Хлопчина-паж провів Філіпа на криту терасу з видом на двірський парк, де в погідні теплі дні Марґарита мала звичай снідати, а іноді й обідати у вузькому колі друзів. Цього разу за круглим обіднім столом їй товаришували дві її постійні співтрапезниці — Бланка та Жоанна, а також Етьєн де Монтіні, що посів місце своєї сестри, яка з цілком зрозумілих причин сьогодні не прийшла.
Було порожнім і крісло праворуч Марґарити — з початку червня і аж до останнього дня його незмінним господарем був Рікард Іверо, що вже ввійшов в історію наваррського двору як винуватець найтривалішого захоплення принцеси. Проте сьогодні Марґарита його не запросила; також не передбачалося присутності Рікардової сестри Гелени.
Коли з’явився Філіп, Марґарита, що й до того невимовно здивувала Бланку та Жоанну зволіканням з початком обіду, взагалі утнула щось надзвичайне — встала з-за стола і майже бігцем рушила йому назустріч.
— А ось і наш любий кузен, — проворкувала вона, дивлячись на нього з відвертим замилування. — Ви вже вибачайте, що ми почали без вас…
— Е, ні, кузино, — жваво заперечив Філіп. — Так не піде. Насправді це я маю вибачатися за спізнення. — Він ґалантно поцілував її руку і шанобливим поклоном вітав інших присутніх. — У всьому винен мій паж. Я сказав йому, що мене ні для кого немає, маючи на увазі моїх придворних. Але він сприйняв ці слова буквально і цілих півгодини забивав памороки вашому посланцеві, тим часом як я розмовляв з… мм… з одним моїм дворянином — про що я збираюся поговорити з вами трохи пізніше.
— Атож, — кивнула Марґарита. — Про це ми неодмінно поговоримо — але згодом. А поки прошу вас до столу, кузене. Приєднуйтеся до нашого товариства, пообідайте. Ви, до речі, майже не спізнилися — щойно нам подали перші страви.
Бланка насилу сховала іронічну усмішку: так, майже — якщо, звісно, не враховувати півгодинної затримки у зв’язку з його „майженеспізненням“.
Філіп улаштувався в кріслі Рікарда Іверо, передусім відпив з келиха ковток вина… і мало не поперхнувся, коли Марґарита боляче ущипнула його за стегно. Він, утім, чекав якогось інтимного знаку уваги з її боку, на зразок ніжного потиску руки під столом або потирання ніжкою об його ногу, але ця витівка принцеси прямо-таки приголомшила його.
„Ти що, любонько, з глузду з’їхала? — наче говорив їй докірливий погляд Філіпа. — Вгамуй свій запал“.
Марґарита поспіхом відвела очі й густо зашарілася. На Бланчиних устах з’явився єхидний усміх, а її погляд, спрямований на кузину, був відверто глузливий. Вочевидь, вона здогадалася, в чім річ, і вже відкрила була рот з явним наміром сказати щось ущипливе на адресу Марґарити, проте Філіп був напоготові. Він квапливо промовив:
— Йдучи до вас, я помітив на площі римські прапори та штандарти. Ви не знаєте, з якої нагоди? Невже прибув імператор?
Марґарита з вдячністю поглянула на нього й відповіла:
— Ні, лише консул Гай Орсіні Калабрійський зі звісткою про наближення імператорського поїзда. Самого Авґуста Юлія ми чекаємо надвечір.
— Так, тепер пригадав. Вранці мене намагалися розбудити за дорученням батька, але спросоння я заявив, що й сотня консулів не завадять мені вволю виспатися.
— Ще б пак! — уїдливо промовила Бланка. — Ви ж так втомилися.
Філіп спантеличено поглянув на неї. Ці симптоми були йому добре знайомі. У кепському настрої Бланка ставала нестерпно-дошкульною, і горе було тому, хто в такі моменти потрапляв їй під гарячу руку (певніше, гострий язичок), та ще й наважувався сперечатися з нею.
„Он як! — подумав Філіп. — Бачу, ти дуже прив’язана до Матільди“.
— Ваша правда, кузино, — з готовністю погодився він, своєю поступливістю обеззброюючи Бланку. — Я справді почувався втомленим, і навіть приїзд імператора не примусив би мене встати з ліжка… Але стривайте! Якщо Авґуст Юлій особисто приїздить за своєю нареченою, то й вінчання має відбутися в Памплоні.
Марґарита знизала плечима:
— Певна річ! Бо інакше італійські ханжі-патриції луснуть від обурення: гай, яке неподобство, подумати лишень! Вінчання призначене на десяте число. На десяте вересня, звичайно…
— Дуже істотне уточнення, — зауважила Бланка. — А то кузен подумав би, що на десяте грудня.
Марґарита кинула на неї швидкий погляд і продовжувала:
— Так от, десятого вересня Авґуст Юлій і Нора повінчаються тут, у Памплоні, в соборі Пречистої Діви Марії, а вже на наступного ранку вирушать до Рима, де після їх прибуття відбудеться коронація нової королеви Італії.
— Можна подумати, — пустила шпильку Бланка, — що
— А можна подумати, — роздратовано відповіла Марґарита, — що в тебе більше прикрощів, ніж у мене, що я менше переживаю за Матільду, що зрештою… Посоромся, кузино! Ти ж не мале дитя.
На превеликий подив Філіпа, Бланка не огризнулася і навіть перепросила за нестриманість, хоч видно було, що вона дуже засмучена.
„Дорослішає“, — відзначив він з розчуленням батька, який одного чудового дня виявив, що його донька з нескладного дівчиська перетворилася на чарівну юну дівчину.
Після цього інциденту розмова за столом зав’яла і лише зрідка молоді люди обмінювалися скупими беззмістовними репліками. Коли, нарешті, подали десерт, Жоанна, що не любила солодкого, мовчки підвелася зі свого місця.
— Ти вже йдеш? — запитала Марґарита.
— Мабуть, так. Якщо я не помиляюсь, у вас намічається розмова не для чужих вух.
— А хіба ти чужа? — не так щоб дуже наполегливо, швидше задля годиться, запротестувала принцеса. — Залишайся. Ми люди щирі, відверті, нам нічого від тебе приховувати.
— Даруй, кузино, та все ж я піду. І так уже засиділася з вами.
Марґарита недбало пересмикнула плечима:
— Воля твоя, сестричко. І будь ласка — про Рікарда нікому ані слова. Перекажи Александрові, що коли він стане базікати…
— Не треба погроз, Марґарито. Я просто попрошу його мовчати. Мене він послухається.
— От і гаразд.
Провівши Жоанну поглядом, Марґарита повернулася до Філіпа:
— Уявіть-но, кузене! Цей скажений ідіот…
— Цебто віконт Іверо? — усміхнувся Філіп, гідно оцінивши таку ориґінальну характеристику колишнього коханця принцеси. — І що ж він утнув?
— Мало не вкоротив собі віку.
— Та що ви кажете?!
— Саме так. Цієї ночі він намагався вистрибнути з верхівки східної башти. Вона в нас найвища, а внизу — вимощений бруківкою двір. Тож якби стрибнув, напевно розбився б.
— Але він не стрибнув?
— Тільки завдяки втручанню кузена Біскайського. Сьогодні вночі йому не спалося, і він невідь чому піднявся на ту башту. Жоанна розповідала, що він спокійно сидів між двох зубців і дихав свіжим повітрям, аж раптом з’явився кузен Іверо і, немов сновида, не бачачи нічого довкола, забрався на парапет. На щастя, Александр вчасно зорієнтувався в ситуації, й останньої миті завадив йому вчинити цю дурість.
— Невесела історія, — констатував Філіп і допитливо поглянув на Марґариту. — А як ви вважаєте, кузино, щo могло спонукати його до самогубства?
— Мабуть, борги, — відповіла вона, ніяково опустивши очі. — Так він сказав кузенові Біскайському.
— Та невже? — засумнівався Філіп.
— Він заборгував лихварям понад вісімдесяти тисяч, — ніби виправдовуючись, сказала Марґарита; щоки її густо зашарілися.
— Вісімдесят тисяч! — вражено вигукнув Філіп. — Нівроку собі! Це ж, либонь, у три чи навіть у чотири
