наявних обставин ми з ним головні претенденти на Аннину руку. Наступного місяця Людовіку виповниться чотирнадцять років, він стане повнолітнім і відтак не забариться посвататися до неї. Тепер додай до Провансу Ґотію, Руерґ і Періґор, не забудь також про підтримку герцоґа Савойї, який встане на бік найсильнішого, щоб уникнути міжусобиці, — і корона в руках у цього хлопчиська. — Філіп знову зітхнув. — Повір, я дуже шкодую про передчасну смерть віконта Ґотійського, це зруйнувало всі мої надії на об’єднання Ґаллії та Наварри в одну державу. Але якщо віконтові судилося померти бездітним, то помер він вчасно і, на щастя, я дізнався про це ще до офіційного оголошення про мої заручини з Марґаритою, інакше довелося б забрати своє слово назад — що аж ніяк не зробило б мені честі.
— До речі, звідки ви дізналися? — поцікавився Ґабріель. — Я не чув, щоб про це говорили.
— Про це майже ніхто не знає. Лише вчора увечері імператор отримав листа від маркіза Армана, тож зі зрозумілих причин чутки ще не встигли розійтися. А розповіла мені про це Анна, як я підозрюю, не без наміру — чи то за батьковим намовлянням, а чи з власної ініціативи.
Ґабріель з сумнівом похитав головою:
— Навряд чи з власної ініціативи. Вона занадто юна, до того ж дівча.
— Ну то й що? Я вже зустрічав одну чотирнадцятирічну дівчину, яка могла заткнути за пояс будь-якого чоловіка; це Бланка. А що ж до Анни, то в неї не просто чоловічий розум. При всій своїй жіночності, вона дуже нагадує мені хлопця в дівчачій сукенці… А втім, хто б не був ініціатором цієї розмови — сама Анна чи Авґуст Юлій, мені цілком однозначно дали зрозуміти, що я роблю велику помилку, сватаючись до Марґарити.
— А що думає з цього приводу ваш батько? Чи він ще нічого не знає?
— Та ні, знає. Після закінчення бенкету я встиг обмінятися з ним кількома словами.
— І що ви вирішили?
— Тоді нічого. Я був надто збуджений, щоб ухвалювати так важливе для всієї нашої сім’ї рішення.
— А зараз?
— Зараз я трохи заспокоївся, зібрався з думками й вирішив.
— Відмовити пані Марґариті і просити в Авґуста Юлія руки його доньки?
— Певна річ, — відповів Філіп, розлігшись на канапі. — І зробити це слід якомога швидше, поки дон Александр не надумав розпустити чутки про наші з Марґаритою заручини. Бажано негайно… От що, Ґабріелю. Зараз же розшукай мого батька — він, мабуть, ще бенкетує, вірніше, виторговує у візантійців зайве сольдо за кожного ґасконського найманця, — так от, перекажи йому, що я…
Філіп не встиг договорити, бо цієї ж миті двері розчинилися навстіж і до кімнати, спотикаючись, вбіг д’Обіак. Не встоявши на ногах, він гепнувся долілиць на підлогу.
Слідом за ним, розмірено цокаючи підборами по паркету, ввійшла Марґарита.
Ґабріель миттю схопився на ноги й шанобливо вклонився їй, а Філіп лише перекинувся набік і підпер голову лівою рукою, прибравши позу древнього римлянина, що лежить у триклінії за обіднім столом.
— Добривечір, принцесо, — сказав він, весело поглядаючи на пажа, що сидів на підлозі й потирав забиті коліна. — Сідайте, будь ласка. Ви вже даруйте, що я не вітаю вас як годиться, але на те є поважна причина: я дуже втомився.
Кинувши на нього нищівний погляд, Марґарита сіла в крісло навпроти канапи і гнівно промовила:
— Що тут у вас коїться, пане принце? Ваш паж чинить мені перешкоди в моєму ж власному палаці!
— Я в розпачі, ваша високосте! — винувато озвався д’Обіак, підводячись з підлоги. — Насмілюсь зауважити, що ви хибно зрозуміли мене. Я лише хотів доповісти монсеньйорові…
— Замовч, нахабний хлопчисько! — верескливо викрикнула Марґарита. — Іди геть!
— І справді, Маріо, — підтримав принцесу Філіп. — Забирайся звідси, поки здоровий. — (При цьому він крадькома підморгнув хлопцеві: мовляв, ти ж бачиш, у якому вона стані.) — І ти, Ґабріелю, також іди. Розшукай мого батька й перекажи, що я згоден. Сподіваюсь, ти все зрозумів?
— Так, зрозумів.
— Тоді добраніч.
Ґабріель мовчки вклонився Марґариті й вийшов. Услід за ним, зацьковано озираючись на принцесу, з кімнати вислизнув д’Обіак.
Коли двері зачинилися, Філіп, не міняючи пози, холодно поглянув на Марґариту і з удаваною байдужістю промовив:
— Отже, пані, я слухаю. Що привело вас до мене в таку пізню годину?
Розділ XXXVII
Сватання по-ґасконському
Що відповіла Марґарита на це запитання, ми дізнаємося трохи згодом; а зараз прослідкуємо за тим, як Ґабріель де Шеверні виконав Філіпове доручення.
Герцоґа він розшукав одразу. Як і передбачав Філіп, його батько ще не покидав банкетної зали, але розмовляв там не з візантійським посланником, а з імператором Римським, який викладав йому свою теорію про те, що справжнім автором написаної на початку минулого століття „Божественної комедії“ був зовсім не наслідний принц Італії Антоній Юлій, а такий собі Данте Аліґ’єрі, придворний поет імператора Авґуста Х. Хитрий та спритний політик, у приватному житті Авґуст ХII був утіленням кристальної чесності й порядності. З власного досвіду знаючи, якими важкими бувають муки творчості і які міцні узи пов’язують справжнього митця з кожним його творінням, він усією душею ненавидів плагіат і не пробачав цього гріха нікому, навіть власним предкам. Саме завдяки йому ім’я великого Данте збереглося в пам’яті нащадків, а не згинуло в безвісності, як імена багатьох інших майстрів, чию славу незаслужено привласнили сильні світу цього.
Ґабріель вже кілька хвилин ходив залою, знай кидаючи на герцоґа та імператора нетерплячі погляди, проте не наважувався підійти ближче і втрутитися в їхню розмову. Авґуст ХII перший помітив його і, перервавши свою неквапну оповідь, звернув на це увагу співрозмовника:
— Мені здається, вельмишановний, що дворянин твого сина хоче сказати тобі щось дуже важливе й невідкладне.
Він звертався до герцоґа в однині, позаяк вони розмовляли тією своєрідною італізованою латиною, що в ті часи ще мала широкий вжиток у середовищі римської аристократії і в міжнародному спілкуванні.
Прослідкувавши за поглядом імператора, герцоґ ствердно кивнув, відразу ж перепросив, що мусить ненадовго відлучитися, й підвівся з крісла. Полегшено зітхнувши, Ґабріель спішно попрямував до нього.
— Вас прислав мій син, віконте? — запитав герцоґ, коли той підійшов.
— Так, монсеньйоре. Він звелів переказати вам, що згоден.
— А конкретніше?
— На жаль, монсеньйоре, обставини не дозволили дати конкретніші вказівки. Однак з нашої розмови, що передувала появі цих обставин, можна з цілковитою впевненістю виснувати, що монсеньйор син ваш не заперечуватиме, якщо ви скористаєтеся зручною нагодою і попросите в імператорської величності руки його дочки.
Герцоґ усміхнувся:
— Дякую, віконте. Повертайтеся до себе і, якщо дозволять згадані вами обставини, перекажіть Філіпові, щоб він спав спокійно — я все владнаю.
Ґабріель уклонився й відійшов, але залу не покинув, вирішивши дочекатися певніших результатів.
Тим часом герцоґ повернувся на своє місце і знов перепросив Авґуста XII за вимушену відлучку. Терпляче вислухавши імператорові просторікування про незавидну долю державних мужів, яким навіть на дозвіллі не дають спокою справи, герцоґ сказав:
— Твоя правда, Цезарю[38]. От і зараз дворянин мого сина повернув мене з небес на землю. Якщо ти не заперечуєш, я волів би ненадовго змінити тему нашої розмови й поговорити з тобою про речі значно прозаїчніші.
Авґуст ХII видимо пожвавішав.
— Звісно не заперечую, вельмишановний, — відповів він. — А поезія нехай зачекає, доки ми не
