рази перевищує річний дохід ґрафства Іверо. Як тільки він ухитрився розтринькати таку силу-силенну грошей?
— Мало як! Цей бовдур на все здатний.
Бланка скрушно похитала головою:
— Ти безсердечна, кузино. На кого ж, як не на тебе, витратив він ці гроші. На всі ці розкішні й шалено дорогі подарунки… — Вона зітхнула. — Та хіба в грошах річ?…
— Помовч, Бланко! — скипіла Марґарита. — Мені й без твоїх коментарів гидко.
— А мені гидко від твоєї черствості! — огризнулася Бланка. — І від твого самодурства. Такої запеклої еґоїстки, як ти, я ще не зустрічала. Ти любиш тільки себе, а всі інші тебе ніскілечки не обходять. Ради тебе Рікард ладен був на все, а ти… ти просто використала його, грала з ним, як з лялькою, а потім безжально викинула на смітник, щойно в тебе з’явилася нова розвага. — Тут Бланка вистрілила очима в Філіпа, і в її погляді тому привиділись ревнощі. — Тобі й на думку не спадало, що Рікард така ж людина, як ти, а може, й кращий за тебе, і його біль так само реальний, як і твій. Коли вже хтось і завинив у тому, що сталося і що мало не сталося, то це ти зі своєю жорстокістю.
— Ні, ви тільки погляньте, яка захисниця знайшлася! — глузливо промовила Марґарита. — То якого біса ти тут сидиш і плескаєш язиком? Ходи-но краще до Рікарда, допоможи Гелені втішати його і заодно прослідкуй за нею самою — щоб вона, бува, не перестаралася в своєму завзятті.
Все йшло до того, що суперечка між принцесами закінчиться гучною сваркою. Тому Філіп, не довго думаючи, грюкнув кулаком по столу і голосно сказав:
— Ну, все, годі! Що ви як діти! -Він помовчав, даючи принцесам час заспокоїтися, і продовжив: — Я чудово розумію, в чому правдива причина вашого роздратування, і прошу вас не виміщати свій кепський настрій одна на одній. Досить сварок, переходьмо до справи.
— Ваша правда, кузене, — обізвалася Марґарита. — Поговорімо, нарешті, про Матільду.
Бланка кивнула:
— Гадаю, так буде краще. Хто з нас почне? Може ви, Філіпе?
— Мабуть, так. Передусім я хотів би висловити свій щирий жаль з приводу нічних подій…
— І тільки? — перебила його Марґарита.
— Ні, але це — передусім. Я дуже жалкую, що так сталося, і визнаю, що вчинкові пана де Шеверні немає ніякого виправдання. Проте, на моє переконання, слід врахувати деякі обставини, що певною мірою пом’якшують його вину.
— Невже такі є?
— Звісно, є. Я зовсім не збираюсь виправдовувати мого дворянина, але разом з тим наполягаю на справедливому ставленні до нього.
— А хіба він заслуговує справедливого ставлення? — не вгамовувалася Марґарита.
— Безперечно, принцесо! Навіть найзапекліший злочинець має право розраховувати на справедливий суд, — повчально мовив Філіп, крадькома погладжуючи її ногу. — Тим більше, що я не вважаю пана де Шеверні злочинцем.
— Он як! — не втримався від обуреного вигуку Монтіні. — А хто ж він тоді такий?
Філіп зміряв його крижаним поглядом.
— До вашого відома, шановний добродію, пан де Шеверні висловив готовність зустрітися з вами в поєдинку й дозволити вам без значних зусиль убити себе. Але, боюся, це не буде виходом для вашої сестри, та й вам не зробить великої честі. — Він повернувся до Бланки: — Вас можна на кілька слів, кузино? Віч-на- віч. Ви не заперечуєте, Марґарито?
Марґарита не заперечувала, а Монтіні заперечувати не наважився.
Бланка згідно кивнула і підвелася з-за стола. Вони відійшли до краю тераси і зупинилися біля високого парапету.
— Бланко, — заговорив Філіп кастільською, — скажіть по старій дружбі: ви, всі троє, вже прийшли до певного рішення?
— Так. А ви?
— Я проситиму Матільдиної руки для Ґабріеля де Шеверні.
— Ми приймемо вашу пропозицію.
Філіп зітхнув:
— От і добре.
— З вашого вигляду не скажеш, — зауважила Бланка. — Ви зітхаєте, як за небіжчиком. У чому річ, Філіпе?
— Не до душі мені цей шлюб, Бланко, ой як не до душі. З важким серцем я взявся за це сватання. Як на мене, краще б Ґабріель у в’язниці посидів, ніж одружувався з Матільдою.
— Ви теж так вважаєте?
— А ви?
— Я — так. Але Марґарита й Еть… пан де Монтіні думають інакше. Вони загорілись бажанням зробити Матільду віконтесою і не можуть, вірніше, не хочуть зрозуміти, щo це означає для самої Матільди. Вони гадають, що негайний шлюб усе виправить — а це дурниці. Нічого він не виправить. Після того, що сталося вночі, Матільда ніколи не зможе поважати пана де Шеверні. Про кохання я навіть не кажу — за цих обставин говорити про кохання, по-моєму, блюзнірство. Ну, а там, де немає ні кохання, ні поваги… Одно слово, я дуже боюся, що їхнє подружнє життя буде справжнісіньким пеклом.
Філіп пильно подивився їй в очі:
— Як я розумію, ви судите зі свого гіркого досвіду.
Бланка відвела погляд і видимо зніяковіла.
— Не будемо про це, Філіпе.
„Що ж, з біса, сталося між нею та ґрафом?“ — дивувався він.
— Гаразд, не будемо. Я цілком поділяю вашу думку, Бланко, і навіть хотів запропонувати Матільді відступну — один з моїх особистих маєтків у Кантабрії, що дає право на баронський титул і близько шестисот скудо чистого річного прибутку.
— О! Значна відступна. Отримавши її, Матільда зможе знайти собі гідну партію, навіть якщо ця історія набуде розголосу. Я майже впевнена, що в світлі ваших умов Марґарита й Етьєн переглянуть своє рішення.
Філіп похмуро похитав головою:
— Зате я не перегляну.
— Як це? — розгублено перепитала Бланка. — Я вас не розумію, Філіпе.
— А тут і розуміти нічого. Я лише збирався запропонувати відступну, але не запропоную її.
— Чому?
— Ґабріель уперся, — пояснив Філіп. — Хоче одружитися з Матільдою, дурень такий! Скільки я його не відраджував, та він і чути мене не хоче. Вперся рогом, і ні в яку.
— І ради його хлоп’ячої забаганки ви ладні пожертвувати Матільдиним щастям? — з докором промовила Бланка.
Філіп знову зітхнув.
— Якби це була хлоп’яча забаганка, я б наказав узяти його під варту й негайно відвезти до Тараскона. Та, на жаль, Ґабріель не вередує — він просто з’їхав з глузду. Він збожеволів через Матільду, як… як Рікард Іверо через Марґариту, і цілком може накласти на себе руки. Він уже пообіцяв це зробити, якщо Матільда не стане його дружиною.
— Боже мій! Він це серйозно?
— Боюся, що так. Ґабріель дуже впертий хлопець, коли вб’є собі щось у голову, його вже нічим не відрадиш. Звісно, згодом він зрозуміє свою помилку, але тоді буде надто пізно.
— А якщо призначити весілля, скажімо, на наступну осінь? Або, в гіршому разі, на кінець весни, коли Матільді виповниться шістнадцять років. Сподіваюся, до того часу пан де Шеверні тверезо оцінить ситуацію і передумає, а Матільда отримає запропоновану вами відступну.
— Це був би непоганий вихід, — погодився Філіп. — Але Ґабріель дуже розумний, його не ошукаєш. Він миттю учув каверзу, щойно я заїкнувся про можливе зволікання з одруженням. Ось його остаточне рішення: весілля має відбутися щонайпізніше за місяць. Я здаюся, Бланко. Я цілковито безпорадний.
