укладаються за розрахунком, а що ж до любові, то для того й існують коханці та коханки — щоб любити їх і щоб вони любили вас. От покличте до себе віконта Іверо і спитайте в нього про кохання. У відповідь він відразу кинеться цілувати ваші ніжки, які, здається мені, цілком заслуговують такого з ними поводження. — Останні його слова супроводжувалися відвертим роздягаючим поглядом.
— Нахаба! — похитала головою Марґарита. — І не просто нахаба, а винятковий нахаба.
„Ага, попалася, пташечко! — задоволено подумав він. — Не такий страшний чорт, як його малюють. Ті, хто казав про круту вдачу принцеси, анітрохи не розуміються на жінках. Насправді ж вона агнець Божий…“
Філіп помилявся, але його помилка пояснювалася не зовсім звичайною поведінкою Марґарити цього вечора. Чи не вперше за багато років наваррська принцеса стушувалася перед чоловіком і не змогла виявити свою скандальну вдачу. Хижа пантера втягла гострі кігті й перетворилася на миролюбну кицьку, яка ніжно горнулася до господаря, просячи його про ласку.
— До речі, про кохання та коханців, — сказала раптом Марґарита. — Погляньте-но! — І вона нишком кивнула в бік шахівниці.
Подавшись уперед, Бланка пошепки щось говорила Монтіні. Той уважно слухав її й лагідно усміхався. Погляди в обох були такі красномовні, що не лишалося жодного сумніву щодо характеру їхніх стосунків.
— Врни справді коханці?
— Ще гірше. Боюсь, Бланка всерйоз захоплена цим хлопцем. І ні від кого не приховує свого зв’язку з ним.
— Диво та й годі! — зачудовано промовив Філіп. — Скромниця Бланка, і раптом… Ніколи б не подумав, що вона зважиться на таке. — І він кинув на Монтіні заздрісний і, слід додати, трохи роздратований погляд.
— Вам прикро? — з усмішкою запитала Марґарита.
Філіп почервонів.
— Звідки ви взяли?
— Знаю я вашого брата. Зізнайтеся, принце: адже ви вважали, що раз Бланка устояла перед вашими чарами, то вже ніхто не зверне її зі
— Та ні, — промимрив Філіп, украй збентежений тим, як легко розкусила його Марґарита. — Просто я знаю Бланку з одинадцяти років і, здавалося б, добре вивчив її вдачу, але… тепер я розумію, що це мені тільки здавалося. Я навіть подумати не міг, що всього за півроку вона зможе подолати своє суворе виховання.
— А проте подолала.
Філіп пильно поглянув на Марґариту:
— І, схоже, я знаю, хто посприяв такій швидкій зміні.
— Ну-ну! — образилася принцеса. — Як що, то завжди винна я. Ви, між іншим, не ориґінальні в своєму припущенні. Чомусь всі засуджують мене, а Бланці ставлять на карб лише те, що вона, наївне й недосвідчене дитя, не змогла протистояти моєму поганому впливу. Насправді ж це — брудний наклеп. У кожнім разі не я вчила Бланку називати Монтіні любим у присутності мого батька.
— Та що ви кажете? — недовірливо перепитав Філіп. — Не може бути!
— І все-таки було. Одного разу, зо два тижні тому, в неї прохопилося це слівце — певна річ, ненавмисно. Мій батько не знав, де й подітися від збентеження. Адже він добрячий ханжа, хоч і нешкідливий, зовсім не такий, яким був покійний дон Фернандо. Правда, після цього інциденту в батька з’явилася ідея прогнати пана де Монтіні з Памплони, але нам з Бланкою вдалося заспокоїти його. Бланка вибачилась і пообіцяла, що надалі такого не трапиться. Загалом вона дотримується своєї обіцянки, на людях поводиться з Монтіні в межах пристойності, хоч як і раніше не приховує свого зв’язку з ним.
Філіп розгублено похитав головою:
— Виходить, у Толедо я знав
— Ще ніяк. Весь цей час він був у Басконії, лише вчора повернувся і, мабуть, ще нічого не знає.
— А коли дізнається? Можу уявити, як він розізлиться.
— То нехай подавиться своєю злістю, — з несподіваною ворожістю промовила Марґарита, а очі її хижо зблиснули. — Однаково нічого не вдіє.
— Ви думаєте, що ґраф так просто змириться з тим, що його місце на подружньому ложі зайняв хтось інший?
— Ха! Подружнє ложе! До вашого відома, він з кінця лютого близько до неї не підходить… — З деяким запізненням Марґарита прикусила язика й боязко роззирнулася довкола. На щастя, її ніхто не почув, крім, звісно, Філіпа, у якого від несподіванки відвисла щелепа й округлилися з подиву очі.
— Га?!!! — Цей короткий вигук в поєднанні з ласим поглядом, що його він кинув на Бланку, був вартий цілої поеми.
Марґарита дивилася на сторопілого Філіпа і криво посміхалася.
— Чорти лисі! — вилаявся Філіп. — Невже ґраф… Та ні, це смішно! У Толедо він разом з своїм дружком Фернандо де Уельвою вів досить розгульне життя, мав купу коханок, а до хлопчиків, як мені здається, був байдужий.
— З цим у нього гаразд, — підтвердила принцеса, подумки лаючи себе за нестриманість. — Тобто, до хлопчиків він справді байдужий, і за доброчесність своїх пажів я спокійна. Інша річ, покоївки…
— Він що, плутається зі служниця?
— Так… Загалом, так. — Марґарита мигцем поглянула на Жоанну. — Здебільшого зі служниця.
— А що ж Бланка?
— Ну, вона… Просто вона…
— То що ж вона?
— Вона не пускає чоловіка до себе в ліжко, — скоромовкою випалила Марґарита. — Він їй гидкий.
— Так якого ж біса, — роздратовано промовив Філіп, — вона вийшла за нього заміж?
— А хіба в неї був вибір? — ікрадливо спитала Марґарита.
— Так, був.
— І альтернативою її шлюбу з кузеном Біскайським був шлюб з вами?
— Так.
— І хто ж винен у тому, що ви не одружилися?
— Почасти я, почасти вона, почасти покійний дон Фернандо… — Тут Філіп здивовано підвів брову. — А хіба Бланка вам нічого не розповідала?
— Майже нічого.
— А мені здавалося, що ви з нею близькі подруги, — зауважив він.
— Так, ми подруги, але не такі близькі, як мені хотілося б. Свої таємниці Бланка звіряє кузині Гелені. От з нею вони справді близькі, навіть занадто близькі подружки. — В Марґаритинім голосі Філіпові почулися ревнощі. — Вони такі любки, я вам скажу. Вічно шепчуться про щось, секретничають одна з одною і нікого, зокрема й мене, до свого товариства не приймають. Прикро навіть… А вам, любий принце, бачу, дуже подобається Бланка.
— Ще б пак! — з готовністю визнав Філіп.
— А я?
— Мені подобаються всі гарні жінки, моя мила принцесо. А ви не просто гарна — ви неперевершена красуня.
— Отже, є ще надія, що ви покохаєте мене?
— Облиште всі сподівання, пані.
— Яка категоричність, принце! Яка жорстокість!
— Жорстокість?
— Атож! Хіба це не жорстоко — говорити таке жінці, якій ви дуже й дуже подобаєтеся.
— Для мене це велика честь, ваша високосте, — з серйозною міною промовив Філіп. — І за які ж заслуги я її удостоївся?
