— Привіт, соньку! — загуркотів Ернан. — Проспався, нарешті?
— Кажуть, вночі ти був у принцеси, — вставив своє слівце Сімон. — Ну як, добре порозважався?
Філіп здригнувся:
— Ой! Не нагадуй!
— Що, об’ївся?
— Щось на зразок того, — ухильно відповів Філіп і вирішив змінити тему розмови: — Ви вже розім’ялися?
— Щось на зразок того, — передражнив його Ернан. — І навіть трохи відпочили в тому гайку… — Він сухо прокашлявся. — Чорт! Спрага замучила. Мабуть, час повертатися.
Філіп це передбачив.
— Може, спершу перекусимо? — з усмішкою запитав він.
— Га? — пожвавився Ернан. — У тебе є що поїсти?
— Певна річ… Ґоше, — звелів він слузі, — занеси торбу до шатра. Увійдімо, хлопці, сховаймося від сонця. Спека неймовірна, правда ж? Коли таке творитиметься й під час турніру, кепські будуть наші справи.
— Буде ще гірше, коли зарядить дощ, — зауважив Ернан, слідом за Сімоном забираючись до шатра. — До спеки я звик у Палестині. А от дощ… Терпіти не можу, коли чвакає багнюка під ногами коней.
— Кому як, — знизав плечима Філіп.
Всередині шатра вони повсідалися на м’якій підстилці з соломи, накритій зверху щільною тканиною, і прийнялися за їжу. Філіп маленькими ковтками потягував з пляшки вино і, добродушно всміхаючись, спостерігав, як його друзі з гучним плямканням уминали чималенькі шматки добре підсмаженого й рясно здобреного прянощами м’яса.
Нарешті Ернан задоволено поплескав себе по животу й сито відригнув.
— Дуже смачно, — пробурчав він, відкинувши вбік порожню пляшку й видобуваючи з торби наступну. — Що не кажіть, друзі, а наваррське вино пречудове.
— Ґасконське краще! — в один голос заперечили Філіп та Сімон, потім здивовано перезирнулися й голосно розсміялися.
Ернан теж зареготав:
— Диви які патріоти! У дурнів, кажуть, думки сходяться.
Сімон миттю угамував свій сміх.
— Ти мене ображаєш, Ернане, — з невдоволеним виглядом промовив він.
— З якого це дива?
— Ну, щодо дурнів.
— А-а, зрозуміло! — протягнув Шатоф’єр. Знаючи Сімона з дитинства, він давно звик, що часом той сприймає жарти за чисту монету. — Даруй, хлопче, що я зайвий раз нагадав тобі про твоє нещастя… До речі, Філіпе, а от у мене дійсно є причина ображатися. Твій майбутній тесть запросив призвідником Гамільтона.
— Ну, й що? Судячи з розповідей, Річард Гамільтон — добрий лицар.
Ернан скорчив зневажливу гримасу.
— Та вже ж, добрий! Значно гірший за мене. Я мав бути на його місці. Адже я кращий, я сильніший!
— Не заперечую. — (Філіп вирішив не ятрити рану друга і змовчав про те, що спочатку король збирався запросити сьомим призвідником Шатоф’єра, але, отримавши листа від Річарда Гамільтона, в якому той зголосився взяти участь у турнірі, віддав перевагу шотландцеві.) — Сподіваюсь, ти скористаєшся нагодою, щоб довести свою перевагу над ним?
— Неодмінно! Я покажу цьому сучому сину, де раки зимують.
— Ти можеш записатися ще до жеребкування, — сказав Філіп, видобувши з-за вилоги камзола копію реґламенту. — Але тільки починаючи з третього кола.
— Я вже записався, — відповів Ернан. — П’ятнадцятим.
— Не хочеш ризикувати?
— Ха! Немає дурних! Коли кидатимуть жереб, вільними залишаться лише чотирнадцять перших і, можливо, ще кілька останніх місць — і на них претендуватимуть близько півсотні лицарів. А я не хочу, щоб сліпий випадок завадив мені битися з Гамільтоном.
— Зрозуміло, — сказав Філіп. — А ти, Сімоне, записався?
— Ні, і не збираюся, — відповів той. — Єдиноборства не для мене. Інша річ, коли хтось із вас очолить одну з партій у загальному турнірі, тоді я, звісно, приєднаюся до нього… Ну, і ще спробую щастя в полюванні за сарацинами.
Ернан усміхнувся і знову сунув руку в торбу.
— Гай-гай! — скрушно промовив він, виймаючи останню пляшку. — Залишилася єдина й неповторна.
— Не сумуй, — утішив його Філіп і віддав йому свою, повну на дві третини. — Ось, візьми. З мене досить.
— І мою можеш узяти, — сказав Сімон.
Шатоф’єр схвально гмикнув:
— От і добренько. Ви, хлопці, справжні друзі… Ну що ж, якщо в мене є їжа й питво, я, мабуть, залишуся тут до вечора. Ти не заперечуєш, Філіпе, якщо я трохи посплю в твоєму шатрі?
— Про що мова! — недбало знизав плечима Філіп. — Спи, скільки влізе.
— Так я і вчиню, поспішати мені нікуди. Імператор приїздить лише завтра, а в палаці мене ніяка панночка не чекає… До речі, про панночок. Я чув, що вчора ти спіймав облизня. Це правда?
— В якому сенсі?
— Йдеться про те гарненьке дівча, сестру Монтіні, — Ернан лукаво примружився. — Кажуть, ти накинув на неї оком, але вона відшила тебе і віддала перевагу Ґабріелю. Минулої ночі у них вже було побачення.
— Що?! — вражено вигукнув Філіп. — Кажуть? Хто?
— Спитай у Сімона. Це він мені розповів.
Філіп повернувся до Сімона:
— А ти звідки знаєш?
Той чомусь зніяковів.
— Я сам бачив, на власні очі.
— Що?! — витріщився на нього Філіп.
— Ну, не… не це, а… Власне, я бачив, як Ґабріель виходив з її кімнати.
— Ага, зрозуміло. Ти розмовляв з ним?
— Так.
— І він не попросив тебе мовчати?
— Ну… Правду кажучи… Це…
— Все-таки попросив?
Сімон потупив очі.
— Так, попросив.
— Хай тобі чорт, хвесько язиката! — гримнув Ернан. — Якого тоді біса ти розбовкуєш чужі таємниці?! До твого відома, Філіпе, цей базіка вже по всьому палацу роздзвонив про Ґабріеля та його панночку.
Філіп докірливо поглянув на Сімона і раптом усміхнувся.
— Отже, ти бачив, як Ґабріель виходив від Матільди? Гаразд. — Тут він тикнув його пальцем у груди. — А
— Точно, — підхопив Ернан. — Справді: це питання гідне найпильнішого розгляду!
Сімон почервонів, як варений рак, і розгублено промимрив:
— Я?… Я просто… просто так…
— Ой, припини! — відмахнувся Шатоф’єр. — Якщо тобі вдається замилювати очі Амеліні, і вона щиро переконана в твоїй вірності, то мене не надуриш. Гадаєш, я не знаю про дочку лурдського лісничого?
— Га? — Філіп поглянув на збентеженого Сімона, потім допитливо подивився на Ернана: — Про що ти
