було угоду. Досить з мене й нашого шлюбу — найприкрішої події в усьому моєму житті… Коломбо! — голосно покликала вона.
Тієї ж миті двері відчинилися, і до спальні прошмигнула молоденька смаглява покоївка.
— Що вам завгодно, моя пані?
— Ґраф залишає нас. Проведи його до виходу, щоб він, бува, не заблукав.
— Але, пані… — почав був Александр.
— Аудієнція скінчилася, пане, — спокійно промовила Бланка. — Ще одне слово, і я накажу варті прогнати вас геть. Зрозуміли?
Ґраф усе зрозумів. Йому був добре знайомий цей тон — рівний, стриманий, майже лагідний. Таким тоном покійний дон Фернандо свого часу оголошував смертні вироки дворянам та чиновникам, що чимось не догодили йому. Таким самим тоном того пам’ятного лютневого дня Бланка заборонила йому під страхом викриття надалі переступати поріг її покоїв. У стані крайнього роздратування вона справляла ще моторошніше враження, ніж навіть її батько, бо вимовляла свої погрози не тільки лагідно, а й співуче. Александр знову зітхнув, підвівся зі стільця й мовчки рушив до дверей.
— Ага! — в останній момент згадав він, повернувся до столика, вийняв зі свічника свою свічку, пояснивши з похмурою усмішкою: — Чого доброго, ще шпурнете мені в спину, — і лише потім вийшов.
— Цікаво, про яку це угоду він говорив? — перший озвався Монтіні, коли покоївка зачинила за собою двері. — Що він хотів запропонувати?
— Певно, збирався дати тобі грошей, — сказала Бланка, поклавши голову йому на груди. — Гадаю, тисяч десять, не менше. От негідник!
— Але навіщо? — здивувався Етьєн. — Щоб відкупитися від мене? Бланко, рідна, невже ти подумала, що я погоджуся? Ні в якому разі! Ти мені дорожча за всі скарби світу.
— Знаю, любий. Та не про це йдеться. Мабуть, він хотів, щоб ти прикупив собі землі і став заможним сеньйором. Щоб він, бачиш, не соромився тебе, як мого коханця.
— О! — тільки й сказав Монтіні.
— Яка ницість! — обурено продовжувала Бланка. — Пропонувати свої мерзенні гроші! Ну, ні! Хай краще я спорожню нарбоннську скарбницю, але сама, без його допомоги, назбираю потрібну тобі суму.
— Люба! — з гіркотою промовив Етьєн. — Знову за своє? Будь ласка, не треба. Мені й так прикро, що я змушений брати в тебе на поточні витрати, а ти… Та зрозумій же, нарешті, як це принизливо — бути на утриманні в коханки. Ти, звісно, даруй за відвертість, але факт залишається фактом: моєї дружби домагаються лише всілякі лизоблюди, а ті, з ким би я сам хотів товаришувати, ставляться до мене звисока, зневажливо. Ще б пак — вискочка, утриманець. От якби я зміг якось відзначитися…
Тут Бланка схопилася й сіла в ліжку. Очі її радісно засяяли.
— Ой, зовсім забула! Здається, я знайшла тобі гідну службу.
— Правда? — пожвавився Етьєн. — Сподіваюсь, військову?
— Певна річ. І не абиде, а в королівській ґвардії. Кілька днів тому подав у відставку один з лейтенантів. Марґарита пообіцяла виклопотати його патент для тебе — батько їй не відмовить. Тож вважай, що ти вже лейтенант ґвардії.
— Лейтенант?! — вигукнув Монтіні, не вірячи власним вухам. — Та це ж курям на сміх. Я — лейтенант! Жодного дня у війську, а вже лейтенант!
— А то біда! Нехай і курям на сміх, зате при дворі ти будеш поважною особою.
— І знову ж, вискочкою.
— Помиляєшся, любий. Патент ти отримаєш не від мене, а від короля — до того ж на прохання Марґарити. Ти розумієш, що це означає?
— Ну, і що?
— От дурненький! Всім відомо, що Марґарита не розкидається милостями, вона прихильна лише до тих, кого поважає. Коли при дворі дізнаються, що ти призначений лейтенантом на її особисте прохання, то відразу зрозуміють, що вона не просто терпить тебе через Матільду і ради нашої з нею дружби, як це стверджують злі язики; адже ніяка дружба не примусить її зробити послугу несимпатичній їй людині. Цим Марґарита покаже, що ти в неї у фаворі, що вона поважає тебе. А раз так, то й ставлення двору до тебе докорінно зміниться. Я тут чужа, — в Бланчинім голосі виразно забринів смуток. — Для прихильників короля я передусім дружина ґрафа Біскайського, для прихильників ґрафа важливо те, що я з ним не в ладах, і моя прихильність ні тим, ні іншим не указ. А Марґариту обожнюють всі — і друзі, і вороги; її улюбленці тут в пошані хоча б з тієї причини, що вони її улюбленці.
— Стривай-но! — раптом похопився Монтіні. — Але ж я навіть не лицар. Який же з мене лейтенант?
Бланка всміхнулася:
— За цим діло не стане. Хоч завтра я можу посвятити тебе в лицарі. Зрештою, я ґрафиня Нарбоннська, один з перів Ґаллії, і мені вже шістнадцять років.
— Це жарт? — спитав Етьєн.
— Звісно, жарт. Я ж не хочу, щоб придворні взяли тебе на сміх: мовляв, заслужив лицарські шпори в ліжку. А якщо без жартів, то я попрошу кузена Аквітанського. Ми з ним добрі друзі, і він не відмовить мені в цій послузі.
Монтіні зазирнув їй в очі:
— А знаєш, любонько, такій чарівній жінці, як ти, небезпечно звертатися до Красунчика за послугою. Він, диви, ще зажадає подяки — на свій манер.
І обоє зайшлися веселим сміхом.
Розділ XXXI
Знечещена
Коли Ґабріель пішов, Матільда ще довго лежала в ліжку, тупо дивлячись у стелю. Її охопило якесь моторошне заціпеніння. Їй відчайдушно хотілося заплакати, але, незважаючи на всі намагання, її очі залишалися сухими, вона не могла видавити з себе жодної сльозинки. Тугий клубок підступив до її горла і так і застряв там намертво, не бажаючи рухатися ні назад, ні вперед.
Минуло досить багато часу, перш ніж Матільді вдалося подолати заціпеніння. Вона сіла в ліжку й повільно, наче в трансі, заходилася скидати з себе зім’яте, місцями подерте вбрання. Роздягшись догола, Матільда витерла кров — єдине, що лишилося від її незайманості, — і лише тоді клубок в її горлі врешті подався, сльози ринули з її очей, і вона нестримно заридала, гірко оплакуючи свою загублену невинність, свої зруйновані ілюзії, свої безжалісно розтоптані мрії…
Коли почало світати, Матільда, виплакавши всі сльози і від того трохи заспокоївшись, встала з ліжка, наділа на себе чисту спідню сорочку та довгий пеньюар, вступила босоніж у капці й поквапом вийшла з кімнати. Вона більше не могла залишатися там, де над нею так жорстоко наглумилися, їй було страшно сам на сам зі своїми думками, і вона вирішила піти до Марґарити. Матільда знала, що напередодні принцеса посварилася з Рікардом Іверо, тому сподівалася застати її в спальні одну або, в гіршому разі, з Констанцою де ла Пенья. Останні два роки Марґарита погано засинала сама і зазвичай, коли в неї не було чоловіків, брала до себе в ліжко чергову фрейліну.
Біля входу до принцесиних покоїв Матільда мало не спіткалася з Філіпом, і лише останньої миті встигла сховатися в одній з неглибоких ніш у стіні коридору. Філіп пройшов повз неї, не помітивши її. Його біляве волосся було скуйовджене, щоки розпашіли, вдягнений він був поспіхом і недбало, а на вустах грала самовдоволена усмішка ловеласа, який щойно отримав чергову перемогу. На Матільду війнуло тонкими, ніжними парфумами, що їх полюбляла Марґарита, і цей запах ударив у ніздрі дівчини так різко й неприємно, як нашатир. Бідолаха насилу проковтнула клубок, що знову підкотився до її горла, і до болю прикусила губу, ледве стримуючи черговий приступ ридання. Яка вона була дурна та наївна, повіривши його брехливим словам про кохання! Як жорстоко він повівся з нею!… В його очах вона була лише іграшкою — гарненьке личко, чорний кучері, довгі стрункі ніжки, гнучкий стан — словом, ласий шматочок, цілком придатний для розваг, але не надто цінний, щоб ним дорожити. Він з легким серцем поступився нею своєму дворянинові,
