— Годі вам манірничати, дорогий кузене! — огризнулася Марґарита. — Єдина ваша заслуга полягає в тому, що ви зухвалий, безцеремонний, самовпевнений, самозакоханий… — тут вона важко зітхнула, — і дуже привабливий сучий син.
„А ти, любонько, схоже, закохалася в мене, — подумав Філіп. — Воістину, сьогодні вечір сюрпризів…“
Розділ XXVI
Вечір сюрпризів триває
Філіп повернувся до своїх покоїв близько опівночі. Він втомлено розвалився в кріслі, закрив очі і почав був аналізувати події минулого вечора, та невдовзі облишив це заняття. Думки ліниво ворочалися в його голові, а якщо й прискорювали свій біг, то мчали зовсім не в тому напрямі. Отож Філіп просто сидів, відпочиваючи, загадково всміхався сам до себе і вдавав, ніби не чує приглушеного шепотіння, що час від часу долинало з маленької кімнатки, призначеної для чергового дворянина.
Хвилин за десять до кімнати ввійшов Ґабріель. У руках він тримав тацю з вечерею. Філіп розкрив очі, поглянув на нього і здивовано запитав:
— Чому ти? Я ж велів прислати лакея, а самому йти спати.
Ґабріель щось нерозбірливо пробурмотів, накриваючи невеликий круглий столик поруч крісла.
Філіп гмикнув, байдуже знизав плечима і пересів з крісла на стілець.
— До речі, — сказав він, зробивши ковток вина. — Хто сьогодні черговий у покоях?
— Д’Арінсаль.
— А тим часом його нема. Запропастився десь, негідник. Вранці перекажи йому, що це його передостання недбалість у мене на службі. Коли він надумає ще раз отак зникнути, то хай не повертається, а їде прямісінько в Андорру, до того звалища, що зветься його родовим замком.
Ґабріель кивнув:
— Гаразд, перекажу.
Він сів у крісло і нервово забарабанив пальцями правої руки об поруччя, видимо пориваючись щось сказати чи про щось спитати, та ніяк не наважувався.
— Пригощайся, — запропонував йому Філіп.
— Дякую, я не голодний, — похмуро відповів Ґабріель.
— Що ж, воля твоя. Можеш іти, друже. До ранку ти вільний.
— Але ж д’Арінсаль…
— Біс із ним. Нехай гуляє.
— То, може, я почергую замість нього? — з проблиском надії запитав Ґабріель.
— Не треба. За покоями догляне Ґоше, а я… — Філіп не закінчив і з тихим гарчанням вчепився зубами в засмажену курячу ніжку. Такий грізний апетит непомильно вказував на те, що попереду його чекає бурхлива ніч.
Ґабріель важко зітхнув і підвівся з крісла.
— Піду перевірю, чи приготовлена постіль.
Філіп відклав убік обгризену кістку й самовдоволено всміхнувся:
— Сьогодні вона мені не знадобиться. Одне чарівне дівча запропонувало мені затишну місцину в своєму ліжечку. Звісно, я не можу відмовитися.
З сусідньої кімнати долинули притлумлені смішки. Але Ґабріель не розчув їх. Обличчя його спотворила гримаса болю та відчаю, він різко повернувся і майже бігцем вийшов з кімнати, навіть не побажавши Філіпові на добраніч.
Філіп провів його спантеличеним поглядом і похитав головою.
„Дивина! — подумав він, повертаючись до перерваної вечері. — Яка муха його вкусила?“
Ґрунтовніше розміркувати над Ґабріелевою поведінкою йому було ніколи. Нашвидку, але ситно перекусивши, він ретельно вимив руки в срібному тазику з уже охололою водою і витер їх рушником. Потім вийняв з канделябра запалену свічку і ввійшов до кімнати, звідки перед тим долинали смішки. На перший погляд там нікого не було, однак, придивившись уважніше, можна було помітити вельми підозріле похитування полога на ліжку.
— Маріо!
Мовчанка.
— Я знаю, що ти тут, — сказав Філіп. — Відлупцюю.
З-за полога визирнула голова д’Обіака.
— Перепрошую, монсеньйоре, я оце щойно задрімав.
Філіп усміхнувся:
— Гаразд, дрімай далі. Залишишся тут до повернення д’Арінсаля.
— Добре, монсеньйоре, — кивнув д’Обіак. — А д’Арінсаль повернеться вранці.
— То ти знаєш, де він?
Обличчя пажа розпливлося в усмішці:
— Що робить — знаю, а де — ні.
— Зрозуміло, — сказав Філіп. — Отже, ти лишився замість нього?
— Так, монсеньйоре. А втім, мені й подітися було ніде.
— У твого сусіда теж дівчина?
— Еге ж.
— Ну, ви даєте! Першої ж ночі як з прив’язі зірвалися… До речі, можна поглянути на твою кралю?
Не чекаючи відповіді, Філіп підійшов до ліжка і відхилив полог.
— Моє шанування, панно.
— Добривечір, монсеньйоре, — збентежено пролопотіла гарненька темноволоса дівчина, квапливо натягуючи на себе ковдру.
— А в тебе губа не з лопуцька, Маріо, — схвально промовив Філіп. — Вітаю з чудовим вибором.
— Ваша школа, монсеньйоре, — скромно відповів хлопець, улещений його похвалою.
— Атож, моя школа. А це, — Філіп кивнув на дівчину, — школа пані Марґарити. Скільки тобі років, крихітко?
— Тринадцять, монсеньйоре.
— Чорти лисі! Тобі ще б з ляльками спати, а не з хлопцями… Але ж і розпусниця!
Дівчина почервоніла.
— О, монсеньйоре!…
— Це я не про тебе, крихітко, а про твою пані, — заспокоїв її Філіп. — Ну, то бувайте, дітки. Приємної вам ночі.
З цими словами Філіп відпустив полог і попрямував до виходу.
— Взаємно, монсеньйор, — кинув йому вслід д’Обіак. — Панночка де Монтіні теж ласий шматочок.
У передпокої Філіп розбудив свого камердинера Ґоше, наказав йому прибрати стіл у вітальні й погасити всі свічки, а сам вийшов у коридор. Двоє вартових, що охороняли вхід до покоїв, віддали йому честь брязканням зброї.
Дотримуючись Матільдиних вказівок, Філіп спустився поверхом нижче і знайшов коридор, що сполучав головну будівлю палацу з пізнішою прибудовою, де розташовувалися літні покої принцеси і де, відповідно, зараз мешкав штат її придворних.
Філіп ішов, неуважно дивлячись поперед себе, на його обличчі блукала мрійлива усмішка. Дарма що Марґарита подобалася йому дужче, а її гарне та звабне тіло обіцяло безліч насолод у майбутньому, від цієї ночі з Матільдою він очікував особливої втіхи. Філіп страшенно полюбляв незайманих; а як відомо, дівочу незайманість високо цінують або грубі мужлаї, або ж витончені натури — він належав до останніх. Його вабила їхня недосвідченість у коханні, зворушувала невмілість і наївність. З ними Філіп почував насолоду, схожу на насолоду вчителя за покликанням, що прилучає здібних учнів, опанованих жадобою знань, до таїн світобудови; так само й він відкривав для невинних дівчат новий, незнаний їм світ — світ кохання, солодких
