— Гаразд, — знову промовив Ернан. — Відкладемо нашу дискусію до пори до часу. Тільки дозволь насамкінець сказати тобі… Ні, ні, не дуже ущипливе, — поквапився додати він, завваживши невдоволений вираз на Філіповім обличчі. — Навіть зовсім не ущипливе. Це радше констатація одного тривіального факту, що аніскільки тебе не образить.
— Констатуй, — великодушно дозволив Філіп.
— Отож ця дівчина, комендантова донька… як, до речі, її звуть?
— Івонна, — коротко відповів Філіп, насилу долаючи в собі спокусу похвастатися перед другом, що ще вчора ввечері дівчина була незаймана.
— Так от, Філіпе, за місяць, найпізніше за два-три, ти побачиш панночку Івонну при своєму дворі. Вона швиденько вискочить заміж за котрогось із твоїх дворян — їй дарма за кого, аби тільки бути поближче до тебе, — і в твоєму оточенні з’явиться ще один рогоносець… Тьху! Вже й так у тебе не двір, а стадо худоби.
Ці слова справді не образили Філіпа, ба навіть улестили його марнославству. Взагалі він не полюбляв лестощів, але Ернан робив це дуже вміло, ховаючи їх за позірною грубістю та безцеремонністю. Що ж до його припущення стосовно подальшої поведінки комендантової доньки, то для цього були вагомі підстави: протягом тих трьох місяців, що їх Філіп провів у Ґасконі, трапилось уже чотири подібні випадки.
— Кузен має рацію, — флеґматично зауважив Ґабріель. — Сьогодні вранці, коли ми від’їздили з Ортеза, я помітив, що панночка Івонна стояла на фортечному мурі й дивилася нам услід. Тож можна не сумніватися, що, повернувшись з Наварри, ми зустрінемо її в Тарсконі.
Цієї хвилі їх наздогнав Ґастон д’Альбре.
— Кого ви зустрінете? — поцікавився він, пропхавши свого коня між Філіпом та Ґабріелем.
— Комендантову доньку, — відповів Ернан і, перш ніж Філіп устиг втрутитися, стисло виклав свої міркування з цього приводу.
— Це безперечно, — погодився з ним Ґастон. — Вона нівроку гарне дівча і складе серйозну конкуренцію Амеліні. А втім, немає лиха без добра — тоді Сімон матиме більше шансів стати батьком своєї наступної дитини.
Філіп зітхнув.
— Цікаво, — сказав він, — коли вже мені урветься терпець?
— На правду гріх ображатися, — повчально мовив д’Альбре. — Це недостойно. І взагалі, знаєш, Філіпе…
— Ні, не знаю. І знати не хочу.
— Ач, який суворий! Знати він не хоче. Та я однаково скажу.
— І що ж ти скажеш?
— А от що: чим би не присягала Амеліна, скількох би попів вона не запросила, хоч і самого найсвятішого отця, щоб поклястися всіма святими угодниками та на всіх святих книжках… та навіть на нечестивому Корані! — я нізащо не повірю, що ти не батько її дитини.
Філіп гидливо поморщився: йому вже осточортіли кузенові кпини. Тим-то він не став вдаватися до тривалої дискусії, а сказав лише:
— Швидше б воно народилося, те дитя. І якщо воно не буде біляве та синьооке, то будь певен, я таки змушу тебе прикусити свого дотепного язика і перепросити за все-всеньке, що ти мені наговорив і ще наговориш з цього приводу… Я не жартую, Ґастоне. Ти ще вибачатимешся перед своїм государем, ще каятимешся.
— І конче навколішки, — саркастично докинув д’Альбре. — Та ще й чолом об землю битиму, твої черевики цілуватиму. Мабуть, у подяку за те, що ти звабив мою сестру.
Філіп промовчав, насуплено дивлячись поперед себе.
— Ну, гаразд, гаразд, — примирливо всміхнувся Ґастон. — Це я так жартую. А якщо серйозно, то…
— Стривай-но, — урвав його Ернан. — Здається, нас кличе пан герцоґ.
Так воно, власне, й було. Друзі припустили коней і незабаром порівнялися з головою колони.
— Що сталося, батьку? — запитав Філіп.
— Хтозна, — знизав плечима герцоґ і вказав на провідника. — Вікторіо пророкує неприємності.
— Атож, панове, — кивнув той. — Попереду нас люди, багато людей. Погляньте, як стривожилося вороння.
І справді, ген біля самого обрію в небі ширяло безліч чорних цяток.
— Ну, щодо неприємностей, то це навряд, — зауважив Ґастон. — Просто хтось їде нам назустріч.
— Не в гнів сказати вашій світлості, ви помиляєтеся — шанобливо заперечив провідник. — Вороння кружляє над одним місцем, до того ж не над дорогою — вона проходить трохи лівіше, — а над лісом.
— Засідка? — припустив Філіп.
— Можливо.
— Важко в це віриться, — промовив герцоґ і, короткозоро примружившись, задивився вдалечінь. — Та чим чорт не жартує. У цьому воронні справді є щось зловісне.
— Дуже зловісне, монсеньйоре, — підхопив провідник. — Вороння просто так не збирається, воно чує
