принаймні, в другу сімку. В результаті Ґастон виявився останнім — тридцять п’ятим…
Ось тобі! Незабутній Дієґо де Сан-Хуан! В списку він був двадцять дев’ятим, цебто першим в останній сімці, і коли маршал-розпорядник дав знак розпочинати виклики, впевнено попрямував до Філіпового шатра. Щоб ти був здоровий, Дієґо, — згадав, бач, образу, завдану честі своєї сім’ї! П’ять років минуло ж бо, твоя сестра вже давно одружена, має дітей, а ти все гостриш зуби на її „кривдника“. Он Альфонсо підхопився з крісла, сміється, щось вигукує, пояснює щось своєму оточенню. Либонь розповідає, як дев’ятеро братів де Сан-Хуан на чолі з найстаршим, Дієґо, переслідували вночі беззбройного шістнадцятирічного Філіпа, зігнавши його з ліжка своєї сестри Терези, — бевзі такі безсердечні…
А в Ґастона ніякого вибору в нього не було, і він з приреченим виглядом під’їхав до шатра єдиного ще не викликаного призвідника — Гуґо фон Кліпенштейна.
„Ось, маєш!“ — зловтішався Філіп.
Сам він без проблем розібрався з Дієґо де Сан-Хуаном, а потім зробив театральний жест: під’їхав до переможеного супротивника, спішився й допоміг йому підвестися. Спитав, чи нічого не ушкоджено, й великодушно поплескав його по плечу, чим викликав новий напад сміху в оточенні Альфонсо Кастільського.
Останнє коло принесло лише одну несподіванку, проте дуже прикру. Під час сутички Кліпенштейнів кінь несподівано спіткнувся, його господар не втримався в сідлі, і чи не задарма Ґастон д’Альбре зажив слави переможця леґендарного воїна та неперевершеного турнірного бійця.
„Господи! — вжахнувся Філіп. — Тепер хвастощів буде!… Краще вже зразу вдавитися“.
Вирок маршалів, схвалений королями, був такий швидкий, як і очевидний: найсильнішими лицарями першого дня змагань визнавалися Філіп Аквітанський, Тібальд де Труа, Ернан де Шатоф’єр і Хайме де Барейро. Жереб визначив, що спочатку Філіп має битися з Шатоф’єром, а потім ґраф де Барейро поміряється силами з ґрафом Шампанським.
Тричі сходилися Філіп та Ернан в центрі арени і тричі, зламавши списи, розходилися ні з чим. Нарешті Філіп збагнув, що друг відверто піддається йому, і так розсердився, що в четвертій сутичці здобув над ним упевнену перемогу.
Хайме де Барейро без особливих зусиль вибив притомленого ґрафа Шампанського з сідла. Як і підозрював Філіп, єзуїтський покруч беріг свої сили для вирішальних сутичок.
А Тібальд де Труа, підводячись за допомогою зброєносця на ноги, скрушно промовив:
— Безбожникам сам чорт у поміч.
— Атож, монсеньйоре, — притакнув зброєносець.
— Якби я мав такого гарного коня, — правив своєї ґраф, — то й чорт йому б не зарадив.
— Атож, монсеньйоре.
— А в поетичному поєдинку ні кінь, ні чорт не зарадили б йому.
— Атож, монсеньйоре.
— Цей невіглас, мабуть, і двох рядків не стулить як годиться, — утішав себе Тібальд. — Де ж пак! Він, певно, і читати не вміє.
— Атож, монсеньйоре.
— Ні, ти тільки поглянь, що за ідіотська усмішка! Це ж треба бути таким бовдуром… От дідько! По- моєму, я здорово забився. Клятий покруч!…
Надійшов кульмінаційний момент змагань — в очному поєдинку Філіп та Хайме де Барейро мали визначити, хто з них стане переможцем першого дня змагань.
Філіп зайняв своє місце в кінці арени і зосередився. Заграли сурми, герольди почали верзти якусь нісенітницю про прекрасні очі, що буцімто з надією та нетерпінням дивляться на доблесних лицарів. Нарешті маршал-розпорядник дав сигнал на початок сутички, і супротивники чимдуж помчали назустріч один одному.
За якусь мить до зіткнення час для Філіпа немов сповільнився. Він рвучко підвівся на стременах і викинув уперед руку зі списом, цілячи ґрафові де Барейро прямісінько в забрало. Раптова зміна напрямку удару і ризикований, але бездоганно здійснений маневр на випередження зробили свою справу: вістря списа супротивника лише слабко чигиркнуло по Філіповім щиті, а сам Хайме де Барейро, втративши рівновагу, вилетів із сідла. А що одна його нога заплуталась у стремені, то він, непритомний, ще зо два десятки метрів проволікся по землі, перекидаючись з боку на бік, аж поки не зупинили його коня. Як потім з’ясувалося, в результаті падіння ґраф де Барейро отримав струс мозку і зламав праву ключицю.
Глядачі, від простолюдинів до вельмож, неначе збожеволіли. Навіть найзнатніші панове, забувши про своє високе положення, посхоплювалися з місць, несамовито аплодували і гучними вигуками вітали переможця, а захоплені дами зривали зі свого одягу прикраси і надсилали ці зворушливі подарунки Філіпові.
Головний герольд розпочав був щось говорити, та слова його потонули в загальному ґвалті. Тоді він глибше вдихнув повітря і, побуряковівши від натуги, заволав:
— Слава переможцеві, могутньому та грізному сеньйорові Філіпу Аквітанському!
На трибунах єзуїтофоби знов заповзялися лупцювати єзуїтофілів — цього разу вже від надлишку радощів.
Тим часом до Філіпа наблизилися маршали й зброєносці, допомогли йому спішитися, зняли з нього шолом, панцир та рукавиці і, під нескінченні здравиці та пишномовні вихваляння герольдів, провели його на поміст до наваррського короля. Дон Александр обняв Філіпа, розцілував в обидві щоки й урочисто промовив:
— Ви виказали неабияку доблесть та спритність, мій принце. Тепер покажіть, який у вас смак — виберіть королеву наших свят.
Сурми знов завили, і головний герольд, попередньо кинувши в натовп кілька пишномовних фраз, нарешті зволив повідомити, що зараз переможець турніру має обрати королеву любові та краси.
Поруч Філіпа з’явився юний паж, що тримав у руках червону оксамитову подушку з тонким золотим обручем, прикрашеним зубцями у вигляді сердець та наконечників стріл.
Філіп трохи розгублено роззирнувся довкола — прекрасних дам та дівиць було вдосталь. Ще напередодні він вирішив у разі своєї перемоги не обирати Марґариту. Її слід було розворушити, примусити її розсердитися, згадати, що вона принцеса, дочка короля, наступниця престолу; щоб почуття образи та приниження розбудило в ній колишню Марґариту, яка так подобалася Філіпові. Бувши велелюбним, він, проте, дуже серйозно ставився до шлюбу й хотів бачити в своїй дружині вірну подругу, однодумницю та соратницю — а не покірну рабиню, що беззаперечно виконує всі його забаганки. Він узагалі любив примхливих і незалежних жінок.
„Кого ж вибрати?“ — напружено розмірковував Філіп. Бланку? Хотілося б, та не можна. Його вибір має бути позбавлений сексуального підтексту, інакше удар не досягне своєї мети. Тоді буде уражене не самолюбство Марґарити, а її любов; а ревнощі, як відомо, поганий порадник.
Ізабелла Араґонська? Золоте волосся, зелені очі, сніжно-біла шкіра, витончені руки, стрункі ніжки, бездоганна фіґура — словом, писана красуня. Якраз такій і місце на троні королеви любові та краси. Якби вибір залежав від Еріка Датського… Одначе переможцем був Філіп, і він відразу ж відкинув кандидатуру Ізабелли. Вона була дружиною наслідного принца Франції, країни, з якою він віднедавна перебував у стані неоголошеної війни, спершу відібравши Байонну, а тепер накидаючи оком на Сент і Анґулем. Та й той самий сексуальний підтекст аж ніяк не виключався: сто проти одного, що злі язики не забаряться витягти на світ Божий історію про те, як вісім років тому герцоґ Аквітанський відмовився стати тестем старшої дочки араґонського короля.
Що ж, вирішив Філіп, доведеться зупинити свій вибір або на Констанці Орсіні, дружині Альфонсо, або на королеві Ґаллії Марії Фарнезе… Але на кому? Обидві молоді, привабливі, зрештою обидві італійки.
А втім! На думку йому спала одна чудова ідея, як з честю вийти зі скрути, в яку він сам себе поставив. Він не надасть переваги жодній з королев, але й не образить при тому інших принцес (крім Марґарити, зрозуміло), запропонувавши корону доньці найпочеснішого з високих гостей, першого серед рівних, чиї предки в минулі часи завоювали півсвіту.
У супроводі пажа з вінцем та двох розцяцькованих герольдів Філіп упевнено пройшов повз Марґариту й зупинився перед сусідньою ложею, прибраною знаменами з зображенням чорного орла на білому полі. Він узяв з подушки золотий вінець і, вклякнувши на одне коліно, простягнув його молоденькій світловолосій
