Обличчя ґрафа помітно зблідло і видовжилося від подиву. Філіп помилково вирішив, що він злякався, і зневажливо пирхнув.
Коли останній з першої сімки лицарів, віконт де ла Марш, викликав останнього призвідника — а ним якраз виявився Філіп, всі сім пар супротивників зайняли свої місця з протилежних кінців арени.
Запрошення маршала-розпорядника, недоречні одкровення герольдів, кличне завивання сурм — і, виставивши вперед списи, Александр Біскайський та Хайме де Барейро щодуху помчали назустріч один одному.
Противники зітнулися, списи в обох зламалися, але при цьому ґраф Біскайський втратив рівновагу, і лише останньої миті йому вдалося вхопитися за шию свого здибленого коня й уникнути падіння. Маршали одностайно визнали його переможеними.
Головний герольд ніби знічев’я зронив:
— Слава переможцеві, могутньому та грізному сеньйорові Хайме де Барейро.
З незворушним виглядом ґраф де Барейро попрямував до шатра, що раніше належало ґрафові Біскайському. За правилами турніру, призвідник, що зазнав поразки, вибував з подальших змагань, поступаючись місцем своєму переможцеві.
Тим часом на трибунах, де глядачами були переважно простолюд, маломаєтне та безмаєтне дворянство, зчинилася бійка. Противники єзуїтів, украй обурені веселощами симпатиків останніх, пересвідчившись у своїй чисельній перевазі, вирішили провчити нахаб. Невдовзі окремі сутички переросли в загальне побоїще, у зв’язку з чим виникла незапланована перерва, і поки вартові та королівські ґвардійці вгамовували бешкетників, високі гості щиро тішилися цим видовищем.
Врешті-решт пристрасті вщухли і турнір поновився. Філіп без особливих зусиль вибив з сідла віконта де ла Марша, а повертаючись назад, побачив, що над шатром Александра Біскайського вже майорить червоно-чорний прапор ордену єзуїтів-мечоносців, під яким виступав ґраф де Барейро. Він не був посвяченим єзуїтом, але обіймав посаду ґубернатора провінції Садо Лузітанської області ордену Серця Ісусового, що прирівнювалося до звання командора.
У п’яти інших поєдинках першого кола впевнену перемогу отримали призвідники. Особливо хвацько подолали своїх супротивників Тібальд де Труа та Гуґо фон Кліпенштейн.
Коли на арену виїхала друга сімка лицарів, Філіп чекав виклику від Серхіо де Авіли-і-Сан-Хосе, проте згаданий кабальєро зупинив свій вибір на ґрафові Осці. Зате наступний…
— Могутній та грізний сеньйор Хуан Родріґес, — оголосив герольд.
„Родріґес… Родріґес… — гарячково перебирав у пам’яті Філіп, тим часом як закутий у блискучі лати вершник з опущеним на обличчя забралом і чорним щитом без герба та девізу наближався до його шатра. — Є щось знайоме — але що?…“
— Викликає на поєдинок могутнього та грізного сеньйора Філіпа Аквітанського…
До Філіпа підбіг один з молодших герольдів:
— Монсеньйоре, лицар, що викликав вас, відмовився назвати своє справжнє ім’я, посилаючись на свою обітницю протягом п’яти років здійснювати ратні подвиги інкоґніто.
— Так он воно що! — сказав Філіп. — Отже, Родріґес — вигадане ім’я?
— Так, монсеньйоре. І в нас немає ніякої певності, що цей пан насправді посвячений лицар і має право змагатися з вами. Отож ви можете…
— Правила мені відомі, — перебив герольда Філіп. — Раз цей лицар склав обітницю, я не наполягатиму, щоб він порушив її, привселюдно назвавши своє ім’я. Я згоден переговорити з ним віч-на- віч.
Коли всі семеро лицарів вибрали собі супротивників, маршал-розпорядник звелів трохи почекати з початком поєдинків, а головний герольд пишномовно пояснив публіці, в чому причина затримки. Філіп і „Хуан Родріґес“ з’їхалися в центрі арени.
— Пане лицарю, — сказав Філіп. — Мене цілком задовольнить, якщо ви повідомите своє справжнє ім’я і якого ви роду. Даю слово честі, що нікому не розкрию вашого інкоґніто без вашої на те згоди.
У відповідь на ці традиційні слова „Хуан Родріґес“ мовчки підняв забрало.
— Овва! — не стримав враженого вигуку Філіп. — Родріґо де Ортеґаль! Виходить, гріш ціна запевненням вашого наступника, що ви перебуваєте під вартою, чекаючи на суд.
— Він не збрехав, — сухо відповів колишній прецептор. — Чотири дні тому я втік з-під арешту.
— Щоб узяти реванш?
— Так! — Його очі засяяли ненавистю. — Я вимагаю смертного поєдинку.
Філіп заперечно похитав головою:
— Я відмовляю вам, пане єзуїте. Ми будемо битися турнірною зброєю.
— Отже, ви злякалися?
Філіп кинув на Родріґо де Ортеґаля зневажливий погляд.
— Ви прагнете розсердити мене, сподіваючись, що в гніві я погоджуся на смертний поєдинок. Марні надії, пане, мені начхати на ваші образи. Я не дозволю вам зіпсувати свято кривавим побоїщем.
— Це ваше остаточне рішення? — спитав єзуїт.
— Так, остаточне.
— Ну що ж. Тоді мені не залишається нічого іншого, як привселюдно назвати вас боягузом.
Філіп зблід від гніву.
— В такому разі, я буду змушений повідомити маршалів, що не вважаю вас гідним битися зі мною. І тоді, якщо ви не скажете їм своє ім’я, вас з ганьбою проженуть з ристалища, а назветеся — заарештують як злочинця.
Зітхнувши, колишній прецептор опустив забрало на обличчя.
— Наразі ваша взяла, монсеньйоре. Та стережіться, — в його голосі забриніли лиховісні нотки, — і міцніше тримаєтеся в сідлі. Якщо я зіб’ю вас, на пощаду не сподівайтеся. І нехай тоді мене арештовують, маґістрат ордену подбає про моє звільнення.
— Гаразд, пане єзуїте, я візьму ваше попередження до відома.
З цими словами Філіп приострожив коня й повернувся до свого шатра.
Він міцно тримався в сідлі. При першому ж зіткненні Родріґо де Ортеґаль звалився з коня.
— Ми ще зустрінемося, монсеньйоре, — простогнав єзуїт, коли Філіп проїздив повз нього.
— Надія вмирає останньою, — зверхньо посміхнувся Філіп.
У другому колі вибув зі змагань Педро Оска, а його місце зайняв Серхіо де Авіла-і-Сан-Хосе. Проте ненадовго — після наступного кола над п’ятим від помосту шатром замайорів прапор Монтальбанів.
Ернан де Шатоф’єр довів свою перевагу над Річардом Гамільтоном, і зробив це досить переконливо: його супротивник з такою силою гепнувся додолу, що не зміг самостійно підвестися, і його винесли з ристалища слуги.
Після третього кола була оголошена годинна перерва. Поки лицарі відпочивали в своїх шатрах, публіку розважали акробати й танцівниці, а в ложах на почесному помості були влаштовані невеличкі бенкети.
По закінченні перерви змагання продовжилися. У четвертому колі зазнав поразки Ерік Датський — під час зіткнення він втратив стремено. Ернан у чудовому стилі подолав свого другого супротивника, який у красивому падінні зламав пару ребер та звихнув руку. Філіп запросто розправився з Анжерраном де ла Тур, небожем покійного ґрафа Байоннського і колишнім нареченим його дочки. Гуґо фон Кліпенштейн, як і в трьох попередніх сутичках, віртуозно вибив з сідла чергового претендента на лаври переможця Грози Сарацинів. Ґраф Шампанський отримав ратну перемогу над своїм головним суперником на поетичній ниві Руїсом де Монтіхо. А шатро, що належало раніше ґрафові Осці, виявилося злощасним — ось уже втретє воно змінило господаря.
На початок п’ятого, останнього кола, явно визначилася трійка найсильніших — Гуґо фон Кліпенштейн, Тібальд де Труа та Філіп Аквітанський. За право продовжити боротьбу змагалися також ґраф де Барейро і Шатоф’єр, причому якщо перший отримав чотири невиразні перемоги, то Ернан мав на своєму рахунку лише дві — зате блискучі.
Коли на арену виїхали останні семеро лицарів, Філіп не зміг стримати єхидної усмішки, побачивши серед них д’Альбре. Ґастон мав можливість записатися заздалегідь, але не скористався цим привілеєм. Спочатку він боявся, що отриманий у бою з єзуїтами вивих руки не дозволить йому взяти участь у турнірі, а потім, коли біль минув, все ж вирішив дочекатися жеребкування, сподіваючись потрапити в першу чи,
